Оборонець і завойовник

Великий князь Київський Святослав увійшов у світову історію як правитель, який здолав Хозарський каганат. Цим він не тільки зміцнив могутність Київської держави, а й надав перспективу розвитку країні, яка стала колискою сучасної України.

Як відомо із літописних джерел, Святослав був ще підлітком, коли трагічно обірвалося життя його батька князя Ігоря. І понині історики вважають причиною його смерті повторне збирання данини з деревлян, не пояснюючи причин цього. Саме у роки князювання Ігоря на пів­денних рубежах з’явилися печеніги. З ними доводилося постійно воювати, в чому була зацікавлена Візантія, проти якої Ігор здійснив кілька походів, найвдалішим з яких був похід 943 року. Все це посилювало соціальну напруженість у державі, яку спричинило збирання князем нічим не нормованої данини, в тому числі для Хозарського каганату, який на той час був на підйомі. Тому вбивства Ігоря деревлянами у 944 році було логічним вислідом його дій.

Молодий Святослав виховувався боярином Асмудом, а керувала великою країною його мати княгиня Ольга (прибл. 910—969 рр.). Княжич брав участь у поході Ольги проти деревлян. Малий Святослав сам розпочав битву з кривдниками батька, кинувши у ворога спис, який впав, не долетівши до ворога. Тоді полководці Асмуд і Свенельд крикнули воїнам: «Станемо за Князя!» і кинулися на деревлян, які повтікли з поля бою і зачинилися в містах своїх. Жителі Іскоростеня разом з воїнами оборонялись упродовж всього літа. Тоді Ольга, почавши переговори з деревлянами, замість дані, яку вони хотіли їй дати, запропонувала їм передати їй з кожного двору по три голуби і горобця. Потім наказала прив’язати до птахів запалений трут із сіркою. Птахи повернулися у свої гнізда і спричинили пожежу в місті.

Юний Святослав все це бачив і запам’ятав. Ставши дорослим і взявши в свої руки правління, він дослухався до порад матері до самої її смерті 969 р.. Проте в одному був упертим — так і не став християнином.

Лаврентіївський літопис так подає образ князя: «Коли Святослав виріс і змужнів, він почав збирати воїнів багатьох і хоробрих… І пішов Святослав на греків, а ті вийшли проти… І Русь приготувалася до бою, і була битва, і переміг Святослав, і побігли греки, і пішов Святослав до Царграда, воюючи і розоряючи міста…» (Летопись по Лаврентиевскому списку).

Крім Візантії, на яку Святослав ходив походом не раз, був ще один могутній противник у Русі — Хозарський каганат. Виник він у середині VІІ ст. у степах між Каспійським і Азовським морями внаслідок розпаду Західно-Тюрк­ського каганату. Столицею каганату до початку VІІІ ст. було місто Семендер у Північному Дагестані, а з часом — м. Ітіль на Волзі. На чолі каганату стояли верховний правитель-каган та цар-намісник, який, по суті, правив державою. Кочове скотарство і землеробство були основними видами діяльності населення. У середині VІІ ст. хозари розбили булгар та гунів-савірів і на початку VІІІ ст. завоювали Північний Кавказ, Приазов’я і певну частину Криму, яку відвоювали у Візантії. У безпосередню залежність до хозар потрапили навіть такі східнослов’янські племена, як в’ятичі, поляни, радимичі. У 735 р. на каганат напали араби і, розбивши його війська, примусили прийняти іслам. А вже в кінці VІІІ ст. — на початку ІХ ст. князь Обадія проголосив державною релігією юда­їзм. Провідною силою, яка в кінці ІХ—Х ст. вела боротьбу з каганатом, була Київська (Давня) Русь.

Ще Київський князь Олег у 883—885 рр. визволив племена полян, радимичів, сіверян з-під залежності каганату. Проте, головна заслуга у розгромі цього державного утворення належить Київському князю Святославу. На жаль, як дореволюційна, так і сучасна історіографія цю проблему розглядали вкрай поверхово і тенденційно.

