ЗНАТИ І ПАМ’ЯТАТИ

Друга світова війна була найбільшою з воєн за кількістю учасників подій, за охопленням теренів та найжорстокішою за всю історію людства завдяки новітнім досягненням військової думки зі знищення супротивника і підкорення величезних територій. Тому й наслідки її справили великий вплив на подальшу історію людства, й зокрема, на існування українського суспільства, хоч і в складі Радянського Союзу.

Серед результатів Другої світової війни можна виділити: демографічні втрати населення, матеріальні збитки, морально-психологічні та со­ціально-політичні зміни в українському суспільстві. Відповідно, утворюються й напрямки формування національної пам’яті українського народу про наслідки Другої світової війни.

Один з головних шляхів цього процесу — це встановлення точної кількості загиблих українців під час Другої світової війни. До повної цифри повинні бути віднесені як безпосередньо військові втрати, загиблі військовополонені, так і кількість мирного населення, що постраждало внаслідок бойових дій, каральних експедицій нацистів, невиважених, а то й навіть злочинних дій радянського керівництва під час евакуації тощо. При формуванні нової концепції війни необхідно відійти в методиці підрахунку втрат від образу колективного воїна, що лежить в братських могилах — часто безіменних або ще навіть невстановлених.

Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, Генеральний штаб, Політбюро ЦК ВКП(б), полководці й воєначальники всіх рангів жодного разу навіть не поставили питання про відповідальність командувачів фронтів, армій, командирів корпусів і дивізій за невиправдано величезні людські втрати в бойових діях.

Ще і ще раз наголошувати на цьому доводиться в зв’язку з тим, що деякі прихильники радянської концепції війни й досі заявляють, що у першу чергу слід говорити і писати про героїзм наших воїнів, тобто про загальновідомі факти такого героїзму. Питається, а як же бути з невідомими героями, які покояться у відомих і невідомих братських могилах?

Демографічні втрати населення України для повноти і правдивості формування національної пам’яті слід розглядати не тільки в контексті звірств окупантів, а й дій відступаючих частин НКВС, які не тільки кинули разом із владою поранених червоноармійців на поталу ворогу, а й самі вчиняли інколи не краще від ворогів. Жодна Книга Пам’яті чи статистичні довідники не в змозі порахувати втрати, які ми понесли під час відступу не від військових дій, а від представників влади і радянських каральних органів. Виходячи з наказу Сталіна від 3 липня 1941 р., нищилося все, що можна і не можна було знищити, в тому числі і люди, як військові, так і мирне населення. Особливо це яскраво можна прослідкувати на прикладі підриву Дніпрогесу. Федір Пігідо-Правобережний з цього приводу свідчить:

«Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти і військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя — кілометрів 10—12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно загинули. Майже тридцятиметрова хвиля води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20 000 червоноармійців... Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі». До цього додамо, що Запоріжжя та Дніпрогес зайняло німецьке військо тільки 4 жовтня 1941 року.

Не менш жахливою була евакуація Одеси. Перед евакуацією міста жодних продуктів населенню не було видано. За два тижні перед здачею міста сотні автомашин звозили до порту тисячі тонн цукру, борошна та іншого і все це зсипали у воду. Величезні склади збіжжя та різних продуктів харчування облили бензином і запалили.

Місто було переповнене пораненими червоноармійцями. За день до здачі Одеси до шпиталів підходили закриті санітарні авто, вантажили легко поранених і відходили «на схід». «Закриті санітарні авта їхали до порту, де було влаштовано кілька під’їздів до води. При наближенні до води, шофер і офіцер військ НКВД (кожне таке авто супроводжувалось НКВД-истом) вискакували з шоферської кабіни, а авто з розгону летіло в море... Під час очистки румунською окупаційною владою одеської гавані було виловлене закрите авто з трупами червоноармійців». Коли піднімали краном ще одне санітарне авто, то з нього «висипалось коло десяти трупів червоноармійців із перев’язаними руками, ногами та головами».

