НАПЕРЕДОДНІ РОЗДІЛУ ПОЛЬЩІ 1939C

Більшовицький переворот жовтня 1917 р. в Росії ознаменував не просто народження нової держави. Захоплення її керівними колами ідеями світової революції означало, що постає нова держава-агресор. У політично, соціально та економічно дестабілізованій Європі були всі передумови, щоб ці ідеї прижилися, створивши сприятливий ґрунт для радянізації нових територій.

Більшовикам вдається об’єднати колишні землі Російської імперії у військово-політичному союзі. Цим вони досягли істотної переваги у боротьбі з українською Директорією і на рівних могли змагатися із армією щойно відродженої Польщі, яку підтримували держави Антанти. Результатом боротьби мало бути зруйнування «старої Європи» і створення нової, об’єднаної, комуністичної. Перемога у радянсько-польській війні була б чудовим шансом розпочати цей складний процес. Тому з боку більшовиків робилося все можливе для успішного завершення війни. 30 липня 1920 р. у Білостоці був створений Тимчасовий Польський революційний комітет у складі Ю. Мархлевського, Ф. Дзержинського, Ф. Кона, Е. Прухняка та Ю. Уншліхта. У маніфесті проголошувалась ліквідація на польській території, зайнятій Червоною Армією, буржуазно-поміщицького уряду, націоналізація промисловості, сільського господарства, природних ресурсів. Комуністів поль­ського походження мобілізовують у всіх радянських республіках. На початку серпня 1920 р. проводиться триденна мобілізація, якій підлягали не лише поляки-партійці, але й особи, які добре володіли польською мовою. Польські відділи при губернських комітетах КП(б)У мали готувати нові кадри для революційної діяльності у Польщі. На зборах секцій нацменшин проводились політінформації, на яких висвітлювалось внутрішнє та зов­нішнє становище Польщі, критикувалась та засуджувалась політика Ю. Піл­судського, ППС-фракції, наголошувалось на необхідності «... втілення у життя (мобілізації З.В.) для майбутнього будівництва комуністичного ідеалу на руїнах польського уряду». «Якби Польща стала радянською ... Версальський мир був би зруйнований і вся міжнародна система, яка завойована перемогами над Німеччиною, була б зруйнована. Франція не мала б тоді буфера, що відділяв Німеччину від Радянської Росії ... Вона б не мала надії повернути свої десятки мільярдів та підходила б до катастрофи». Але битва під Варшавою закінчилась поразкою Червоної Армії. Радянсько-польський військовий конфлікт виявився єдиним для більшовиків, який завершився внічию. Однак у прихованому вигляді він тривав протягом всього міжвоєнного двадцятиріччя.

У першій половині 1920-х рр. радянська влада активно підтримує повстанський рух на території Другої Речі Посполитої. Дії українських партизанських загонів там настільки масштабні, що набирають рис загальнонаціонального опору. Цим користається радянське керівництво. Більшовики навіть ідуть на контакт із ідейно неприйнятним політичним партнером — націоналістичною Українською військовою організацією, яка планує масштабні бойові акції. Деякі діячі УВО налагоджують відносини із радянськими представниками у Відні, Варшаві, Берліні, підтримують тісні стосунки із колишнім командуванням Української Галицької армії на території УСРР. Між галицьким повстанським штабом та командувачем збройними силами України та Криму М. Фрунзе була досягнута угода про постачання озброєння та боєприпасів у випадку бойових дій у Східній Галичині. Документація політично-економічного департаменту польського МЗС свідчить, що революційна рада Західного фронту з квітня 1921 р. займається створенням партизанських загонів та керує їх діями на території Польської Республіки. А з серпня 1921 р. це — завдання спеціально створеної структури — «Закордоту». Для польського керівництва було зрозумілим, що метою діяльності «Закордоту» є здійснення комуністичного перевороту у Польщі через організацію локальних повстань озброєного місцевого населення, яким керівники «Закордоту» намагалися надати характер стихійності. Зокрема, виявилось, що на радянських прикордонних територіях понад Збручем було створено 10 робітничих комун, начебто для налагодження сільськогосподарського виробництва. У дійсності, це були озброєні загони кіннотників чисельністю від 50 до 200 бійців, які діяли, узгоджуючи свої дії з повстанцями Східної Галичини. Донесення підвідділів МЗС Польщі свідчать, що український повстанський рух поширюється навіть на суто польські території (зокрема, Люблінське воєводство) причому повстанці підтримують тісні зв’язки із закордоном. У ході розслідувань арештовані партизани показували, що керівництво антипольським рухом знаходиться у Москві. Збройні загони неодноразово рейдують з радянської на польську території та навпаки. Наприклад, у серпні 1924 р. на прикордонне польське містечко напав підрозділ чисельністю близько 100 чол. Під­роз­діл очолював радянський офіцер. Нелегальні перетини кордону з метою налагодження роботи антипольського підпілля продовжувалися протягом всього міжвоєнного двадцятиріччя. Наприклад, у січні 1933 р. у Славутському прикордонному загоні для нелегальної роботи було виділено 600 крб. та 100 доларів США. За січень-лютий 1935 р. Кам’янецьким пунктом представництва КПЗУ при 23-му Кам’янецькому прикордонному загоні було витрачено 200 злотих та 2 долари. З них 10 злотих та 2 долари — провіднику, утриманці конспіративної квартири — 10 злотих, секретним співробітникам — 180 злотих. За травень-серпень 1935 р. на Славутській дільниці прикордонного загону було витрачено 10 доларів та 110 злотих — на винагороди провідникам до Польщі, створення явок та переправлення пропагандистської літератури.

