Бідні дітки в школі!

Влітку 1920-го року Головний отаман Симон Петлюра мав розмову віч-на-віч зі своїм новим союзником Маршалом Польщі Юзефом Пілсудським.

Українська Директорія і Реч Посполита уклали угоду про спільні бойові дії проти більшовицької Росії. Та Головний отаман поскаржився Маршалу, що ця домовленість відверто саботується польськими офіцерами, котрі розглядають українських вояків виключно як своє гарматне м’ясо і відмовляються навіть прислухатися до думки українських союзників. У відповідь Маршал Польщі сказав знаменну, що називається, на віки, фразу:

— А що ви хочете, пане Петлюра? Адже мої офіцери вивчали історію не по підручниках, а по романах Генрика Сенкевича.

Кожний більш-менш освічений українець, який бодай бачив екранізацію роману «Огнєм і мечем», знає, що Сенкевич був, поза сумнівами, геніальним літератором, але нікчемним істориком. Його романи не є історично достовірними, це класичний літературний міф.

На жаль, і в минулі століття, і в нинішнє ХХІ вплив отакої міфологізації минулого на громадську свідомість часто-густо виявляється сильнішим, аніж найрозважливіші наукові дослідження. Подамо кілька прикладів.

Один із найкращих історичних романів світової літератури — «Айвенго» Вальтера Скотта — базується на конфлікті позбавленого спадку молодого дворянина і впливового, потужного лицаря Ордену Храмовників. Опис герцю межи ними на лицарському турнірі — то взагалі вершина письменницької майстерності. Але, але, але… мало хто знає, що статут Ордену Храмовників категорично забороняв його членам не те що брати участь у поєдинках на лицарських турнірах, а й навіть відвідувати ці гріховні богохульні видовища. Та пересічні читачі ось уже 200 років вірять Вальтеру Скотту, а не історикам.

Один із князів Київської Русі Ігор Святославович є героєм аж двох класичних художніх творів — незрівнянного «Слова про Ігорів похід» та опери Бородіна «Князь Ігор» за мотивами цієї повісті. Проте реальний Новгород-Сіверський князь Ігор Святославович (1150-1202 рр.) був рідкісною, навіть на ті суперечливі часи, мстивою, зрадливою і підлою наволоччю. Це такі, як він, довели могутню колись Київську Державу до повної згуби. Але, знову ж таки, літературний міф перекриває історичні реалії.

Трагічна історія «Молодої Гвардії» є класичним прикладом радянського міфоложества. Та лише фахівці знають, що популярний свого часу роман Олександра Фадєєва був написаний на особисте замовлення Микити Хрущова, на той час одного з найвірніших сталінських поплічників. Річ у тім, що українська компартійна верхівка під час німецького літнього наступу 1942-го року так стрімко тікала з Луганщини, що не подбала не те що про створення організованого підпілля на цих теренах, а й загубила на березі Сіверського Дінця два сейфи з надсекретними документами. Зворушливо описана Фадєєвим мученицька смерть героїв-шахтарів (а насправді — компартійного активу, що не встиг евакуюватися) — то результат плідної роботи гестапо над документами з отих сейфів. Тож Хрущову, котрий мав відповісти за це неподобство згідно з законами військового часу, терміново знадобився гарненький міф про те, як славний комсомол під мудрим керівництвом компартії чинив мужній опір гітлерівським окупантам. Насправді ж краснодонська молодіжна організація виникла стихійно, без усяких вказівок, інструкцій і настанов. І «мудрі комуністи» не мали до неї ніякого відношення. Натомість сучасними істориками встановлений факт співробітництва молодогвардійців з підпільними тереновими структурами ОУН УПА.

Борони Боже, ми ні в якому разі не збираємося кидати тінь на світлу пам’ять загиблих краснодонських юнаків і дівчат. Ми лише закликаємо покласти нарешті край ідеологічному мародерству над їхніми могилами.

Нобелівський лауреат, поет Борис Пастернак констатував, що митець є заручником вічності в полоні у СВОГО часу. Можливо, в такий спосіб він вибачався за три відверто кон’юнктурні псевдоісторичні заримовані драми. Але коли це було! А хто ж визволить наших дітей з полону міфів МИНУЛИХ часів?

В.Н.