Факт і правова оцінка

«Персонал плюс» продовжує обговорення статті «Правова криза». Цього разу вперше в Україні проведена незалежна науково-правова експертиза конкретної судової справи, якою обґрунтовано обов’язок держави відповідати за дії своїх органів і посадових осіб. Разом з тим, в експертному Висновку, що публікується, наведені факти, які вказують на глибоку і системну правову кризу в судовій системі, законодавчій сфері та державі загалом.

Рубрику веде професор МАУП Василь Перець.

ВИСНОВОК

науково-правової експертизи про відповідальність держави Україна за порушення нею житлових прав Ластовки І. С., гарантованих Конституцією України і Конвенцією про захист прав людини та основних свобод (витяги)

Житло як соціально-економічна і морально-психологічна проблема українців.

У радянські часи українці, які мешкали в містах, житло отримували в довічне користування безкоштовно за рахунок держави. Черга на його отримання в середньому становила 20 років. Певна частина людей помирала, не дочекавшись своєї квартири. Державна форма власності на землю та встановлений рівень зарплат українців не були розраховані на будівництво чи придбання власного житла. Винятки були малочисельними. Як наслідок, отримання державного житла для української міської сім’ї ставало визначною подією і гарантією відносної фінансової та родинної стабільності.

Після отримання Україною незалежності її громадянам на законодавчому рівні раніше надане житло дозволено приватизувати, тобто безкоштовно отримати у приватну власність. Процес приватизації продовжується до цього часу. Держава практично перестала будувати нове житло для розподілу його серед простих громадян. Між тим, статистика і соціологічні дослідження свідчать, що біля 80 відсотків населення України незаможне та злиденне, яке не може отримати, а тим більше повернути кредити банку на будівництво. Тому безквартирні з числа цієї категорії осіб позбавлені перспективи подолати злидні і покращити життя. Ця обставина, в числі інших, впливає на демографічну ситуацію в державі, прискорене вимирання нації. За житло йде боротьба, в ній зійшлися моральні і аморальні особи, багаті і бідні, для яких втрата житла — власна і сімейна трагедія. На цій боротьбі і зацікавленості цинічно наживається частина державних службовців. Така можливість також є у суддів.

Судові рішення в справі Ластовки І. С.

13 липня 2009 р. Печерський районний суд м. Києва за позовом Ластовки Т. А. прийняв заочне рішення, яким визнав, що її син Ластовка І. С. втратив право користування квартирою № 8 в буд. 11 по вулиці Лабораторній в м. Києві.

Підставу задоволення позову, з посиланням на ст. 71 і 72 ЖК України, суд сформулював так: «відповідач близько одинадцяти місяців в спірній квартирі не проживає… без поважних причин».

В чому полягає від­сутність «поважних причин» суд не досліджував і не пояснив. Доказами розпливчатого твердження про відсутність відповідача в квартирі «близько 11 місяців» суд назвав три так звані акти про не проживання, складені працівниками підприємства з надання комунальних послуг (КП), в присутності свідків — сусідів «по буд. № 11 по вул. Лабораторна», хоча відповідно до Інструкції запрошуються сусіди тієї особи, проживання якої в квартирі перевіряється. В подальшому один із таких «свідків» заявив, що не приймав участі у складанні акта і його підпис підроблено. Загалом, акти самі по собі не можуть бути доказом непроживання особи в квартирі, а тільки свідченням її відсутності під час приходу комісії.

Відповідно до ч. 1 ст. 224 ЦПК України, заочне рішення в цивільній справі може бути ухвалене «у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки…» Сам відповідач факт заочного розгляду справи пояснює змовою його сестри, представника КП та суду з використанням вікового стану матері Ластовки Т. А., реалізованого за допомогою юриста. Науковому експерту спростувати твердження потерпілого не вдалося, скоріш навпаки — матеріали справи підтверджують його пояснення. Наведемо обґрунтування.

