ЩО ДАЛІ, або УКРАЇНА ПІСЛЯ ВИБОРІВ

Ці рядки пишуться в середині лютого 2010-го, одразу після другого туру президентських перегонів в Україні. Більшість наших співвітчизників цікавить зовсім не те, будуть чи не будуть (і як довго) вестися судові розгляди щодо чистоти й демократичності виборів, їх чесності, і хто, врешті, буде визнаний Президентом України, скільки шлях розвитку країни далі, якою буде модель цього розвитку. Очікувалося, що в разі перемоги на виборах Ю. Тимошенко помітніше розвиватиметься так званий вульгарний соціалізм, з посиленням ролі державного фактора найперше у системі соціально-економічного господарювання, а з перемогою В. Януковича асоціювали шлях розвитку країни на кшталт моделі вульгарного капіталізму, тобто продовження, хоча і в дещо інших формах первісного нагромадження капіталу. Нагадаємо при цьому, що після Майдану 2004 року бізнес-еліта в Україні так і не домоглася головного — повного перерозподілу власності і капіталів: фактично соціально-економічний розвиток України майже призупинився.

За усіх позитивних сподівань, що і сам Віктор Янукович з 2004 року суттєво змінився, і що його обіцянки є свідомо-реалістичними та відповідальними, варто все ж брати до уваги багато об’єктивних обставин дещо нового ґатунку. Це і глибина суспільно-економічних криз, з якою зіткнеться нова влада, і реальна переорієнтація зовнішньополітичної орієнтації України, якої головним чином вимагатиме його оточення, і можливий більш потужній опозиційний опір, а головне: будемо свідомими того, що «короля робить свита». Тут є декілька принципового характеру ситуацій і обставин, які маємо брати до уваги, аби спрогнозувати, якою буде ситуація в Україні завтра, а саме: доведеться діяти далеко не так, як ти сам те розумієш і вважаєш за потрібне, як обіцяв, борючись за місце першої особи у державі. Належатиме віддати заборговане усім, хто підтримував і вивів тебе на політичний олімп, реалістично оцінити ситуацію, визначити, що можна дійсно зреалізувати, а що було звичайним популізмом. Врешті — це штатна ситуація будь-якого політичного лідера, який виборов право бути провідником усієї нації, оскільки з ним була відповідна команда.

Одним словом, не слід безпосередньо лише з конкретною особою Президента головним чином пов’язувати курс подальших соціально-економічних та політико-духовних трансформацій в Україні. Якщо бізнесові кола кинуться «відбивати», компенсувати усе, що витратили на вибори, то публічні політики у свою чергу перейматимуться дещо іншими проблемами. Вже сьогодні неабияк стурбовані про своє майбутнє, зокрема, більшість народних депутатів України. Знову виникає питання про парламентську більшість, про правлячу коаліцію. Якою вона буде, як складеться доля багатьох членів НУНС і блоку Литвина. І особливо тих, хто не встиг задекларувати свої симпатії до Партії регіонів, особисто Віктора Федоровича. Одне слово — почалися і будуть мати місце досить гарячі торги, які знову ж таки є реальним атрибутом нинішньої ситуації. Український політикум має велику практику такої торгівлі: є народні депутати, які більше 3-5 разів переходили з однієї фракції в іншу, що, врешті, нічим не заборонено, окрім сумління та моральності таких дій.

На тлі усієї суспільно-політичної ситуації, що має місце в Україні, приємним все ж є факт визнання зарубіжними спостерігачами, західними політологами демократичного характеру останніх виборів Президента України. Зрозуміло, що наші зарубіжні симпатики переймаються головним чином зовнішніми атрибутами демократії, а тому значно менше помічають те, що Україна 7 лютого 2010 року не просто поділилася майже навпіл. І поділилася на тлі не просто симпатій до двох провідних і своєрідних політиків. Це — поділ не лише географічний, етнонаціональний, духовний, це — доволі різне бачення того, якою ж дійсно має бути Україна завтра, з роками. Щоб спробувати спрогнозувати цей шлях, треба вкотре хоч стисло об’єктивно проаналізувати і усвідомити уроки державного будівництва майже за усі роки незалежності в їх цілісному, стратегічному плані, в тому сенсі — як же змінилися умови життя українства, соціальні відносини в країні, бодай, за останні два десятиліття, що тут кардинально далося взнаки.