Князь Святослав не міг не розуміти всієї небезпеки для його держави Хозарського каганату, який намагався втягнути в орбіту свого впливу все нові і нові території. На середину Х ст. київські князі, зокрема Ігор, фактично стали васалами кагана. Сталося це після карального походу хозарського полководця Песаха, який на чолі армії найманців відкинув русів від берегів Азовського моря, спустошив Давню Русь і навіть осадив Київ. Близько 940 р. з-під влади київського князя вийшло Дніпровське лівобережжя; родючі землі ули­чів і тиверців в низині Дніпра і Дунаю потрапили до рук печенігів, ще одного могутнього ворога Давньої Русі, а кривичі утворили незалежне Полоцьке князівство. Фактично, під сильним впливом хозарських юдеїв Русь почала розпадатися і перетворюватися на васала Хозарського каганату, платила йому данину та ще і була змушена воювати за його інтереси. Ще в кінці VІІІ ст. — на початку ІХ ст. владу в каганаті захопив юдей Обадія, який перетворив хана із династії Ашина в слухняну особу, по суті, маріонетку і зробив талмудичний юдаїзм державною релігією Хозарії. Відтоді полі­тика цієї країни була ворожою до християнства. Першою турботою хозарських чиновників були торгові та грошові операції. Хозарська держава до того ж контролювала східні торгові шляхи. А саме вони були важливим джерелом збагачення русичів. Пер­ський автор Ібн-Ісфендійар в «Історії Табаристану» свідчить про похід русичів (864 р.) на чолі з князем Аскольдом на відомий торговий центр Абесгун, що був розташований на пів­денно-східному узбереж­жі Каспійського моря. Захист торгових інтересів Руської землі був причиною походу князя Олега (912 р.) на Каспій. У цьому поході було використано близько 500 човнів, які здійснювали напади на прибережні райони Абесгуна і Гіляна. Проте, на зворотному шляху русичі зазнали поразки від військ Хозарського каганату.

Отже, саме Хозарський каганат не тільки перекривав шлях до розповсюдження християнства на руській землі, а й сприяв їх економічному занепаду. Все це чудово розумів князь Святослав, який, хоча і не був християнином, але розумів значення цієї релігії у зміцненні європейської єдності проти кочової Азії. Однак, всі намагання княгині Ольги умовити свого сина Святослава стати християнином не мали результату. Він говорив матері: «Чи можу один прийняти новий Закон, щоб дружина моя посміялася наді мною?». Крім того, Хозарський каганат не був зацікавлений у покращенні як політичних, так і торговельних стосунків русичів із православною Візантією. Наперед скажемо, що саме завдяки князю Святославу, який розгромив Хозарський каганат, поліпшилися стосунки Русі і Візантії. Саме тому Святослав як дальновидний державний діяч розумів, що Хозарський каганат слід розгромити. Не забуваймо, що він враховував і мудрі поради своєї матері княгині Ольги. Розуміли небезпеку з боку Давньої Русі і правителі Хозарії. Тому всі свої багатства вони використовували з однією метою — ослабити Русь і ненависну для Хозарії Візантію, яка була оплотом Вселенського православ’я. У 939 р. саме Хозарський каганат, яким правив цар Йосиф, почав війну проти Візантії, яку почав з того, що «низверг множество необрезанных», тобто, наказав перебити християн, які проживали на території країни. Як зазначалося вище, далі відбувся похід на Крим, де було взято три міста, перебито жителів, а потім — осада Херсонеса, де зібралися вцілілі християни. Вслід за тим хозари рушили на руські землі, що призвело до того, що князь Ігор був змушений платити хозарам данину. Чим це для нього закінчилося, відомо. Коли до влади прийшов Святослав, ситуація в країні через тиск Хозарського каганату була далеко не кращою, та й до того Русь була втягнута у війну з Візантією, яка не була геополітичним нонсенсом для обох країн. Крім цього, на Заході все більше міцніли німецькі рицарі та феодали, що була завжди охочі до сло­в’янських земель. В 961 р. в Київ прибуло посольство, яке очолював римський єпископ Адальберт, з метою поширити вплив Римської церкви, яка дедалі більше відхилялася від Православ’я, хоча офіційний розкол відбувся тільки в середині ХІ ст. Проте, Ольга, зрозумівши справжню мету цього посольства, відправила його назад.

