Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«ЗГАДУЙ МЕНЕ ЖИВОГО…»

Мабуть, у кожної людини в житті є незабутні зустрічі, які стали провідною зорею їх життя. Не обділила доля і мене...

Я щойно закінчила школу, самовпевнено вирішила, що можу поступати навіть до столичного вузу, хоча навчалася і жила в глухому селі на Полтавщині. Звичайно, моя впевненість зламалася, бо хоч я склала екзамени лише з однією четвіркою, за конкурсом не пройшла. Ще одна біда впала на нас: будувалася Кременчуцька ГЕС і за недолугими, ба навіть шкідницькими проектами затоплювались цілі райони лівобережних наддніпрянських сіл, в тому числі і моє, рідний і неповторний край правічної України, з якої оддавен здирали вишиванки й перевдягали в імпортно-модне шмаття. Та не тільки вишиванки — плюндрували невмирущу красу українського світогляду, звичаїв, обрядів, зрештою — душу народу...

Відтак мої батьки опинилися в Черкасах. Тут зустріла і свого судженого, та не змогли ми обоє роздивитися, що це вже наше навік, і полинув він «іншої шукати»... І знов же таки, словами пісні, — «ізв’язала мені руки малая дитина...»

Ось тут і сталася вищезгадана зустріч... Закоханість у рідну мову, пісню, відчуття їх краси і неповторності я винесла з рідного села. Пробувала складати вірші, як тільки навчилася писати. І згодом — опаливши серце громовицями-блискавицями першого кохання, сповивши його у сіру тугу жіночої покинутості, самоти; тоді віршовані рядки бриніли в моїй душі постійно. Друкувалася в стіннівці. А якось мені сказали, що ними зацікавився кореспондент «Молоді Черкащини». Та я не звернула на те уваги.

Але одного разу, повернувшись додому з роботи, побачила лист — конверт червонів друкованими літерами, — «Молодь Черкащини». Я розхвилювалась — газету вся молодь любила, вона була цікавою й змістовною. Що ж мені вони прислали?! А там, стандартне звертання до дописувачів збоку, а посередині, друкованими літерами «послання» до мене, яке вкарбувалось у моїй пам’яті кожною літерою: «Шановна товариш Гармаш! (Це моє дівоче прізвище). Мені здається, що з Ваших віршів можна дещо відібрати для друку. Захопіть якось свій поетичний зшиток та й завітайте до редакції. З повагою — заввідділом агітації і пропаганд Василь Симоненко».

Найбільше мене вразило оте «поетичний зшиток». Мої опуси і — поетичний зшиток! То така честь для них...

Захопила свій зошит і поспішаю до редакції. Заходжу до кімнати, куди мене спрямували чергові, запитую: «Хто тут Василь Симоненко?» (Бо в кімнаті було багато людей). Підводиться з-за столу стрункий юнак, високе відкрите чоло, парубоцький чуб вороновим крилом понад чолом, чорні брови..., а в очах я втонула, більш нічого не завважила, бо були вони зелені-зелені, як морська вода, і глибокі, як оте море. Я ошелешено вимовила: «Ви??...» В кімнаті почали сміятися, та Василь залишався серйозним. Я змушена була пояснити своє здивування: «Я думала, зав. відділом агітації і пропаганди — це солідний, сивий чоловік, а...»

Потому сиділа обіч столу, а Василь Андрійович (він рідко дозволяв себе називати по-батькові), переглядав моє писання. Затамувавши подих, я слідкувала. Що читає? На чому зупинився? А він гортав сторінки, і там, де було, на мою думку саме те, що його мало б зацікавити (про першотравень, про партію...), погляд ковзав з незворушністю, ба’, навіть з відразою. Серце моє, мов спіймана пташка, в безнадії опускає крила — далі в зошиті — інтимна лірика, яку я нікому не показувала і яка (знову ж таки, на мою думку), щось являла тільки для мене. Та... о диво! Вираз обличчя у Василя змінився, зворушливо-ніжна, співчутливо-розуміюча посмішка осяяла його. Але мене вкидало то в жар, то в холод — начебто заглянули в найпотаємніші куточки моєї душі: чи не осміють?..»

«О, це вже цікавіше! Ось ці два ми й надрукуємо — для початку!»

А в мені наче буря пролинула, і все стало зовсім інакше: інтимна лірика, там де я була щира в своїх почуттях, там де кожне слово плакало чи сміялось... Хай слова наївні, але... «А я вже думав, що нічого не знайду... Іскринки поезії тут є... Та й полум’я десь глибше сховане...» — як з туману долинуло до мене Василеве.