Перше і центральне питання щодо ситуації в сучасній Україні — питання політичного режиму. За наявності багатьох ознак таких режимів як тоталітарний, авторитарний, демократичний і навіть охлократичний, більшість не лише фахівців, але й пересічних громадян вважають, що в Україні все ж домінує демократія, хоча й хитка, слабенька і вразлива. Суттєвих підтверджень ця теза, однак, не має, оскільки демократія починається тоді, коли є правова держава. Ще Геракліт Ефеський (544 — 483 рр. до н. е.) зазначав: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни». Правова держава є тоді, стверджують класики, коли: владарює право; усі (більшість) громадяни беззастережно дотримуються закону; нормально розподілені функції влади та владні повноваження; існує реальний правовий захист особи; існує реальна рівність громадянина й держави. Чи варто детально доводити, що такої держави ми поки що не маємо, і коли вона такою постане, — взагалі відповісти важко. Маємо вперто до того йти, долаючи численні бар’єри та перепони.

Чи не найприкметнішою ознакою відсутності правової держави в Україні є масштаби корупції. Як відомо, Україна за її рівнем перебуває на 134 місці серед 180 держав світу. При цьому відомо і те, що базисом корупції, як правило, перш за все є суди, правоохоронні органи. Справедливо вважається, що подолати корупцію в Україні за нинішнього стану судових органів практично неможливо. Дійшло до того, що багато засобів інформації (див. газета «Сегодня», 2010, 10 лютого) відверто й абсолютно беззастережно (ніби нормальне явище) друкують розцінки хабарів, які беруться суддями за все, починаючи з самої посади судді. Відтак на шляху до правової держави першою постає уся судова система України. Отже, судова реформа — проблема нинішньої влади, якою б вона не була. Теж саме стосується і статусу російської мови, скільки б це питання не завуальовувалося окремими політиками або не пояснювалося як другорядне. Інакше майже половина електорату в Україні «нову» владу просто не зрозуміє: тут справа не в мові, скільки у звичайному принципі: прокукурікав, то нехай і розвиднюється. А, як відомо, з мовної проблеми у Верховній Раді України вже давно є декілька проектів законів і повернутися до них депутати можуть будь-коли.

Другою основою держави після правових засад є громадянське суспільство. Щоб мати таке суспільство, недостатньо лише утворити політичні партії, громадські об’єднання, групи інтересів, профспілки різноманітні асоціації, що в Україні фактично вже є. Бракує реального діалогу, співпраці громадянського суспільства й держави. Існує при цьому досить хитка рівновага держави та громадянського суспільства, в умовах якої громадяни аж ніяк неспроможні відстояти свої законні права та інтереси. За такої ситуації більш реальним є повернення скоріше до авторитарного режиму, ніж до правової демократичної держави. Додамо до цього і те, що оптимального розвитку і функціонування громадянське суспільство досягає саме тоді, коли економіка у своїх основних, стратегічних засадах підконтрольна не інакше як державі, а не функціонує на догоду окремим підприємцям, кланово-корпоративним групам тощо. А в Україні ситуація саме такого характеру.

Формування громадянського суспільства супроводжується багатьма ризиками і загрозами. Одна з них — брак відповідної загальної та політичної культури більшості громадян, а в ідеалі — усього суспільства. Якщо соціальна сфера, але найперше освіта, наука і культура в державі перебувають на другому плані — забезпечити цю умову абсолютно неможливо. Нагадаємо, що за усі роки незалежності освіта в Україні фактично ніколи не фінансувалася вище 10-12% від валового внутрішнього продукту, тоді як у багатьох так званих високорозвинених країнах він сягає 15 та й більше відсотків. При цьому ми постійно ведемо мову про якийсь Болонський процес, про інтеграцію не менше як у європейський освітній простір.