Радянська преса заперечувала підтримку західноукраїнських повстанців з боку СРСР. За її версією, повстанський рух — внутрішня проблема польської держави, породжена діями її уряду, і є проявом бажання українського та білоруського суспільства за допомогою зброї об’єднатися з радянськими республіками. У червні 1922 р. Москва вимушена черговий раз спростовувати звинувачення Варшави, стверджуючи, що чутки про підпали, вбивства та пограбування, здійснені бандами з радянської території є вигадками місцевих польських властей та постраждалих поміщиків.

Зовнішня напруга проявлялась у частих дипломатичних конфліктах. У серпні 1922 р. у Харкові співробітники ДПУ провели обшуки у місцевих поляків, що контактували зі співробітниками польсь­кого посольства. Спробували обшукати навіть представника консульського відділу Л. Заблоцького.

У свою чергу, Міжнародна організація допомоги робітникам (МОДР) повідомляла, що польська охранка активно використовує систему провокацій для дискредитації місцевих представників національного руху, демонстрації їх зв’язку з ДПУ. «... Якийсь Грудзинський ... передав, що начальник новогрудської політичної поліції Куценер запропонував йому значну винагороду за наступну послугу: взяти від поліції величезну суму в доларах, дати себе арештувати на кордоні і засвідчити, що ці гроші він отримав від ДПУ Мінська для депутата (Громади — З. В.) Соболевського».

Восени 1922 р. поль­ська преса заявляє про причетність радянської України до бойкоту українським населенням Поль­щі виборів до Сейму Поль­ської Республіки. Вочевидь, звинувачення були небезпідставні. Зокрема, уряд СРСР намагався впливати на політичну ситуацію в Західній Україні через представника УСРР у радянському посольстві у Варшаві Ю. Лебединця. У 1926 р. щомісяця Ю. Лебединець отримував від українського уряду 1,5 тис. доларів на потреби «Сельробу», для підривної діяльності проти УНДО, на підтримку місцевої кооперації та шкільництва. На 1927 р. він мав отримати вже майже 170 тис. доларів на боротьбу з українськими націоналістичними течіями і на підтримку західноукраїнських партій лівого спрямування. Для дестабілізації внутрішньополітичної обстановки намагалися використати і Є. Петрушевича — колишнього президента ЗУНР. У жовтні 1926 р. він зустрічався у Берліні з Г. Чичеріним, де у приватній бесіді обговорювалось питання зміцнення зв’я­зків між західноукраїнським та українським радянським суспільствами і можливість популяризації радянського способу життя на Заході.

З 1927 р. діє видавництво Спілки революційних письменників «Західна Україна». На початку 30-х рр. ХХ ст., його робота активізується у зв’язку із загостренням міжнаціональної боротьби на східних землях Польської Республіки. З січня 1930 р. видавався щомісячник «Західна Україна», у якому друкувалися західноукраїнські автори, що безпосередньо брали участь у комуністичному русі та підпільній роботі. Тематика творів мала відбивати «класово-революційну боротьбу» у регіоні, що знаходився під пануванням Польщі, Румунії та Чехословаччини, а також демонструвати успіхи у соціалістичному та культурному будівництві СРСР. Для роботи на 1931 р. видавництву було виділено 5300 крб. у іноземній валюті.

