Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

КАМО ГРЯДЕШИ, ДНІПРЕ СИВИЙ?..

(Закінчення. Початок — у №31-32 ц. р.)

Шановна редакціє, дякую за публікацію «Камо грядеши, Дніпре сивий?..» Читаючи її, пригадувала час, коли після вибуху на Чорнобильській АЕС я разом з іншими активістами намагалися інформувати людей про загрозу, яку несе ця катастрофа і радіоактивний мул Київського водосховища, про те, що пити воду з кранів не можна...

Але тоді ця інформація була заборонена, і її українці не могли отримати. Тому я дуже щаслива, що існує міжнародна організація, в якій ви, пане Дмитре, працюєте. Хотілось би зустрітися, отримати якісь ваші контакти. Бо ця тема мені болить…

З повагою
Марія Бойченко,
Київ

Напевно ж, не лише мені одному важко не погодитися з думкою, що ми, люди, лукавимо у стосунках з природою. Беремо багато, дедалі більше й більше, а що повертаємо?..

Принаймні дедалі більшому числу землян доводиться визнавати це, відчуваючи й свою провину перед нею та майбутнім, яке очікує якщо не нас, то наших нащадків. Попереджень цього — незліченно: хоча б відчутна зміна клімату, що відбувається на наших очах.

Замість живої Природи одержуємо трансформоване, травмоване людиною довкілля, не відаючи меж цього «процесу» у світовому масштабі. І Україна, на жаль, — не виняток, де на державному рівні, по суті, лише декларується турбота про «навколишнє середовище», якого відтак стає дедалі більше замість живої одухотвореної Природи, яка народила й виколисала у своєму лоні не одне покоління українців.

Про це стурбовано говорили нещодавно учасники науково-практичної конференції, присвяченій проблемам оздоровлення Дніпра.

В ній узяли участь провідні учені-екологи країни, громадські діячі, журналісти вітчизняних видань, серед яких і кореспондент «Персоналу плюс». А організували її співробітники однієї ООНівської програми оздоровлення басейну Дніпра.

Сьогодні її керівник Дмитро Рущак — наш співрозмовник. Власне, це продовження діалогу, початок якого шанувальники часопису могли прочитати у №31-32 ц. р.

- Пане Дмитре, на першу публікацію в газеті відгукнулося чимало читачів, які схвально висловлювалися про ваші зусилля, спрямовані на збереження Дніпра, відновлення його колишньої природної потуги. А з-посеред іншого запитували, чи це єдина в своєму роді ООНівська програма, пов’язана з довкіллям?

- Ні, не єдина. Є цілий відділ, який опікується довкіллям. І — чимало програм з цієї проблематики. Напевно, і ваші читачі помітили: нині увесь Хрещатик, інші майдани й вулиці столиці, — у щитах із написом: «Ми вирізаємо їх із нашого життя». На плакатах зображені, наприклад, беркути, яких залишилося в Україні лише два десятки пар; є й інші тривожні сюжети. Це також ООНівська програма, вона займається біорозмаїттям. Я представляю програму, що опікується Дніпром, а точніше — міжнародними водами, які течуть територією трьох сусідніх держав — Україною, Білоруссю, Росією. Є програми, спрямовані на енергоефективність, тобто розвиток нетрадиційних видів енергетики, — альтернативи нинішнім газу та вугіллю з їх шкідливими викидами та новими й новими калоріями до все відчутнішого парникового ефекту.

- Вернімося тепер у нашій розмові до Дніпра, який є не просто річкою, що тече теренами України, її основним водним ресурсом, а й національною святинею. Через те, напевно, чимало читачів висловлювали свою стурбованість станом цієї голубої, а в багатьох місцях, на жаль, «зеленої» артерії країни. Тож, пане Дмитре, давайте ще раз наголосимо: Дніпро — ріка чи система озер?