– Так це є я тільки для себе писала…

– Мабуть, тому вони щирі, задушевні, викликають у відповідь зворушення, емоції. Та й узагалі, це ще далеко не вірші, але почуття глибокі...

І повів мене Василь у світ великої поезії. Ні, я не тішила себе навіть найменшою сподіванкою, що стану видатною, визнаною, та навіть просто — друкуватись у газеті. Мене так несподівано й просто привели до саду поезії і дозволили поблукати чудовими доріжками, помилуватися рясними квітами, почути пахощі цвітіння...

Як захоплено дивилась я на всіх літстудійців, куди привів мене Василь! Вони були для мене якимись особливими, з іншого світу, в який я несподівано зайшла. Чи ж не будуть сміятися тут з мене, чи я не знахабніла, що йду сюди. Проте підбадьорлива посмішка Василева зняла мої сумніви, та й літстудійці зустріли мене просто й привітно.

На літстудії обговорювали твори один одного, літературні новинки, що доходили з Києва, думки про політичні події. Там я почула й Василеві вірші. Але він їх і читав так звичаєво, що не вивершувалась їх геніальність, а щиро падало в душу саме те, що він вкладав. Хотілося і собі хапатися, писати — бо це ж нібито просто, а подано так, що зачіпає, кличе, підіймає...

Любив і посміятися Василь. Я не можу згадати всі ті опуси, які він складав мимохіть, між іншим. Був серед літстудійців Микола Яременко. Він ніяк не міг вибрати, в якому жанрі творити — писати! То Василь патетично вигукуючи, прочитав йому:

«О, моя Музо! Хто ти? Де ти?

Сатира?! Лірика? О, Бог!

Щоб не платити аліменти,

То цілуватиму обох!»

А Микола Негода виношував план «Холодного Яру», отож Василь на одному із зібрань літсту­дійців прочитав:

«Летіла ти, лірична Зоре!

Роздмухала б такий пожар!...

Та впала в прозаїчне море

Скотившись у Холодний Яр!...»

Всі сміялись, а Негода крутив головою й сердився.

Таких веселих моментів було багато, але ще більше — повчальних, які закарбувалися назавжди.

Якось я прибігла до редакції з черговим «опусом». Василь перечитав, подивився на мене: «Ти знайома з формою сонета?» Я знітилась: «Не знаю, що таке сонет». «Бач, — мовив він, — ти принесла вірш, написаний за формою як класичний сонет. Значить форма твориться у підсвідомості, а зміст складають мислення і життєвий досвід».

Я вперто намагалася відгадати той напрям, куди мене вів Василь. Хапалася за різні теми, форми, розмір і т. д. і т. п. Поспішала прочитати йому, але ніяк не вдавалося викликати його схвалення, окрім ліричних віршів. Отак черговий раз принесла вірш на соціальну тему, і Василь здався: вірш, мабуть, був настільки недолугий, що урвався терпець учителя, і він розповів мені притчу: «До одного з відомих філософів-мислителів прийшов чоловік і питає поради, що робити? Він уже давно пише вірші, а тепер засумнівався, чи варто? Філософ відповів: «Якщо ти можеш не писати, то найкраще, що ти вчиниш і для літератури, і для світу, — не пиши». Зависла ніякова мовчанка. Потім я крізь сльози відповіла: «Так, я не можу не писати!» Він розсміявся і перепитав мене: «Дуже хочеться стати поетом?» «Не знаю, чи хочеться стати поетом. Просто болить мені, коли десь щось не так, чи хвилює, коли бачу неймовірно гарне. Хочеться, щоб й інші його побачили...»

Василь посерйознішав: «Найтяжче в світі прокляття — бути поетом. Це потрібно перепустити через своє серце всі болі, біди, страждання рідної землі, рідного народу, щоб всі вони переболіли тобі, а потім кров’ю свого серця писати вірші. Отоді вони будуть справжні, потрібні...»

Я мовчала. Нічого було сказати, а про себе вирішила, що буду писати до кінця днів своїх, про те, що мене хвилює, але до друку їх не пропонуватиму…

Якось Василь запитав мене: «Ти читаєш словник Грінченка?» «Який словник?» — «Словник української мови, укладений Борисом Грінченком». — «Що, я не знаю української мови, чи що?»

Василь скрушно похитав головою на моє невігластво і ніби між іншим, додав: «А я щодня читаю по десять слів, дивуюсь багатству рідної мови, збагачуюся новими словами, до того не вживаними мною».

