Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Душа героїнь Марії Вайно

Глибоко психологічна письменниця, яка намагається виявити всі складники нелегкої жіночої долі в наш складний і суперечливий час – це галичанка з прибалтійськими, точніше естонськими коріннями – Марія Вайно.

Пише вона коротко, дужо і боляче, що особливо помітно після виходу її солідної, етапної збірки поезії й прози „Жінка з келихом дощу”, „Згорток на лавці”. Те ж саме стосується її попередніх речей „Свекрушина”, роману в новелах „Теплий двір, або рапсодія струнного квартету”. Хоча має в своєму письменницькому багажу збірку поезій «Терпкість», новел «Паводок», поезії і прози «Нитка Аріадни».

Хода її письма надривна, якась можна сказати експресивна, хоча, як точніше висловлюється її лірична героїня із вірша „Український монолог” – „Моя доля... Моя екзистенція”. Це справді суть і зміст творчості Марії Вайно, адже вона має відчуття глибокої реальності, її кордоцентризм, навіть егоцентризм, бо всі події зовнішнього світу вона перепускає через свої відчуття, через власне „Я”. Недарма книжка поезій „Згорток на лавці” починається віршем „Філософія серця”. Майже за ідеологією філософії Григорія Сковороди…

       Правда, якщо філософія – то це мудрість загальна, а її героїні і герої сповідують оте сакраментальне: ”Я вас відчуваю...”. А це вже душа, відома Психея... Наскільки глибоко і всеохоплююче – це залежить від розвитку тих самих чуттів і почуттів, якими оперує сама письменниця чи якими ми, читачі, спроможні сприймати. Вона навіть втечу від зовнішнього впливу, може, й світу (?) (хоча його нині не обминути!), оточення, доторкуваного світу характеризує як „втечу від тебе в декілька рядків”, тобто в творчість, у слово, можливо воно врятує чи дасть можність визначити себе в цім запалім на справжні почуття світу. Тобто людей. Правда не всіх.

У її малих творах, шкіцах, замальовках є щось від поезії в прозі Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Шарля Бодлера, Моріса Метерлінка, хоча порівняння ці, звичайно умовні. Вона має свій стиль, як і тему філософії чуттів жіночого серця, в кого невдатної, а в кого невдалої чи болящої долі.

Для авторки цих коротких символістичних мазків, якими вона хоче підкреслити своє ставлення до оточуючого світу людського існування, є найхарактернішим – пошуки істини в людськім житті, гармонії в родині українській, шляхетній, але болі власного серця не дають спокою окремішнього, особистого жіночого щастя. Та й воно для героїні „в чужому букеті”, про що сама відверто зізналася в однойменній оповіді. Душа в неї, мов та відкрита струна, що звучить він леготу, легкого подуву...чужого вітру.., стороннього погляду, навіть від звичайного й вітального доторку вуст...

Адже за її вимірами, ліричної героїні, просто любити, то вже щастя. Без претензії. Навіть недоторкане й недоторканне. Пані Марічка, як мовлять галичани, файна контрапунтистка. Особливо в тих багатозначних крапках – недомовленості, недоказанності... А в основному вона... грає, якщо перефразувати Лесю Українку, окрім того... українське стражденне жіноче життя у власній транскрипції, вільній від контрапункту і всякої теорії...

І авторка, і її героїні хочуть гармонії почуттів, бажають музики відчуттів: „І вона його так сприймати хотіла, власне, так... Але тони глухі пішли і псують отим тембром биття... її серця... Дисонанс нерву якогось... мабуть.” На згадку спадає новела Ольги Кобилянської «Меланхолійний вальс» і долі трьох… Коли тонко чутливе серце не те, що не сприймає розриву… струни, а саме розривається…

У Марії Вайно це із замальовки ”Крона, схожа на коріння” більшого малюнку „Вікторія” із книжки „Теплий двір”. Вікторія – переможниця, але крона схожа на коріння, це засохлі віти, безлисте гілля. Але ж бажається гармонії, а не симетрії. Хоча й симетрія це також пошуки гармонії.

Чужий тембр, несприйняття невідповідного голосу звучання, не так натягнута струна не дає співзвуччя. Навіть слово. Перетягнута струна може лопнути як це імпровізаційно у фантазії довела буковинська письменниця Ольга Кобилянська в своєму меланхолійному вальсі. Навіть у ньому... Повільній грі.  А як же буйні вітри нашої епохи?!

Напруження почуттів, як і постійне пригнічення чи це рондо, повторення й варіації однієї теми з пристрастю хай закінчується весело й життєрадісно. Нехай цей келих її творчих здобутків і в прозі, і в поезії, маленьких експресивних штуках будуть тим життєдайним вихлюпом на наші малочуттєві голови, аби ми, особливо чоловіки, збагнули справдешню жіночу душу, її забаганки й хотіння, її пошуки щастя серед цього безладного буття й сучасного українського рисорджіменту.

Марія Вайно написала це чітко – жіноча душа. Складна, неоднозначна, багатовимірна, як неосяжний і безбережний світ. Як реалізм без берегів… Такою бачиться мистецький і життєвий жіночий світ, що його сотворила письменниця.

Василь Михайленко
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com