Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ОЙ, ЩО Ж ТО ЗА ШУМ УЧИНИВСЯ?

Славетному американському дотепнику Семуелю Клеменсу (Марк Твен) приписують наступний афоризм: «Господь дав нам три неоціненні дари: свободу переконання, свободу слова і обачність, яка має утримати нас від зловживання цими дарами». Відомо, що в кожному жарті власне жарту лише певна частка. В сучасній Америці одна публікація у міській газеті може потягнути за собою навіть відставку президента. Маємо на увазі Уотергейтську катастрофу Ричарда Ніксона. Проте навіть там акули пера всіх рангів дають спокій новообраному президентові протягом перших ста днів його правління. Це ніде не записано, це швидше моральна максима, яка сильніша від друкованої.

На жаль, як ми й передбачали, українська «незалежна журналістика» робить усе з точністю до навпаки. Тобто — присікується: хто з нової команди не так одягся, не там поставив наголос чи (на радість писакам) публічно обмовився. За великим рахунком це не критика, бо вона дуже нагадує цькування хронічними двієчниками взірцевих учнів у дуже середній радянській школі.

Але навіть професіоналів, добре посвячених у таємниці навколовладних журналістських гоцалок, шокував журнал «Корреспондент», котрий роздрукував у свіжому номері «десять порад» новому президенту. Не треба вчащати до недільної церковної школи аби збагнути, що мається на увазі. Аналогічну кількість порад, вони ж заповіді, пригадується, дав свого часу Господь лідеру іудейської меншини, аби той вивів свій електорат зі тьми єгипетської через пустелю до землі обітованої. Як казав Жванецький, «какого мы о себе мнения!». А в його рідній Одесі кажуть ще простіше: «На шо ви намйокуєте?»

Та Бог з ними, недолугими. Ризикуючи нарватися на цілком очікуване вулично-трамвайне «а ти хто такий?», наважимося все ж таки поділитися певними спостереженнями. Вони адресовані не якійсь конкретній особі чи його команді. І тим більше не журналістам, бо що з них, убогих, візьмеш? Це так, слушні, як нам здається, думки вголос.

Велика політика відрізняється від футболу, а тим більше від війни, тим, що після фінального свистка арбітра чи підписання капітуляції переможені не йдуть, похиливши голови, до роздягальні або, піднявши руки, до табору військовополонених. Ні, саме з цього моменту, з оголошення вердикту головою ЦВК політичне змагання вступає в нову, затятішу фазу, в якій, на відміну від війни, горе — переможцю.

У тій же політиці позиція опозиціонера вигідніша від позиції людини при владі. Нова президентсько-урядова команда, поклавши руку на серце, має визнати: якби це було не так, то присягу народу України прийняла б нещодавно інша особа.

Обидва вищенаведених правила в українських реаліях мають ще й свою специфіку. Найточніше її сформулював нещодавно популярний сайт «Обоз». Новий президент одержав європейську опозицію з азійським способом мислення і помсти.

Наступне зауваження адресуємо «професійним антифашистам». Не шукайте ворога по той бік барикад, він у вас за спиною. Конкретно: Адольф Гітлер у 1933-му році встановив фашистську диктатуру не тому, що за нього проголосувала відносна більшість електорату. Все простіше. У Рейхстазі його підтримала фракція комуністів, яка вважала фашизм меншим злом, аніж ліберальну «дермократію». В подяку за це фюрер дозволив парламентарям комуністів автоматично переходити до лав НСДАП. Без усяких там рекомендацій кадрових нацистів з дореволюційним стажем. Що вони, червоні йолопи, і зробили.

Нинішня українська влада постала перед тією ж спокусою, що й її попередники: а як би підкоригувати незручні закони, дещо порушивши при цьому Головний Закон. Звісно ж, виключно з політичної доцільності і задля суспільного блага. Але недаремно великий Данте ще в ХІІІ столітті попередив, що дорога до пекла вимощена якраз благими намірами.

І нарешті про такий розхожий у різних політичних таборах аргумент, як посилання на думку могутніх сусідів по той чи по інший бік кордону. Знову ж таки історичний досвід підтверджує, що коли сусіда береться тебе вчити, то від дбає передусім про власне благо. Для прикладу — наша версія стосовно особливої затятості певних польських чинників у стосунку трактування історичної ролі ОУН УПА. Варто нагадати про вже призабуту деким в Україні спільну операцію радянсько-польських спецслужб щодо насильницького виселення з рідних земель сотень тисяч етнічних українців Холмщини. Операція «Вісла» з точки зору міжнародного права є насильницькою депортацією безневинних людей виключно за етнічною ознакою. Себто містить у собі склад геноциду. А тепер зважте, що буде, якщо впаде наріжний камінь російсько-польських виправдань цього беззаконня, мовляв, ми діяли в умовах збройної боротьби зі структурами гітлерівських посібників-колабораціоністів з ОУН УПА. Переконані: як тільки УПА буде визнана воюючою стороною у Другій Світовій Війні, з’являться бажаючі зажадати від Варшави і Москви фінансової компенсації — і не тільки за операцію «Вісла», а й за аналогічні акції радянських спецслужб. І кількість жадаючих та розміри позовів будуть багатомільярдними. Як кажуть діти, от де собака порився.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com