БУМЕРАНГИ З ПЕЧЕРСЬКИХ ПАГОРБІВ

Нині на роль головних парламентерів із Москвою претендує перш за все «газова група» Льовочкіна — Фірташа, що має давні зв’язки в Росії. Поки їх головним конкурентом сповна можна вважати уродженця Росії М.Азарова. Згадаймо, як після провальних переговорів Юрія Бойка щодо зниження ціни на газ, до Москви вирушив і Микола Янович. Прем’єр намагався продемонструвати, що в українсько-російських відносинах не все вирішує група Льовочкіна — Фірташа.

Нещодавно віце-прем’єр Володимир Семиноженко, який орієнтується на Азарова, зголосився поставити питання руба — українцям, мовляв, слід серйозно замислитися, «бути на задвірках ЄС», чи стати частиною союзу з Росією і Білоруссю як нового центру впливу на сході Європи (по суті, такою була його відповідь на лист депутата Держдуми Федорова, який і запропонував українцям приєднатись до союзу). Не треба пояснювати, наскільки приємною завжди була для Москви подібна постановка питання.

Важливо зазначити, що ні Президент, ні голова СБУ, ні інші зацікавлені особи взагалі не відреагували на таку резонансну заяву. І справа тут не тільки в тому, що роль гуманітарного віце-прем’єра на українському владному олімпі невелика. Вищий ешелон української влади бореться за прихильність Кремля, до кінця не розуміючи, що подібні заяви не призведуть до створення союзної держави, а лише розширять поле для регіонального сепаратизму. Більшість політиків вищої ліги, навіть потрапивши до Кабміну, досі мислять категоріями свого регіону і думають не про країну, а про результати виборів у своїй маленькій вотчині.

Крім Азарова і «газової групи» на свою частку участі у відносинах із Росією претендує і група Ахметова — Колесникова, яку поки і близько не підпускають до «російських справ». Судячи з усього, саме з цим і пов’язані заяви креатури Ріната Ахметова — першого заступника голови АП Ірини Акімової, яка не підтримує ідеї вступу України до митного союзу Росії, Білорусі і Казахстану і ЄЕП, оскільки це суперечить зобов’язанням Києва перед СОТ. В цьому випадку мова йде не стільки про протидію реалізації цих ідей, скільки про тактичні бої всередині партії. Крім цього, «ахметівці» поки чітко застовпили за собою західний вектор і змушені чекати, коли відкриється можливість працювати зі Сходом.

В цілому ще кілька центрів впливу у владі вважають просто життєво необхідним для себе постійно висловлювати своє бачення розвитку українсько-російських відносин. То віце-прем’єр Сергій Тігіпко каже про неефективність митного союзу і про те, як «з розумом розіграти карту української ГТС», то перший віце-прем’єр Андрій Клюєв візьметься розмірковувати про користь газотранспортного консорціуму і здешевлення у зв’язку з цим російського газу. Слід зазначити, що все це говорять не прості експерти, а люди на високих посадах, які на посадових сходах стоять вище того ж таки глави Мінпаливенерго Юрія Бойка. Втім, на відміну від нього вони відсторонені від переговорів з Москвою, але їм дуже хочеться бути учасниками цього процесу. Так що радість Кремля з приводу того, що нарешті в Україні з’явився політик, з яким можна вирішити всі питання, була передчасною. Поки Віктор Федорович «вирішує вну­трішні проблеми», відразу кілька центрів готові «від імені та за дорученням» вирішувати питання з Москвою, що навряд чи влаштовує Росію, яка не знає, з ким краще мати справу. По суті, повторюється ситуація з «помаранчевою владою», коли росіяни страждали від того, що не було парламентера, який би ручався за повне виконання того, про що домовилися.

При цьому «фахівці з українсько-російських відносин» розмножуються поділом в лоні самої Партії регіонів, яка інтуїтивно взяла курс на асиміляцію окремих русофілів і москвофільських організацій з сепаратистським душком. Мова йде про одіозного міністра освіти і науки Дмитра Табачника, віце-прем’єра Віктора Тихонова і його команду на чолі з луганським губернатором Валерієм Голенком, одіозного лідера партії «Родіна» Ігоря Маркова, якого ретельно підтримують із Москви і якого цілком серйозно розглядали як одного з претендентів на посаду віце-губернатора Одещини, Інну Богословську, яка підгорнула проросійський електорат Криму та Харківщини на президентських виборах, і Російську громаду Криму, яка повернулася в лоно союзу з ПР в кримському парламенті.

В Партії регіонів вважають, що таким чином можуть, з одного боку, перетворитися на силу, що має привабливість для всього спектру проросійських виборців — від мирних «малоросів» до радикальних ворогів української державності, а з іншого, — «регіонали» вважають, що таким чином зможуть контролювати радикальні сепаратистські рухи і маніпулювати ними. Першими кроками в цьому напрямку можна вважати дослід, проведений на організації «Донецька республіка», яку злі язики пов’язують з Борисом Колесніковим. Втім, схожу тактику ПР використовує і щодо інших нацменшин, наприклад румунів і молдаван, чиї представники інкорпоровані в «біло-блакитні» лави. Швидше за все, пропозиції надійдуть угорцям і підкарпатським русинам, які до останнього часу знаходилася в орбіті впливу екс-глави СП Віктора Балоги.

Пропозиції ПР поки прихильно приймаються і окремими русофілами, і нацменшинами в цілому, так як в цьому вони бачать можливість отримати свою частку влади. Однак не слід забувати, що ті ж Табачник, Тихонов і Марков мають свої виходи на Москву, так що можуть працювати і в автономному режимі від ПР. Досить буде звільнення Табачника, який останнім часом здобув велику популярність серед проросійських виборців, щоб Дмитро Володимирович зайнявся власним політичним проектом і став конкурентом «регіоналів».

Втім, відверто проросійські проекти у всеукраїнському масштабі, швидше за все, будуть провальними. А ось конкуренції «регіональних» проектів нацменшин в Криму, Луганській, Одеській, Чернівецькій та Закарпатській областях «регіоналам» слід побоюватися і замислитися, а чи варто посилювати потенційних конкурентів.

Розмови про союз з Білоруссю і Росією — поки пробна куля. Але можна не сумніватися, що росіяни почнуть потихеньку педалювати цю тему, в Києві — завдяки Табачнику, Тихонову і Семиноженку, в регіонах — через досить серйозну мережу регіональних політиків. Поки Віктор Янукович не бачить в цьому ніякої загрози для себе (його оточення навряд чи йому на це буде активно вказувати). Але можна не сумніватися, що найближчим часом будуть «організовані» дискусії на тему «як добре жити в союзі з братськими державами». Потім обов’язково якась політична сила почне збір підписів для референдуму з цього питання. Президент буде поставлений в незручне становище перед своїм виборцем і «друзями» у Москві, так як референдум проводити не захоче.

Але під шумок у багатьох регіонах ПР несподівано для самого лідера прийдуть у місцеві лави групи проросійських депутатів, які будуть вимагати не тільки другої державної, але й союзу з Білоруссю і Росією. Поки гра з контрольованого сепаратизмом виглядає як бажання максимально розширити електорат ПР. Але гра з сепаратизмом — це гра на виліт. Причому програють у таких випадках абсолютно всі, аж до президента, чию посаду може бути скасовано. Віктор Федорович, мабуть, поки що не розуміє, що Табачник або Тихонов ніколи не стануть проблемою для Тимошенко. Якщо вони і стануть чиєюсь проблемою, то тільки самого Віктора Януковича.

Віталій Пирович
 Meta.ua