Перше. Позивач і особа, в інтересах якої вона діяла, тобто донька, не були зацікавлені в передачі відповідачеві судової повістки. Вони знали адресу і телефон доньки останнього, а також місце його знаходження — гараж або дачний будиночок. Суд отримував неправдиві пояснення від сторони позивача.

Друге. Можна припустити, що головуючий в суді першої інстанції не знав, що при розгляді іншої цивільної справи (про перепланування квартири) відповідач звертався до суду із заявою направляти повістки на адресу його доньки, тому що в спірній квартирі хазяйнує його сестра і виклики в суд від нього приховують. Однак, для суду було зрозуміло, що, вимагаючи позбавлення відповідача права на житло у зв’язку з його непроживанням, відсутністю 11 місяців, позивач в принципі не може сам себе спростовувати, дозволивши сину (брату) отримати повістку. Це підтвердило б, що відповідач в спірній квартирі проживає або хоча б буває.

Третє. Справу за дорученням Ластовки Т. А. вів адвокат. Він один, без позивача і третьої сторони, був присутній на судових засіданнях, змагальності в процесі не було. Суду, якщо він відповідає цьому статусу, просто не могло не бути зрозумілим, що 95-річна жінка не могла вести складну підготовчу роботу до виселення сина — організувати складання актів про непроживання, шукати адвоката, укладати з ним угоду, оплачувати послуги, готувати документи позовного провадження тощо. За нею хтось «стояв», що підтверджує пояснення відповідача про добре сплановану змову з метою заволодіння квартирою. Додамо, що в ЗМІ неодноразово повідомлялось, що в Києві реалізуються схеми захоплення квартир людей похилого віку, і тисячі з них житло втратили. Зараз квартира виставлена на продаж майже за 200 тисяч доларів США. Де знаходиться бабуся, для якої дуже важливо було дожити вік у звичній обстановці, в своїй квартирі. Двісті тисяч доларів — така ціна цієї аморальної справи.

Четверте. Суд не досліджував питання, де буде жити 70-річна людина, а виходив з формальних, причому недоведених, обставин, що Ластовка «біля 11 місяців не проживає в квартирі». Хоча, чи був суд? Суд — це справедливість, виваженість, державна мудрість. Її не було.

17 листопада 2009 р. Печерський районний суд м. Києва виніс ухвалу, якою не задовольнив заяву прокурора цього ж району про скасування заочного судового рішення. Прокурор стверджував, що відповідач Ластовка І. С., всупереч закону, не був повідомлений про розгляд справи належним чином ані судом, ні стороною, яка брала участь у справі». В своїй ухвалі суд вказав, що обставини, наведені прокурором, «не мають істотного значення для правильного вирішення справи, а тому підстав для перегляду заочного рішення не вбачається». Фактично суд констатував, що порушення принципового положення ч. 1 ст. 224 ЦПК України для нього «не має істотного значення».

25.12.2009 р. Апеляційний суд м. Києва за апеляційною скаргою заступника прокурора Печерського району м. Києва, системно проаналізувавши матеріали справи, дійшов висновку, «що доводи позивачки щодо непроживання відповідача у спірній квартирі понад встановлений законом строк без поважних причин, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні». Апеляційний суд у відповідності до закону, рішення суду І інстанції скасував і постановив нове, яким відмовив в задоволенні позову Ластовки Т. А.

За касаційною скаргою Ластовки Т. А. від 02.02.2010 р. суддя Верховного Суду України 05.02.2010 р. відкрила касаційне провадження по справі, а 10.03.2010 р. Колегія суддів рішення апеляційного суду м. Києва скасувала, залишивши в силі рішення суду І інстанції.

23 квітня 2010 р. Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України винесла ухвалу, якою не допустила скаргу Ластовки І. С. до провадження у зв’язку з винятковими обставинами — неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції одного і того ж самого положення закону. Таким чином, відповідач використав всі можливі національні засоби захисту свого конституційного права на житло і отримав штучно створений судами (державою) статус людини без визначеного місця проживання і правопорушника, тобто особи, яка не виконала вимогу закону зареєструвати своє місце проживання.