Я кинулася на пошуки словника Грінченка. Через неймовірні труднощі — знайшла! Припала до нього, як до джерельної водиці. І так мені соромно було перед Василем, але палка вдячність пломеніє і донині — з словником не розлучаюся, то настільна книга моя, мого чоловіка, всієї моєї родини.

Завдяки Василеві я попала на курси молодих авторів України, які щорічно проводилися в Одесі, в будинку творчості письменників. Це були незабутні дні: 43 молоді чоловіки-юнаки і сім молодих жінок-юнок. Перша зустріч з Чорним морем... Серед «курсантів» були і вже визнані, але молоді. Навіть Ірина Жиленко була серед нас. Нам читали лекції відомі літературознавці, працівники видавництв, періодики. Були зустрічі з відомими поетами, письменниками, громадськими діячами. Обговорювали твори кожного учасника. Мені Василь порадив не виставляти твори на обговорення. Я не послухала його і гірко пошкодувала за свою необачність. Мої вірші розбили-розкритикували вщент. І лише два ліричні врятували від повного знищення як писаки, віршомаза. Володимир Якович П’янов, який керував цими курсами, прочитав сам ті вірші і сказав майже те саме, що й Василь І всім стало аж ніяково, що так налетіли на мене. Але я ще раз вирішила для себе: «Пиши, але нікуди з ними не рипайся!»

Та Василь не дав мені можливості заховатися в собі. То один, то інший віршик вихоплював у мене й друкував у «Молоді Черкащини», а раз навіть передав у «Черкаську правду». І весь час наштовхував на думку писати про те, що найбільше хвилює.

Оскільки я виховувала сина як мати-одиначка, мене дуже турбувало, що за тодішнім радянським законодавством, у свідоцтві про народження сина у графі — «батько» стояли прочерки. Нібито ця дитина народилася не за всіма законами природи. Василь радив — «От і напиши вірша про це!» Я пробувала разів кілька, але в мене нічого не виходило. Василь мовив: «Я теж байстрюк — мати мене народила, не перебуваючи в офіційному шлюбі. Але я ношу батькове прізвище, і свідоцтво у мене таке, як у кожної дитини. Тоді законодавство було людяніше. Тож ти не на батька дитини ображайся чи сердься, а на недолугий суспільний лад. А дитині не вкладай у серце злість на свого батька. Ось я — єдине бажання маю: зустрітися, познайомитися, що воно за чоловік був мій батько. А до тебе повернеться твій суджений, ось побачиш...»

Я крізь сльози розповіла Василеві, як сусід посміявся з мого сина, обдуривши, що батько приїхав, і як малий помстився сусідові. Василь написав на цю тему віршовану новелу «Кривда».

Я мала ще дві спроби поступання, обидва рази невдало. І опустила крила — не буду навчатися, працюватиму. А тепер, після курсів, маючи рекомендацію двох членів спілки письменників, я вступила до КДУ ім. Т. Г. Шевченка. Боже, як я раділа, ставши студенткою філологічного факультету! Мені здавалося, що всі люди знають про це, йшла й співала безмовним, але тріумфальним співом. Десь через місяць приїхав до Києва Василь. Знайшов мене через свого друга Олексія Дмитренка, викликали з аудиторії. Як я зраділа йому! Кинулась обіймати-цілувати. Він зніяковів, бо з мого боку ніколи не було такого вияву «телячої радості», а його багато хто знав в університеті. Поспішив вивести мене з приміщення. Пішли ми вулицями Києва. Запам’яталося, як сиділи на Володимирській гірці, слухали музику. Линув понад Київ «Бухенвальдський набат». І знову урок для невігласа. Василь, на моє зворушення «набатом» суворо зронив: «Коли б це був «Колимський набат», то я став би на коліна, як перед молитвою».

Я мовчала, гарячково осмислюючи сказане. Я, комсомолка, почула таке... Але вже моя обізнаність з дійсністю примусила визнати, що Василь рече гірку правду. «Ну, що ти там нашкрябала, прочитай!»

Здаю звіт учителеві, читаю заримовані виплески «телячої» радості студентки. Він скривився: «Ти можеш написати про щось таке, що тебе хвилює, торкає найглибших струн серця, постійно бринить у душі?»

Я мовчала. Але коли наступного разу він відшукав мене в університеті, і пішли блукати вулицями, парками, а потім сиділи над Дніпровською кручею, я прочитала вірш, який виколисала в своїй душі, як дитятко. Василь сказав: «Оце вже щось, а то я думав, що в тебе так нічого і не вийде». Взяв, і сам ще раз прочитав вірш.

Ми пили малими воду із Дніпра,

Як цвіла над лугом вранішня пора.