- Є дві точки зору вчених на це. Одні схиляються до першої, інші — до другої. Але від того Дніпру не легше.

- Чи глибоко, на ваш погляд, у свідомість українців входить небезпека недбалого ставлення до ріки, відтак — необхідність берегти й оздоровлювати Дніпро?

- Як на мене, тут ми можемо розглядати два моменти: культурологічний — наскільки мальовнича була ріка і які краєвиди, пов’язані з нею, відкриваються тепер людині. І наскільки це потужний ресурс. А момент другий — інтелектуальний. На тій же науково-практичній конференції були представники інших країн, які, сподіваюся, також переконалися, що Україна має інтелектуальний ресурс вирішувати всі «свої» проблеми, пов’язані з екологічним станом Дніпра. У виступах звучали слушні й надзвичайно корисні думки: як, що і коли робити, аби давній Славутич чувся здоровішим.

Як представники ООН ми фактично лише координуємо зусилля вчених. А ще — співпрацюємо з владою і скажу так — розбудовуємо схему місцевих підходів до вирішення проблем, пов’язаних з рікою. Якщо такі підходи відсутні, звертаємося до тієї чи іншої експертизи. Але наразі переконані, що серйозні фахові експертизи є на місцях: учені, інтелектуальний потенціал. Ми лише рекомендуватимемо державі докладати більше зусиль і бюджетної підтримки. Плюс політична воля саме на це спрямовувати свої зусилля. Під час науково-практичної конференції нам дуже приємно було ще раз переконатися зокрема в тому, що Україна має чудових фахівців, які можуть керувати таким могутнім водним ресурсом, як Дніпро.

- Напевно, це і Анатолій Яцик, і Георгій Філіпчук, і чимало інших людей, котрі представляли на науково-практичній конференції галузеві інститути?

- Так, сюди додам ще академіка Миколу Жулинського, котрий нещодавно опублікував яскраві нариси про екологічну ситуацію на Дніпрі, скажу про ту обставину, що на ній були також митці. Мені цікаво було спостерігати, як вони вихоплювали з реальності й творчо переносили на полотно змінність дніпрових краєвидів.

- Вочевидь, не випадково вони виявилися на борту катера, де й відбувалася, на мій погляд, ця неординарна подія. Втім, як і журналісти?..

- Звичайно. Адже недаремно кажуть, що любов до ріки, тривога за її долю лежить у душі й серці кожного. В духовній площині.

Пригадую, як у дитинстві у нас, дітвори, виховували любов до хліба. Не можна було викидати бодай зачерствілої скориночки. Адже хліб — то святе, і ця думка передавалася з покоління в покоління. Кажучи технічною мовою: «Не викидай, бо це є ресурс». Так само і про воду треба говорити, про те, що це — життєво важливий для мільйонів водний ресурс.

Девізом такого виховання дітей і юнаків нині має стати: «Не засмічуй ресурс!», оскільки він є ресурсом не лише для тебе, а й для іншого. Що цей ресурс є дуже обмеженим. Майже зруйнованим. Ця тривога, на мій погляд, має бути відображена в піснях, творах художників.

Оскільки своєю діяльністю прагнемо виховувати й душі. Тому не говоримо, що треба тільки ремонтувати, але говоримо й про те, щоб не було необхідності цього робити.

Ну а щодо журналістів, то хотілось би, звичайно, щоб вони донесли ці думки до української людності. До того ж знаю, що серед ваших колег, пане Олександре, існує жарт: подію, не висвітлену в пресі, можна вважати такою, що не відбулася. А в кожному жарті, як відомо, є частка істини.

- Серед відгуків наших читачів на попередню публікацію йдеться ще й про такий аспект проблеми щодо екологічної ситуації Дніпра.