Судова система України.

Президентом України В. Януковичем, іншими вищими посадовими особами держави, всіма політичними силами, суспільством визнано, що наші суди системно вражені корупцією. Зараз, відповідно до Указу Глави держави, проводиться їх реформування. Частиною 4 статті 124 Конституції України передбачено, що «Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Однак за 14 років чинності Конституції держава не виконала її припис — народні засідателі та присяжні в здійсненні правосуддя участі не беруть.

Законодавство України.

Житловий кодекс України, прийнятий в 1983 р., не приведений у від­повідність до Конституції України від 28 червня 1996 р.

Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. має суттєві недоліки, в т. ч.:

1. Норми Глави 8 «Заочний розгляд справи» викладені невдало, що дає можливість для зловживань. Суди можуть формально не порушувати певні норми, але по суті ігнорувати чи грубо порушувати права сторін процесу. Пленум Верховного суду за 10 років дії Кодексу практику застосування Глави 8 не узагальнював і не запропонував правові позиції.

2. У випадку підозри сторони про корупцію чи іншу упередженість судді І інстанції, сторона не може його відвести (замінити) — суддя сам вирішує питання про свій відвід. Не суттєво відрізняється і порядок відводу колегіального суду.

3. В новому ЦПК відсутній інститут опротестування незаконних судових рішень. Після перегляду справи касаційною інстанцією, навіть коли є очевидною незаконність рішення, реально відсутні механізми його зміни, скасування. Знайти підстави для перегляду справ за нововиявленими чи винятковими обставинами практично неможливо.

4. Формалізм, відірва­ність від життя, байдужість законодавця до людини безмежні. Пунктом 9 ч. 1 ст. 74 ЦПКУ встановлено, що особа, місце перебування якої не відоме, викликається в суд через оголошення у пресі, після чого відповідач вважається повідомленим. Для держави проблема знята, але реально вона продовжує існувати. Наші дослідження свідчать, що біля 90 % населення навіть не знає про існування газети «Урядовий кур’єр», в якій розміщують оголошення про виклики відповідачів.

Узагальнення.

Аналіз законодавчих норм свідчить, що судова гілка влади, порушуючи такі основні засади судочинства, як законність та змагальність сторін, всупереч ч. 1 і 3 ст. 47 Конституції України, примусово позбавила Ластовку І. С. квартири, в якій він народився і прожив до пенсійного віку, а враховуючи, що держава не забезпечила йому достатній життєвий рівень, позбавила його можливості реалізувати право на житло взагалі. При цьому судова влада не врахувала (залишила поза увагою): очевидні факти навмисного неповідомлення позивачем та її представником відповідача про час і місце розгляду справи, а також фізичної, психологічної неможливості започаткування судового процесу 95-річною жінкою (позивачкою) без іншої, тіньової особи; застосувала частину 1 ст. 71 Житлового кодексу України (ЖКУ) від 30.06.1983 р., яка суперечить ст. 33 Конституції України та ч. 1, 2 ст. 313 Цивільного кодексу України (ЦКУ), прийнятого пізніше ЖКУ — 16.01.2003 р., не виконала вимоги міжнародних правових актів (аналіз надається далі), у зв’язку з чим порушила ч. ІІ ст. 8 Основного Закону держави та не врахувала п. п. 3 і 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11. 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Держава Україна не змогла створити судову систему і сформувати судову гілку влади, яка реально виконувала б вимоги частини 1 ст. 55 Конституції України «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом», визнала цю владу корумпованою і тільки зараз розробляє заходи по її реформуванню, не забезпечила безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя (ч. 4 ст. 124 Конституції). Не створила держава умов і для реалізації Ластовкою І. С. однієї з основних засад судочинства — забезпечення касаційного провадження (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції). Доступ до касаційної інстанції є формальним, а не реальним: навантаження на суддю ВСУ становить 30-100 справ в день, що виключає якісний перегляд попередніх судових рішень та виправлення помилок. Більше того, суддя касаційної інстанції дала привід для підозри в необ’єктивності — по касаційній скарзі, складеній 02.02.2010 р., уже 05.02.2010 р. було відкрите провадження. Підозру викликала не притаманна для ВСУ оперативність, причому по касаційній скарзі, яка не відповідала вимогам закону — в ній не було наведено конкретних фактів неправильного застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права апеляційним судом. Натомість, касаційний суд підтримав рішення райсуду, прийнятого з порушеннями закону.