Всі оці проблеми треба було вирішувати молодому князю Святославу. Звідси — численні вій­ськові походи. Спочатку — на береги Оки, Дона і Волги. Князь підкорив в’ятичів, які тоді ще продовжували платити данину Хозарії, і почав готуватися до війни з хозарами. Відчуваючи наближення війни, хозарський каган Йосиф намагався знайти союзників серед мусульманського світу і тому повідомив Халіфа Іспанії Абдаррахмана ІІІ, що, утримуючи Поволжя від нападів слов’ян, він захищає інтереси мусульман. Проте Святослав і не думав припиняти протистояння з хозарами. Не зупинила його і та обставина, що хозарський каган користувався «ореолом божественної сили». У кагана було 25 дружин із числа доньок підвладних хозарам правителів і 60 наложниць. Якщо в країні виникали голод, засуха, або каганат зазнавав поразки у війні, вважалося, що заважає країні духовна неміч кагана. В цьому випадку народ і знать могли вимагати його страти. При возведенні нового кагана, йому накидали на шию петлю із шовка і давили доти, доки він не починав задихатися. При цьому його питали, скільки років він бажає царювати і після цього зводили на престол. Якщо каган, процарювавши названий ним час, не вмирав, його вбивали. Не міг він царювати більше ніж 40 років, а якщо він царював стільки, його вбивали, бо, як вважали хозари, його розум слабшав. Ховали кагана під водою і робили надгробок. Мав Хозарський каганат і певну під­тримку Візантії. Ім­ператор Юстиніан ІІ переховувався у хозар від ворогів і в 695 р. одружився на сестрі кагана, яка після хрещення прийняла ім’я Феодори, а син імператора Льва Костянтин у 732—733 роках одружився на доньці кагана, яка після хрещення прийняла ім’я Ірини. Син останнього на престолі Візантії називався як Леа Хазар. У другій половині VІІІ ст. каган видає своїх доньок за мусульманського правителя Вірменії і правителя Абхазії. А у 730—731 роках один із вельмож Булан приймає юдейську віру. В Житії болгарського святого ІХ ст. Наума говориться про те, що торговці-юдеї купили як рабів слов’янських священиків — учнів Кирила і Мефодія у латинян-германців у Великій Моравії після того, як там було розгромлене православ’я. Поступово Хозарія опановує посередницьку міжнародну торгівлю, збір податків з купців, включаючи русичів. Дії цієї країни дещо нагадували сучасний рекет. Особливе обурення у слов’ян викликала работоргівля, адже армія рабів поповнювалася за рахунок русичів.

За свідченням Ібрагіма Ібн Якуба, хозари вивозили з Русі не лише віск, хутро і коней, але й полонених або викрадених слов’ян для продажу у рабство, а також дівчат для гаремів. Цю тему нині досліджують російські історики О. Макаров, В. Осипов, С. Плетнева, Б. Долянін. А що ж наші історики? В книзі «Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять (В.М. Литвин, А.Г. Слюсаренко, В.Ф. Колесник та ін. — К., 2006») один з авторів Г.Д. Казьмирчук (Тема 3. Київська Русь. Галицько-Волинська держава) вважає, проте, що розгром Хозарського каганату — «…недалекоглядний крок, який порушив усталену рівновагу… Розгром Хозарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми, вирішити які вона не змогла». В українській історіографії наукових ґрунтовних праць про розгром Святославом Хозарського каганату досіль, на жаль, немає...

Але повернімося до походу Святослава проти хозар. 965 року князь Святослав, спустившись із своїм військом по Оці і Волзі, досяг передмість столиці Хозарії Ітіля. Каган особисто з військами вийшов йому назустріч. Але військове мистецтво князя Святослава виявилося набагато вище від знань у цій справі хозарських полководців, включаючи кагана. Адже наш князь був віртуозом тактики і стратегії. Як-то кажуть, «спра­вжнім псом війни». Тому свій шанс не упустив і впень посік ворожі раті: «И бывиш брани, одоле Святослав хозаром, и град их … взя», повідомляє літопис. Ітіль було взято, ставка кагана пограбована, а передмістя спалені. Далі Святослав перетягнув лодії на Дон і досяг відомого і багатого міста на Дону — Саркела (або Білої Вежі) і штурмом взяв його, тим самим ліквідувавши цей важливий хозарський форпост. Адже майже все дев’яте століття ця хозарська фортеця, яка була побудована на перехресті сухопутних караванних шляхів з водними шляхами, слугувала митницею і караван-сараєм (складами товарів).