Було висаджено в повітря і дамбу, що відгороджувала передмістя «Пересип» від моря. Населення не було попереджено. «Хвилі вмить залили все передмістя. Нещастя посилювалося ще й тим, що на морі бушувала сильна буря. Велика кількість людей та особливо дітей загинула цієї страшної ночі в холодних бурунах».

«Одеська газета» за 3 травня 1942 року писала: «Водолазы рассказывают, что дно морское напоминает морг, в котором в беспорядке сложены человеческие трупы... Спущенные водолазы обнаружили машину Красного Креста, и что же в ней оказалось? Четыре раненых красноармейца...»

Тема втрат, особливо безповоротних, як Червоної Армії, так і населення протягом всієї війни, на наш погляд, є основною у формуванні концепції національної і історичної пам’яті українського народу про Другу світову війну. Яку б сторінку історії цієї війни ми не взяли, скрізь величезні і дуже часто, нічим не виправдані, втрати. І це суть сталінської системи — злочинне, безвідповідальне ставлення до людського життя, яке дане Богом. І майбутні покоління українців, а саме для них створюється дана концепція, і не тільки для них, краще всього зможуть уявити події війни, їх безжалісну суть, а заодно і суть тодішньої влади, ознайомившись з текстами двох наказів ставки Верховного Головного Командування Червоної Армії — № 270 від 16 серпня 1941 р. та № 227 від 28 липня 1942 р. Багато років вони не друкувалися. А українською мовою ці документи подані автором вперше в книзі «Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941-1944 роках»:

Зокрема в наказі № 227 наголошувалося: «Верховне Головнокомандування Червоної Армії наказує:

....В) сформувати в межах фронту від одного до трьох (залежно від обстановки) штрафних батальйонів (по 800 осіб), куди направляти «середніх і старших командирів і відповідних політпрацівників усіх родів військ, які провинилися в порушенні дисципліни через боягузтво або нестійкість і поставити їх на важчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини проти Батьківщини.

2. Військовим радам армій і насамперед командувачам арміями: ...Б) сформувати в межах армії 3—5 добре озброєних загородзагонів (до 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у випадку паніки і безладного від­ступу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів і боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізії виконати свій обов’язок перед Батьківщиною; В) сформувати в межах армії від п’яти до десяти (залежно від обстановки) штрафних рот (від 150 до 200 осіб у кожній), куди направляти рядових бійців і молодших командирів, які провинилися у порушенні дисципліни через боягузтво або нестійкість і поставити їх на важкі ділянки армії, щоб дати їм можливість спокутувати кров’ю свої злочини перед Батьківщиною.

3. Командирам і комісарам корпусів і дивізій: ...Б) надавати всіляку допомогу і підтримку загородзагонам армії у справі зміцнення порядку і дисципліни у частинах.

Наказ прочитати у всіх ротах, ескадронах, батареях, ескадрильях, командах, штабах. Народний Комісар Оборони Й. Сталін».

Наслідком цих наказів, які стрімголов почали виконувати і доводити до абсурду, стали тисячі невідомих братських могил. Ці факти про штрафні підрозділи війни треба ретельно «відкопувати» і показувати.

Друга світова війна не просто розділила історію радянського суспільства на періоди: довоєнний і післявоєнний, а й перекроїла життя багатьох, примусила переглянути систему попередніх цінностей, відмовитись від ілюзій минулого і навчитися жити за новими законами. Війна не тільки призвела до величезних матеріальних, людських втрат, вона вплинула на свідомість, моральний стан мільйонів людей, залишила глибокий слід у їхній пам’яті. Після війни українське суспільство, як і все радянське, стало іншим. На жаль, протягом тривалого періоду історична наука була зайнята підрахунком насамперед матеріальних та демо­графічних наслідків війни, свідомо замовчуючи моральні її наслідки для суспільства в цілому і українського зокрема. Зміну морального стану населення України внаслідок війни спричинили в основному такі основні групи факторів: мате­ріальні та демографічні втрати та пов’язана з ними зміна соціальної структури українського суспільства; наслідки окупаційної політики фашистських загарбників; політика радянської влади після повернення на звільнені території і «радянізація» приєднаних до УРСР етнічних українських земель, що були у складі інших держав; змі­на національної структури українського суспільства у воєнні та в перші повоєнні роки. Від цих факторів у суспільстві прямо залежала су­спільна атмосфера, свідомість, моральний стан та настрої українського народу.