Не змогла держава Україна забезпечити ефективну діяльність Конституційного Суду (КСУ), який зараз переважно розглядає політико-правові питання за ініціативою конкуруючих за владу політичних сил. Спеціальний аналіз показав, що співставні показники діяльності КСУ з питань застосування норм галузей законодавства, які найбільше зачіпають права громадян, в десятки разів менше аналогічних показників Конституційного Суду РФ, хоча в Росії, на відміну від України, законодавство повністю оновлене.

Держава Україна в особі законодавчого органу — Парламенту за 14 років не прийняла новий ЖКУ, який відповідав би Конституції і не суперечив ЦКУ. Його закони дають можливість двоякого тлумачення: прокуратура і суд апеляційної інстанції вважають, що житлові права Ластовки І. С. порушені, а суд першої і третьої інстанцій — навпаки.

В Цивільно-процесуальному кодексі України (ЦПК) законодавець заклав патові ситуації, які мають прямий вплив на порушення прав Ластовки І. С. Так, в ст. 20 ЦПК визначені відірвані від життя підстави відводу судді. Відповідно до ст. 24 Кодексу, судді самі вирішують питання погодитися з клопотанням сторони процесу про свій відвід, чи не погодитися. В новому ЦПК законодавець скасував інститут опротестування незаконних рішень, що не дає змоги особі, в даному випадку Ластовці І. С., домогтися поновлення свого права на втрачену квартиру.

Наведені аргументи свідчать, що держава Україна відносно Ластовки І. С. діяла всупереч ст. 3 Конституції України: людина в її діях, опосередкованих в судових рішеннях, не стала найвищою цінністю, житлові права Ластовки І. С. не визначали зміст і спрямованість діяльності держави; вона не виконала свій головний обов’язок — не забезпечила права людини — Ластовки І. С.

Відповідно до цієї ж статті, держава Україна відповідає перед людиною за свою діяльність. Вона, згідно до ст. 56 Конституції України, зобов’язана відшкодувати Ластовці І. С. завдану матеріальну та моральну шкоду, зокрема поновити право потерпілого на житло в прийнятних для обох сторін спосіб. Зазначимо, що без реальної відповідальності держави перед людиною, а суддів перед державою реформувати глибоко корумповану судову систему неможливо.

Наявність підстав для звернення в Європейський суд з прав людини.

Справа, що є об’єктом наукової експертизи, відповідає вимогам прийнятності для розгляду в Європейському суді з прав людини: Ластовка І. С., як фізична особа, є жертвою порушення державою Україна його житлових прав. Потерпілий вичерпав усі можливі внутрішні засоби правового захисту і ще не сплило 6 місяців з дати винесення національними судами кінцевого рішення.

Науковий аналіз матеріалів справи та законодавства дає підстави для висновку, що у відповідності до ст. 34 і 41 Конвенції, Ластовка І. С. має право звернутися в Європейський суд з прав людини для визнання жертвою порушення державою Україна його житлових прав та присудження йому компенсації в розмірі вартості однокімнатної квартири (чи надання державою нової квартири потерпілому) та грошового еквіваленту завданої моральної шкоди.

 Наукові експерти
В. І. Перець, В. В. Степанова, Д. М. Руденко, І. С. Попович