І ковтали спрагло ми не воду, ні!

А вбирали в душу думи, і пісні…

– Отепер, щоб знала: писати можна лише про те, що болить серцю, чи радує його, — сказав Василь.

Зайшовши в книгарню «Сяйво», він купив свою книжечку «Цар Плаксій і Лоскотон» і подарував мені. Я просила підписати, та він махнув рукою: «Потім... Зараз не придумав, що тобі написати».

Блукали голосіївським лісом. Я вперше побачила на дереві омелу, попросила Василя, щоб дістав, роздивитися, що то є. Василь виліз на дерево, дістав омелу, дивувався: «Диви, навіть паразити бувають красиві!»

Потім ми знайшли пеньок, такий гарний, колоритний. Василь виліз на нього і став у позу: «Ну як? Підходить для п’єдесталу?» Ми сміялися, і я запитала: «Хіба ти хочеш слави?» Він серйозно відповів: «А чому б і ні? Слава потрібна хоч би для того, щоб легше було реалізувати свої можливості. А то вхопить на свої крила якогось дурка, а люди славлять, і самі не знають, за що? Я хочу слави, мабуть, і заслуженої. Але якщо ти комусь про це скажеш, то я скажу, що ти збрехала, — додав уже іншим тоном і розсміявся якось невесело. А тоді попросив: «Ану давай сюди книжку, надумав, що тобі написати». Взяв і написав таке: «І живим, і ненародженим Гармашенятам з любов’ю. Василь Симоненко». Ця книжечка з дорогоцінним написом і донині як реліквія для всієї нашої родини.

Василь приїздив з Черкас усе сумніший і сумніший, дедалі частіше зазирав до пивних, просто, як воду, випити склянку вина. Скаржився на самотність. Якось прочитав свого вірша:

«Я такий самотній, ніби Крузо,

Виглядаю, з-за острова кораблів...»

І коли він закінчив: «Пошли мені, Боже, хоч ворога, Коли друга послати жаль!», — у мене аж серце отерпло. Йому було дуже тяжко: хоч і визнаний, і слава прийшла, і книжка вийшла, але невидиме кільце кадебістського нагляду затисло йому і серце і душу.

Одного разу він запросив мене в Ірпінь, там, у будинку творчості письменників, був його друг Микола Вінграновський. Той дуже зрадів Василеві, пригостив нас обідом, яким годують «українських радянських письменників», зацікавлено обмінювались новинами, задумами, творами. Микола говорив: «Ти знаєш, я вирішив написати вірша, щоб у ньому рух відчувався, наснажу його дієсловами!» І так пристрасно почав читати свого вірша. Василь вислухав, уїдливо посміхнувся: «Так це вже ж було... Пам’ятаєш?» І процитував вірш Блока, Микола змовчав. Тоді знову захоплено вигукнув: «Хочу створити вірш, аби він звучав урочисто і велично. Насичу його старослов’янізмами!»

Василь без посмішки, тільки очі іскрилися смішинками, мовив: «Так це вже було. Тарас Шевченко, «Осії», глава тридцять п’ята...»

Вінграновський: «Невже? Я щось не пам’ятаю такого».

Василь почав читати Шевченка. Микола, помовчавши, перевів мову на інше. Потім до кімнати зайшов Антоненко-Давидович. Слово за слово, і він почав згадувати про страшні дні свого ув’язнення. У мені світ перевернувся — таке навіть у жахливому сні не присниться. Василь слухав, зціпивши зуби, а очі палали гнівом. Тільки тоді я зрозуміла його слова про «Колимський набат»...

Особливо вразила нас розповідь про смерть Григорія Косинки. КДБісти любили потішатися беззахисністю жертви, довести людину до повної втрати людської гідності. Та люди, над якими вони знущалися, були сильніші. Наприклад, ставили до стіни обличчям, обстрілювали навколо тіла. І ув’язнені витримували все це. Та Григорій Косинка не захотів ставати до стіни обличчям. Гордо піднявши голову, він гнівно дивився просто в очі катам. Ні крики, ні погрози не злякали його, не примусили скоритися. А коли накинулись на нього, щоб повернути до стіни, він розкидав кілька напасників, як котів. Тоді вони розлютованою зграєю звалили його вниз обличчям і після впертої боротьби застрілили в потилицю. Отак страшно було катам глянути в чесні очі.

Потім Борис Дмитрович оповідав, ніби між іншим, що він шість разів витримав інсценізацію розстрілу, один раз голого і босого на морозі.

Антоніна Гармаш-Литвин,
Черкаси

(Закінчення в наступному номері)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com