Після розгрому князем Святославом Хозарського каганату юдейська община почала залишати береги Волги. Загибель талмудистів Ітіля означала кінець релігійного контролю і над самими хозарами.

В цей час базові зміни тривали у багатьох країнах світу. У Франції втратила свої позиції династія Каролінгів, гору взяли національні феодали, в Китаї зміцніла династія Сун, ослаб халіфат в Багдаді. Тобто, нищівний удар, який завдав князь Святослав по хозарському каганату, почув весь світ.

Роком пізніше Святослав розгромив волзько-камських болгар, мордовські племена, повторно розсіявши залишки хозарського війська, переміг племена аланів, ясів і косогів, союзників каганату. Потім вийшов на береги Азовського моря і заснував в районі Кубані фортецю Тмутаракань, яка стала пізніше столицею Тмутараканського князівства.

Всі ці уславлені перемоги видатного полководця не могли не викликати занепокоєння Візантійського імператора Никифора Фоки, який до того ж був незадоволений діями болгарського царя Петра, оскільки останній не заважав угорцям нападати на греків. Пересиливши своє невдоволення успіхами Святослава, імператор ви­рішив ними скористатися. Для цього послав посольство до Києва з багатими дарами і пообіцяв ще більші, якщо Святослав піде походом на болгар. На чолі війська 60000 воїнів Святослав розгромив болгар, цар яких «помер від горя». А в цей час печеніги, давній ворог Русі, напали на Русь і підступили до Києва, але хитрістю воєводи Претича, який видав своїх воїнів за передовий загін князя Святослава, що нібито повертається, столиця Київської Русі і його жителі на чолі з княгинею Ольгою і дітьми Святослава були врятовані. Святослав, дізнавшись про це, невдовзі повернувся до Києва і незабаром швидко розгромив печенігів. Потім князь хотів повернутися до Переяславця, завойованого ним, але хвора мати просила дочекатися її смерті: «Погреби меня и тогда иди, куда хочешь». Доручивши Київ сину Ярополку, іншому сину — Деревлянську землю, юному князю Володимиру — сину князя від ключниці Ольги Малуші — Новгород, Святослав повернувся до Переяславця, який довелося брати силою. Візантійський імператор вимагав покинути Болгарію. Готувалася нова війна з Візантією, яку з меншими силами у вирішальній битві виграв Святослав. На другий рік імператор Цимісхій під­ступно напав на воїнів Святослава в Переяславці. Русичів було всього 8000, набагато менше, ніж у візантійців. Сам Святослав був на Дунаї. Щоб помститися, він зустрівся з імператором ще в одній битві і, попри винятковий геро­їзм, був змушений відступити до Доростола. Почалася осада міста. Це ще одна героїчна сторінка біографії князя Святослава. Осада міста тривала понад два місяця. Русичі робили постійні вилазки і завдавали ворогові болючих ударів. Потім відбулася завершальна битва під Доростолом, яка тривала кілька днів, а візантійці так і не змогли добитися перемоги. Завершилася битва мирними переговорами і укладенням договору про співробітництво. Коли ж князь Святослав із залишками свого війська вирушив додому, візантійський імператор відправив до печенігів послів, щоб вони пропустили русичів через свої землі. Але так писали візантійські історики, насправді ж візантійські посли порадили печенігам скористатися слабкістю руського війська. Нестор-літописець вважає, що це зробили жителі Переяславця. Воєвода Свенельд радив Святославу залишити лодії і сухим шляхом обійти Дніпровські пороги, де на них чекали печеніги. Князь не послухав воєводу і вирішив зимувати на Білобережжі, біля гирла Дніпра. Довелося терпіти навіть голод: «И не бе у нихь брашна уже, и бе глад велик», як оповідає літопис. Можливо, Святослав чекав допомоги з дому. У битві з печенігами князь Святослав загинув смертю героя. Вцілілі ж воїни на чолі із воєводою Свенельдом привезли до Києва скорботну новину про загибель князя Свято­слава — легендарного полководця свого часу.

Віктор Король
доктор історичних наук, професор
Підготував до друку А.ГУСЄВ