У Європі, зазначають вони, взято за практику будувати, скажімо, на берегах Сени, причали, ресторани, готелі. Власне, те ж саме бачимо зараз у Києві…

- Справді, така практика існує. Ресторани, плавучі баржі можна бачити в Парижі, Лондоні, Відні, Амстердамі. Але тут на чатах екологічна інспекція, вона ретельно контролює якість скидів, наявність відповідних очисних споруд.

Про те, що відпрацьована вода тут чиста, свідчить і те, що ледве не в центрі цих європейських міст можна бачити людей, які з набережної закидають свої вудки.

- Як у кожній європейській країні вираховується, яке число ресторанів, кав’ярень може бути на берегах річок — на квадратний метр чи квадратний кілометр?

- Це залежить від норм законодавства. І може бути — не всієї країни, а навіть того чи іншого міста. Щодо київської проблеми, то — необхідно контролювати якість скидання з торгових точок, розташованих на Дніпрових берегах. А для цього, звичайно, мати надійні очисні механізми.

- Не секрет, що вітчизняні нормативи питної води не відповідають нормам європейським. А люди з достатком споживають воду зовсім не Дніпровську. Чи можливі тут зміни ближчим часом? Чи є якісь порухи в цьому напрямку з боку влади?

- Це дуже важливе запитання — щодо якості води.

Яка вона: питна чи технічна, чи, можливо, в країні низькі її параметри та стандарти. Насправді в країні цілком нормальні стандарти, а за деякими параметрами вони навіть набагато вищі, ніж європейські. Існує проблема дотримання цього стандарту в країні. Першого класу якості води, або води питної, у нас, по суті, немає. Клас нашої питної води — другий, третій і четвертий.

- Чи ставилася проблема питної води на державному рівні?

- Ставилась. Існує національна програма «Питна вода України», орієнтована на досягнення першого класу води. Тобто, повторюю, проблема не стандарту, а його дотримання. Нині, на жаль, досягнути цього не вдається.

- Погодьтеся, пане Дмитре, що ми дуже мало говоримо нині про стан малих річок. А між тим немало їх впадають у велику, головну ріку нашої вітчизни. Приміром, щедро віддає Дніпру свої води його сестра — Десна...

- На мій погляд, Десна потребує нині інженерного втручання. Річище необхідно конче розчистити, поглибити. Бо воно уже місцями просто заросло. Кожна ріка потребує рятівного втручання людини, аби вона повноцінно й гармонійно розвивалась.

- Існують, вочевидь, і проблеми із джерелами, болотами, які живлять ріку; без них маємо цілий ланцюжок природних катаклізмів, нібито непомітних на перший погляд, але — незворотних. Скажімо, без води не ростуть ліси, без лісів — вітри, корозія грунтів, пустеля на місці колись розкішної оази…

- Ці проблеми існують, і вони уже, на жаль, далеко не сьогоднішні. Поміж тим одне дерево споживає приблизно двісті літрів води. Проте й дерева у нас нещадно, «непланово», по-варварськи вирубують. Через те — повені…

- Незрідка малі річки, особливо побіля великих міст, перетворюються на болота. Між іншим, щось подібне через кілька років може статися і з Десною. Її треба розчищати від повалених дерев, які захаращують русло і заважають судноплавству, перетіканню самої води. Важливо, щоб місцева влада робила це не раз на десять років, а щорічно; це має бути запланована кампанія з розчистки річища Десни.

Спілкувався
Олександр Кавуненко

PS. Коли верстався матеріал, до редакції зателефонував читач, розповів, що він живе у селищі Коцюбинський, що там довкола ліс, який відділяє річку Ірпінь від Києва — з поки що живими й унікальними болотами. Поки що, бо далі розповів про лукавство місцевої влади, яка збирається вирізати сотні гектарів лісу під котеджну забудову. Спокушає місцеве населення роздачею земельних ділянок — до речі, тих самих, які колись у них забрала; навіть громадські слухання з цього приводу організувала…

Редакція бере ситуацію під свій контроль і має намір повідомити своїх читачів про те, як розвиватимуться події.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com