Друга загроза формуванню громадянського суспільства добре сформульована відомим політологом Дж. Кіном, який пише: «Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, на якому завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей» (Дж. Кін. Громадянське суспільство. Старі образи, нове бачення. — К., 2000. — С. 51). На жаль, в українському суспільстві нині ми саме таку картину і маємо. Лисиць нам не бракує, а от справжніх левів справді малувато.

Нині багато мовиться про українську опозицію, як природне, закономірне явище, що також є відповідним індикатором демократичного суспільства. Не будемо намагатися визначити за класичною політологічною думкою, яку опозицію ми дійсно маємо в Україні: лояльну чи нелояльну, парламентську чи непарламентську, системну чи ситуативну і т. ін. То зроблять професійні політологи, соціологи. Важливо головне: маємо сподіватися на те, щоб утвердилася врешті в Україні така цивілізована опозиція, яка, за наявності навіть найгостріших суперечностей і протистоянь, ніяким чином не ставить під загрозу основи конституційної та правової системи держави. У цьому плані в Україні політичні сили пішли надто далеко, і вихід бачиться лише один — прийняття закону про опозицію, оскільки на цивілізаційно-моральних засадах така опозиція, на жаль, функціонувати абсолютно не може. В Україні політична боротьба сьогодні точиться навколо не тактики розбудови держави, але навколо стратегії, визначеної ще у 1990–1991 роках і закріпленої у Конституції 1996 року. Нині ж провідні політичні сили закликають починати національну історія не інакше, як з чистого аркуша. Тут вже про відповідні узгодженості, компроміси нічого й вести мову. Свого часу справа, як пам’ятаєте, доходила навіть до Конституційної угоди, не інакше, аби помирити владну політичну силу з опозицією. Це виняток,, а не шлях до компромісу.

Відтак питання щодо майбутньої опозиції, яку скоріше всього очолить Ю. Тимошенко, не лише в тому, яку стратегію політичної боротьби вона обере. Є й дещо інший аспект цієї проблеми: Юлія Володимирівна опинилася у зовсім іншому стані відкритості щодо критики, але головне — їй не просто нагадають колишні, в тому числі й судові, звинувачення, про які з обранням її Прем’єром майже забули. Абсолютно не виключається ситуація, що в разі, коли вона буде виявляти надто велику активність, їй не просто нагадають справи недалекого минулого, а й використають їх для остаточного політичного знищення такого сильного і непримиренного політичного опонента, яким вона є. Якщо навіть до неї буде мати місце більш «гуманне» ставлення, то виправдати неможливість зробити будь-що з обіцяного до виборів, нова влада буде намагатися за рахунок критики влади старої. Така вже логіка політичної боротьби. Вірогідність цієї ситуації підсилюється непримиренністю і великою внутрішньою потугою Юлії Володимирівни, та й просто недавніми численними обіцянками — рішуче йти до кінця. Чекати від цієї сильної і харизматичної Жінки будь-якої зміни життєвого кредо — глибока помилка, як і сподіватися, що після майже п’яти років потужної політичної боротьби вона спричиниться до дій, які продемонстрував, зокрема, її найближчий соратник по Майдану 2004 — Віктор Андрійович. Це — принципово різні не лише політики, але люди, які опинилися разом лише ситуативно і аж ніяк за глибокими внутрішніми симпатіями та переконаннями. Зрозуміло одне — ортодоксальне внутрішнє єство, самоповага і принциповість не дозволять Юлії Володимирівні ні самостійно піти у відставку, ні згодитися на будь-які компроміси. І це, до речі, те, за що її не можна не поважати і навіть не співчувати. А відтак, питання про майбутню опозицію в Україні — зовсім не з рядових.