На початку 1930-х рр. розширює мережу кореспондентських пунктів у столицях найбільших європейських держав центральний орган компартії України — газета «Комуніст». З Варшави та Праги — крупних центрів білої еміграції, щомісяця заплановано розсилати по чотири кореспонденції для газети. Зважаючи на загострення внутрішньополітичної ситуації на західноукраїнських теренах та на значне погіршення радянсько-польських між­державних стосунків «... було б прямо злочинним з нашого боку недооцінювати питомої ваги 6 млн. українського населення в Польщі ... і займати пасивно-спостережну позицію, надаючи все стихійному ходу речей ...

Тому ми настійливо прохаємо ... позитивно вирішити питання про організацію 2-3-х радянофільських газет на Західній Україні. Чим швидше це буде здійснено, тим краще для нашої справи», — повідомляв у жовтні 1935 р. радянський консул у Львові Світнєв.

Справою поширення за кордоном інформації про хід радянського будівництва займалось також Всеукраїнське товариство культурного зв’язку із закордоном. Товариство мало популяризувати за межами СРСР твори радянських митців, проводити акції культурного обміну з іноземними країнами. Польську владу насторожують дії радянських колег. В УРСР через засоби масової інформації, театр, кінематограф збурюються антипольські настрої. Наприклад, наприкінці 1935 р. на радянському книжковому ринку з’являється брошура Л. Ламова «Польща та її армія» із різко вираженим антипольським змістом. Спектакль Мирослава Сірчана, популярний у київських та харківських театрах, показував участь польської армії у придушенні українських національно-визвольних рухів у Східній Малопольщі. Через це у Польщі посилюється цензурування видань, що надходять із радянської України. Адже, на її переконання, вони мали провокативний зміст. Наприклад, у січні 1927 р. польська цензура заборонила показувати на кіновиставці фільм С. Єйзенштейна «Броненосець Потьомкін».

У середині 1930-х рр. міністерство внутрішніх справ Польської Республіки відзначає значне пожвавлення радянської та комуністичної пропаганди. Для її поширення користувалися потужностями Комінтерну під вивіскою боротьби за повалення буржуазного ладу, захисту демократії та боротьби з фашизмом та загрозою війни. Наслідком такої роботи було загострення внутрішньополітичної ситуації у країні, посилення незадоволення діями уряду, поширення радянофільства.

Протягом 1927-1931 рр. більшовицьке керівництво ініціювало поїздки делегацій польських комуністів до СРСР. Відвідини цих делегацій носили суто пропагандистський характер і щедро фінансувалися Москвою. У серпні 1929 р. Москву та Харків відвідує група поляків на чолі з С. Ланцуцьким. Завдяки застережним заходам польських властей, із більш як сотні обраних делегатів, лише близько двадцяти змогли пробратися у межі Радянського Союзу. У жовтні 1929 р., після відвідин СРСР лодзинської групи польських делегатів, частина з неї була заарештована поль­ською поліцією. До речі, угоди з польськими літераторами, які у подальшому співпрацювали з радянською комуністичною пресою, були досягнуті, в основному, під час їх перебування в СРСР.

Тому, на думку польських дослідників, саме камуфлювання комуністичної пропаганди під виглядом зміцнення культурного обміну і було однією з причин того, що радянсько-польські культурні зв’язки за весь час міжвоєнного існування не набули систематичного і глибокого характеру.

На липень 1929 року у Варшаві готується I Всесвітній з’їзд поляків. Радянських делегатів туди не пускають. Причин декілька: репресії проти поляків та римо-католицького духовенства всередині СРСР. Радянська каральна машина у той час починає активно виявляти «польських контрреволюціонерів та диверсантів». До того ж, у Москві був створений Всеросійський громадський комітет по виборах на Варшавський з’їзд, очолюваний польським комуністом Б. Пшибишевським. Виступ представників радянських поляків мав пройти під гаслом «солідарності з польським пролетаріатом та селянством» у спільній боротьбі «за своє звільнення від ярма капіталістів та поміщиків». Згідно секретних повідомлень ДПУ УСРР, значна частина польської національної меншини на зборах висловлювала необхідність посилки до Польщі своїх людей, щоб мати можливість відкрито розповісти про нещасне становище польського селянства, голод та руйнування селянських господарств, наголошувалось на неповноважності обраних делегатів, які не представляли усіх прошарків польського суспільства у Радянському Союзі. Передбачаючи тенденційність виборів радянських делегатів на з’їзд та підривний характер діяльності делегації, керуючись інформацією польського посольства у Москві, радянським представникам було відмовлено у в’їзних візах.