Війна залишила в Україні велику кількість дітей-сиріт. У грудні 1944 р. таких дітей нараховувалось до 125 тис. осіб. Багато з них залишалися поза впливом державної ідеології, тому у своїх думках та діях вони були набагато розкутіші за своїх однолітків. Крім того, значна частина сиріт через деякий час поповнила різні неформальні об’єднання, в тому числі й кримінальні. Закономірно, що всі ці демографічні перетрубації привели до зміни вікової, соціальної структури пі­слявоєнного суспільства, дисбалансу між чоловічим та жіночим населенням. Звісно, це багато в чому визначало моральний стан повоєнного суспільства й впливало на його настрої та реакцію на події суспільного-політичного і соціально-економічного життя.

Моральний стан українського народу, особливо тієї його частини, яка перебувала на окупованій території, багато в чому був змінений німецькою окупаційною владою. Жорстокого окупаційного режиму Україна зазнала чи не найбільше з усіх республік СРСР. Для полегшення управління завойованою територією політика нацистської Німеччини була направлена на повну культурну деградацію українського народу. У своїх планах підкорення та колонізації окупованої території України нацисти значну увагу приділяли налагодженню механізмів духовного пригнічення місцевого населення. Дії, спрямовані на духовне вихолощення й деградацію мешканців східних окупованих районів, вандалізм щодо їх культурних цінностей, перетворилися на повсякденну практику німецьких окупантів. Про те, що було пріоритетом державної політики, свідчать стенограми висловлювань Гітлера: «Якщо ми будемо навчати росіян, українців і киргизів читати і писати, то згодом це обернеться проти нас. Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою: «Столиця Рейху — Берлін». Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні».

Подібні погляди привели до того, що на більшій частині території, що входила до складу СРСР, вже з перших місяців окупації нацистська адміністрація почала запроваджувати політичну лінію на згортання системи освіти, планомірне звуження інтелектуального потенціалу й зниження розумового рівня населення. Під час німецької окупації на території України було зруйновано та пограбовано 32930 шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, 19200 бібліотек, з яких вивезено до Німеччини 50 млн. книг.

Саме розвиток освіти, культури, який пропагували у початковий період німецької окупації українські націоналісти, здебільшого симпатики ОУН, викликав занепокоєння в окупаційної влади і призвів до репресій проти ОУН. Слід визнати, що нещадна окупаційна політика мала з часом переважно негативні наслідки. Багато в чому вона сприяла моральній деградації українського суспільства. Очевидно, що саме на це була спрямована її діяльність. Крім того, населення отримало можливість порівняти радянський і німецький тоталітарні режими. Симпатії до Радянського Союзу з’явилися лише після безпосереднього знайомства з жахами фашист­ського режиму. Напад Німеччини лише підтвердив, що українське суспільство ніколи не було єдиним і в ньому існувало розмежування залежно від прихильності до радянської влади, ідеології, суспільно-політичних та економічних процесів в країні. Радянська влада беззаконням, репресіями підірвала віру до себе значної частини населення України. У жодній з окупованих країн не було таких окупаційних військ і такого чисельного окупаційного апарату, як в Україні, а утримання такого апарату було б неможливе без залучення і співпраці місцевого населення. За оцінками дослідників, на службу до фашистів в основному переходили, як правило, дві категорії українського населення. До першої категорії належали особи, які поверталися на поновлене окупантами виробництво з почуття страху, з примусу. До другої категорії належали ті, що були вороже настроєні по відношенню до радянської влади.