Зовсім не гіпотетично у цьому плані виглядає і така ситуація. Блок НУНС, безумовно, частково розпадеться — частина політиків перейде до регіоналів. Не залишиться тим самим, як і раніше, БЮТ: не всі вміють, та й просто бажають, працювати в опозиції. Це також політично послабить Юлію Володимирівну, ресурси якої все ж не безкінечні.

Зрозуміло, що перераховані та інші питання у своєму взаємозв’язку й тісному переплетенні постануть завтра перед новообраним Президентом України. Задля цього, сподіваємося, буде формуватися нова більшість у Верховній Раді України, створюватися новий склад Уряду, продовжуватиметься нормотворча та інша робота.

Незаперечно, що маємо все ж і певний позитивний досвід становлення української державності, світове визнання України і, навіть, — не будемо знічуватися, — авторитет. Та все ж, не страждаючи меншовартістю, визнаємо, — попереду складна й багато в чому суперечлива робота, продовжуючи яку варто все ж поставити запитання: а де ж та ключова проблема, яку конче слід розв’язувати українській державній владі. На наш погляд, вона в отриманні відповіді на питання: де починається й закінчується політика, а де початок і кінець державного управління. Без будь-яких парадоксів визнаємо, що в сучасній, новітній Україні відсутнє вкрай необхідне саме розмежування політичної влади та державного управління. Це — не одне й те ж, хоча вони й тісно поєднані. Політична влада — це право й можливість відповідної політичної сили реалізувати конкретну політику, а на загальнодержавному рівні — це вже реалізація стратегічного плану розбудови держави. Державне управління — це практичний механізм реалізації політичного курсу, він безпосередньо пов’язаний із забезпеченням реалізації потреб, інтересів, цілей громадян.

Необ’єктивне поєднання першого і другого, коли державний управлінець замість професійного виконання своїх бюрократичних (у хорошому розумінні) функцій безпосередньо служить якійсь конкретній політичній ідеї і силі, перешкоджає державотворчим справам. Зверніть увагу, яка боротьба в держадміністраціях і радах ведеться між представниками різних політичних сил (партій, блоків, об’єднань), тоді як функції державного управління (службовця) чітко визначені законодавчо, окреслені й обґрунтовані.

Додамо до цього і те, що до сьогодні в Україні не маємо достатньо чіткої моделі місцевого самоврядування. Яка з цих моделей нам найперше потрібна: партнерська (місцева та державна влада є партнерами у розв’язанні загальних питань — Нідерланди, Швейцарія); агентська (домінуюча роль центру за сприяння місцевої влади); взаємозалежності. Скоріше всього сучасній Україні потрібна достеменно третя модель, аби державні та місцеві органи влади, найперше, не протистояли один одному. Тут, однак, проблема зовсім не в тому, щоб просто задекларувати такі відносини відповідної рівнозалежності. Йдеться про бюджети, податки, сировинне забезпечення та багато інших важливих складових, які чітко визначать повноваження центру й регіонів. Але те, що місцеве самоврядування, а не центр, має визначати особливості організації життя на певній території — незаперечна теза, доведена усіма роками незалежності. Бо лише місцеві органи народовладдя найкраще можуть знати і враховувати природовідповідність, етноментальність, культурологічність, традиціоналізм та багато інших специфічних умов і особливостей організації життя на конкретній території. Якою б унітарною за своїм характером не була держава, регіоналізм був і залишається важливою складовою загальнодержавної політики. Він зовсім не суперечить загальній ідеології національного державотворення, хоча треба не лише визнавати, а й враховувати, що, образно кажучи, колядують на Сході зовсім не так, як на Заході, у Центрі чи на Півдні. Коли ми врешті навчимося справді шукати не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, матимемо унітарну державу, якої прагнемо і яку маємо врешті розбудувати, розуміючи, що без цього не матимемо держави взагалі. 

Микола Головатий,
доктор політичних наук, професор,
проректор з наукової роботи МАУП