У своїх відносинах з Польщею більшовицька Москва активно використовувала Комуністичну партію Західної України, яка стала рупором радянофільства та провідником комуністичних ідей. Протягом усього міжвоєнного двадцятиріччя КПЗУ підтримує селянські повстання та саботажі робітників [43]. 21 жовтня 1928 р. комісія Політбюро ЦК КП(б)У із закордонних питань встановила обсяг фінансування ЦК КПЗУ на 1929 р. в сумі 120 тис. дол. Для революційної боротьби в лавах КПЗУ належало активно використовувати найбільш активний контингент політемігрантів. КПЗУ допомагали поль­ські комсомольські гуртки, які підтримували нелегальний зв’язок із комсомольцями УРСР. Нечисленні гуртки польської молоді поширювали легальну та нелегальну літературу комуністичного змісту, займались вербуванням нових членів [46]. Керівництво їх діяльністю та фінансування було зосереджене в ЦК ЛКСМУ.

У грудні 1926 р. постановою центрально-шефської комісії ЦК ЛКСМУ для допомоги комсомолу Польщі було передано 1 тис. крб. із зібраних коштів по фонду «Шефська копійка» [47].

Опіка над польськими соратниками не обмежувалась лише наданням їм політичного притулку. Радянська влада намагалась полегшити існування польським політв’язням. У 1922 р. в Москві була створена Центральна комісія зі збору пожертв для Комуністичної партії Польщі та політв’язнів. Подібна комісія за вказівкою ЦК КП(б)У виникла і в Україні у складі Скарбека, Верхотурського та Кржижановського [48]. Формально подібні збори мали добровільний характер, фактично — були обов’язковими для усіх партійців. Кампанія зі збору коштів, проведена за вказівкою ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. лише з Бахмуту дала суму у 150 тис. крб (зразка 1902 р.). З Юзівського повіту — 1 691 629 крб. [49]. Збір пожертв по Україні дав протягом трьох місяців 140 млрд. крб. (близько 40 млн. польських марок) [50].

Безпосередньо керувало допомогою закордонним революційним рухам Міжнародна організація допомоги борцям революції (МОДБР). Про важливість її роботи свідчить директива № 130 ЦК РКП(б) від 9 січня 1923 р. за підписом В. Куйбишева: «Центральний комітет закликає всіх членів РКП активно брати участь у справі допомоги, залучаючи своїм прикладом безпартійних робітників та селян. Разом з тим ЦК пропонує усім парткомам виявляти всіляке сприяння та підтримку МОДБР у її роботі ...» [51]. У 1927 р. за умов погіршення зовнішньополітичних стосунків з Англією та Польщею, за рішенням ЦК КП(б)У був проведений Міжнародний день допомоги борцям революції, на честь 18 березня — річниці Паризької комуни. Цей захід мав зміцнити фінансову базу МОДБР, активізувати її діяльність за кордоном, і цим посилити зовнішньополітичні позиції Радянського Союзу у середовищі прорадянськи настроєних верств європейської спільноти [52].

Отже, протягом 1920-30-х рр. радянські урядові, партійні органи та спецслужби проводили масштабну роботу по послабленню Другої Речі Посполитої. До цієї діяльності активно залучались представники польської нацменшини, польської та західноукраїнської політичної еміграції. Для її реалізації владні структури виділяли значні ресурси. На початку 1920-х років більша частина їх спрямовувалась на підтримку повстанського та підпільного руху на західноукраїнських землях. Згодом основний напрямок цієї політики був переорієнтований на дію через культурологічні організації, літературні видавництва та спеціально створені товариства на кшталт МОДР чи МОДБР. Їх завданням була демонстрація успіхів у будівництві комунізму та безсумнівної переваги радянського політичного ладу. Цьому сприяли кризовий стан польської економіки та проблеми у національній політиці. Проте зміни, які почалися в СРСР на початку 1930-х років, зводили багато зусиль Москви нанівець. До цих факторів варто віднести Голодомор 1932-33 рр. в Україні, репресії серед поляків та римо-католицького духовенства. Остаточна перемога над давнім ворогом у образі «буржуазної Польщі» відбулася лише у вересні 1939 р. після приєднання до Радянського Союзу територій Західної України та Білорусії.

Віталій Загоруйко,
кандидат історичних наук