Під час окупації певна частина українських націоналістів, хоча й вороже налаштованих до СРСР, все ж таки стала на заваді колонізаторським планам гітлерівців, тому опинилася під ударом німецьких каральних служб. Для фашистської влади однаково була загрозою як колишня радянська еліта, так і та, що ставила за мету створення національної держави — навіть під німецьким протекторатом. Очевидно, що за таких умов німецької окупації, більшість української інтелігенції мала аполітичні настрої і знову обрала єдиний можливий вихід — пристосуванство. Для цих людей вибір був невеликим: або колабораціонізм, або гестапо.

За роки війни змінилася й національна структура українського суспільства, що повинно відзначитись при формуванні національної пам’яті.

Так, наприкінці війни радянська влада вирішила рішуче втрутитись у формування національної структури українського суспільства, запровадивши практику депортації цілих народів. Вперше радянська влада почала шукати ворогів не серед класів, а цілих націй, зокрема, серед поляків. Остаточно знищити польську національну структуру на території України влада змогла лише в перші післявоєнні роки. Угода, підписана ще 9 вересня 1944 р. між Поль­ським Комітетом Національного Визволення і Урядом УРСР, передбачала обмін українським та польським населенням. На території Криму такі процеси зачепили кримських татар, вірменів, греків, італійців, румунів та представників інших національностей. При цьому не будемо забувати, що геноцид єврейського народу з боку гітлерівських окупантів і їх місцевих прислужників призвів до різкого зменшення частки євреїв в загальній чисельності населення України.

Остаточне включення до складу УРСР Західної України збільшило населення республіки на 7 млн. чоловік. Проте цей процес приніс нові проблеми для влади: не зачеплені в свідомості поколінь століттями перебування в складі Російської імперії, а потім СРСР західні українці дістали можливість поширювати свої ідеї на Схід від р. Збруч, та й східні українці справляли певний вплив на Західну Україну. Крім того, Західна Україна була найменш зрусифікована і «радянізована». «Обнялися. Зітхнули, притиснулись одна до одної й ... не зійшлися. Розімкнулися обійми, радість поступилася місцем ненависті, невпевненість сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування — розчаруванням, а потім гнівом і обуренням», — так визначав возз’єднання українських земель О.Довженко. Внаслідок врегулювання територіального питання з Чехословаччиною радянська влада отримала ще один шмат етнічних українських земель, однак разом з цим отримала й ту частину українського народу, що мала інтелігенцію, яка переважно сповідувала національні ідеали. В той же час, частина українських земель приєднана від Румунії, пережила насильницьку румунізацію.

Отже, хоча більшість українського народу опинилася в одній державі на своїй етнічній території, але у суспільстві не було єдності. Основна причина — різні історичні тенденції та суспільні умови, в яких були українці, що проживали на території інших країн.

Зміни в національній структурі, а отже в суспільній свідомості України відбулися також внаслідок відчутного зростання частки російського населення. Так, аналізуючи національний склад українського суспільства, який склався в післявоєнні роки, О.Субтельний стверджує, що такі народи, як поляки, євреї, татари, які протягом тривалого часу урізноманітнювали українську культуру і відігравали важливу роль в історії нашого народу, втратили своє значення і фактично зникли, тоді як їхнє місце в основному зайняли росіяни. Отже, все, що ми спостерігаємо нині в українському політичному життя має свої глибокі корені. Нова влада хоче створити нову концепцію української історії, але це не повинно бути поверненням до радянських стереотипів. Історики, свідомі своєї ролі в суспільстві, не повинні йти на поводу у політиків, а робити свою справу неупередженого дослідження фактів.

Віктор Король,
доктор історичних наук, професор