Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Спільна історія» — штука вибухонебезпечна

На превеликий жаль політизація історії на теренах колишнього СРСР триває і часто-густо набирає форм, не припустимих у цивілізованому суспільстві. Лунають, зокрема, заклики викинути з підручників та наукових монографій будь-які згадки про РЕАЛЬНІ події, котрі можуть викликати будь-які небажані чи то асоціації, чи то, даруйте, галюцинації у стосунках між нинішніми державами і народами. Ну добре, викинемо. А що будемо вивчати? Кажуть — «спільну історію». І те хороше, що з нею пов’язане.

 

Спробуємо глянути бодай вибірково на цей історичний позитив.

Візьмемо, приміром, Полтавську битву. Куди вже краще! Православні східнослов’янські народи об’єдналися під мудрою десницею руського царя і вибили з рідних земель нахабних антихристів-чужинців. Маємо на увазі шведів.

Та от придибенція: як написав у своїх історичних конспектах не хто-небудь, а О.С.Пушкін, у цій битві «братніх народів» Петро Перший кинув на шведські багнет і картеч… українських козаків, які присягли йому на вірність. А за їхніми спинами поставив калмиків, наказавши «колоти і рубати всіх НАШИХ, котрі побіжать назад або хоча би спробують відступати». От звідки взялися горезвісні «загороджувальні загони» в Другу Світову Війну. До речі, сучасні російські історики стверджують, що досвід Петра Першого до Сталіна творчо використав ще в Громадянську товариш Троцький, тодішній головнокомандуючий червоної армії. Щоправда, його головорізи вже не кололи і не рубали, а розстрілювали з кулеметів мобілізованих селян і робітників.

Тепер — несподіваний аспект проблеми «ісконності» кримських земель. Теж гарненький шматочок «спільної іс­торії». Відомо, що на території нинішньої Феодосії у ХІV столітті було одне з найбільших у Причорномор’ї міст — Кафа. Але мало хто, навіть у Криму, знає, що хазяйнували в ньому генуезці, громадяни відомого в середні віки міста-держави на території нинішньої Італії. Вони були союзниками золотоординських ханів, яким тоді належав і півострів, і майже вся древня Таврія. До речі, у славетній Куликівській битві 1380-го року ядро війська хана Мамая складав полк генуезьких піхотинців — 4 тисячі чоловік. Сучасні історики стверджують, що завдяки цій битві росіяни не лише здобули певну незалежність від ординців, а й вперше познайомилися з горілкою. Її разом із рецептом і технологією перегонки привезло до Москви генуезьке посольство, котре намагалося розшукати бодай згадки про своїх співвітчизників, що полягли за кілька років до того на Куликовому полі. Тож, як бачите, своєрідний, щоб не сказати знаковий внесок у масову культуру наших пів­нічних сусідів зробили і генуезці. І якщо — пофантазуємо — нинішні італійські політики, спираючись на принцип історичних пріоритетів, зажадають від Кремля повернути їм Феодосію, то… ой, мамо!

Остання придибенція — проблема так званих національних збройних формувань армій-учасниць Першої Світової Війни. Конкретно: декому з шанувальників «спільної історії» не подобаються українські січові стрільці, котрі, бачите, мали нахабство воювати на боці цісаря Франця-Йосипа. Який жах! От тільки чому українські волонтери у складі австро-угорського війська — то погано, а чеські та словацькі легіонери, що мали воювати на боці російської армії — це добре? Мовчимо вже про латиських стрі­льців, як зараз слушно мовчать про них самі латиші.

Продовжимо перелік «незручних запитань». Чому будь-яка згадка про дивізійників з «СС-Галичина» (максимальна кількість — 20 тисяч чоловік) навіть у нас в Україні сприймається деякими політиками на рівні відомо чого у відомій частині тіла. А от про «подвиги» 250-тисячного корпусу російських козаків, що воював у складі гітлерівського вермахту, чомусь не чути.

Облишимо Другу Світову, вона ж — Велика Вітчизняна. Повернемося на поля Першої Світової. Можете сміливо битися об заклад і майже стовідсотково вигравати на про-о-остісінькому запитанні: хто протистояв російським військам і їхнім румунським союзникам з 1914 по 1918-й рік на Південно-Західному фронті? Ні, не німці. І не австріяки. А православні болгари. Чи ускладнює цей факт нинішні російсько-болгарські стосунки? Маємо сумніви.

Один сучасний дотепник порівняв історію з м’ясним паштетом, який готують у сучасних супермаркетах. Мовляв, і там і там краще не докопуватися до походження складових.

А в цьому щось є…

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com