ВІЛЬНА ПРАВОВА ДЕРЖАВА ЯК НЕВІДВОРОТНІСТЬ

Надзвичайно згубним для країни і громадян є науково не обґрунтовані, а тому помилково визначені стратегічні цілі і способи їх досягнення. Незаперечним доказом тому є історичні факти краху багатьох амбіційних спроб створення величних і могутніх держав на базі сильної армії, поневолення свого та інших народів, використання природних багатств величезних захапаних територій в ущерб демократії, правам, розвитку і доброту простих людей.

Але авторитарні правителі можуть лише на деякий час загальмувати розвиток держави і суспільства, а не зупинити закони розвитку. Показовим прикладом тому є спроба насильної побудови комунізму протиприродного зразку шляхом знищення приватної власності на засоби виробництва, багатопартійності.

Отже, відомо, що є три закони діалектики: єдності і боротьби протилежності, переходу кількості в якість, заперечення заперечення. Суть закону єдності і боротьби протилежностей в тому, що все існуюче складається із протилежностей, які будучи органічним цілим по своїй природі, знаходяться в постійній конкурентній боротьбі і протиріччі одне одному, що забезпечує невичерпне внутрішнє джерело руху і розвитку всього сущого. 

Як витікає із цього закону і досвіду найбільш успішних держав, необхідне для ефективного природного розвитку держави, суспільства і громадян повноцінне конкурентне середовище створюється тільки приватною власністю з її потужною мотивацією і змагальністю, повною незалежністю кожної гілки влади, включаючи так звану «четверту» — ЗМІ, багатопартійністю і справжньою демократією. Цього не було в СРСР та інших соцдержавах, що обумовило їх закономірний крах. Реальна діалектична незалежність і принципова дієвість судової гілки влади досягається лише за умови виборності суддів і прокурорів територіальними громадами з наступним формуванням своїх керівних органів через зібрання та з’їзди. Прокурорська система повинна мати право нагляду за дотриманням вимог законів і розслідування злочинів. Таким же чином мусить формуватися система суспільних ЗМІ, яка повинна повністю замінити державні, що сьогодні залежать від влади, олігархів і, природно, змушені захищати інтереси чиновників, посадовців та олігархічних кланів, але не народу.

Конкурентна демократія означає однакове для всіх громадян право не тільки обирати, а й бути обраним у владу. У демократичній державі «підйом» громадян у владу здій­снюється через обрання кандидатів із партійних списків. Тому Законом про партії слід забезпечити кожному бажаючому її члену можливість участі в обов’язковому конкурсному заміщенні будь-якої партійної посади, яка мусить оголошуватися вакантною через певний період. Таким же чином повинні формуватися і партійні списки кандидатів на вибори у владу. Партії, які претендують на керівництво конкурентною демократичною державою, зобов’язані самі бути такими! Неконкурентно обрана, безопозиційна, монолітна керівна партійна команда однодумців діалектично неминуче і швидко потопить як партійний, так і державний корабель. Історія КПРС і СРСР неспростовно це довела.

Закон переходу кількості в якість демонструє, що накопичення до певного порогу кількісних змін у будь-якому явищі, процесі невідворотно призводить у точно визначений вузловий момент до якісних змін.

Встановлення закономірної динаміки і моменту якісних змін — завдання і свідчення професійності державного діяча та прогнозиста. Тільки примітивні авантюристи, брехунці, скороспілі дилетанти-політики і їм подібні «фахівці» можуть голослівно, без такого діалектичного аналізу обіцяти «золоті гори», про що тут же «забувають», попавши у владу. А моральні, освічені і досвідчені люди заявляють лише реально досяжні в конкретний період цілі.

Марно також надіятись на швидку появу в Україні, інших державах СНД громадянського суспільства, національно-патріотичних, об’єктивних і свідомих виборців. А це означає, що ще не скоро вони оберуть відповідного рівня владу. Буде й надалі домінувати протестне голосування проти діючої влади як винуватця всіх бід. І якщо влада не фальсифікує вибори, то вона неминуче на перших же виборах буде відправлена народом в опозицію.

Закон заперечення заперечення проявляється в тому, що нове завжди заперечує старе і займає його місце.  Суть таких змін — в невідворотній наявності у всякому явищі, рішенні зародків таких складових елементів, які, розвиваючись, стають могильщиками того, хто їх породив. Цей закон вимагає ще на початковій стадії виявляти, аналізувати і вірно оцінювати зародки всіх невід’ємних складових явища, процесу, рішення, які з часом, по мірі розвитку стануть домінувати. Інакше важкі помилки неминучі.

Так, всім відомий Мальтус проігнорував цю вимогу і зробив хибний висновок у своїх прогнозах. Його теорія гласить, що ріст народонаселення на Землі відбувається в геометричній прогресії, а продовольства — в арифметичній. Тому перенаселення неминуче і тільки загроза голодної смерті буде гальмувати цей процес.

Але ж вищевказана природна мета і об’єктивний цивілізаційний процес розвитку людства детермінували виникнення і розвиток потреби в освіті, науці і техніці, що безперервно піднімає планку вимог до рівня людей, виховання і навчання їх дітей. На це витрачається дедалі більше часу, зусиль і коштів, що не кожен має можливість і бажає робити. Виникає природне гальмо народжуваності, яке вже домінує сьогодні в розвинутих країнах серед корінного населення.

Об’єктивний процес суспільного розподілу праці з метою підвищення її ефективності, необхідність захисту власних територій привели до закономірного об’єднання племен в державу, яке проходило добровільно або ж шляхом завоювання сильнішими слабкіших. В першому випадку лідера обирали, в другому — ним ставав вождь племені-переможця. Обидва варіанти гарантували відмінні особисті якості, багатий життєвий досвід і великі заслуги, а отже, — високий потенціал керівника держави. Але він вже не міг самостійно і безпосередньо управляти своїми підлеглими, оскільки різко збільшується їх кількість і територія проживання. Тому вводиться державний механізм управління.

Негативом цієї системи, її могильщиком в майбутньому є те, що призначеннями керівниками регіонів своїх родичів і фаворитів, успадкуванням влади нащадками вождів та їх еліти виключався природний механізм конкурентного відбору лідерів.

Про це влучно сказав Франсуа Рене де Шатобріан: «Аристократія проходить три періоди: період неперевершеності.., період привілей, період пихатості; по виходу із першого вона вироджується в другому і згасає в третьому».

Зрозуміло, що неконкурентна ситуація, як і все, що суперечить діалектичним законам розвитку природи, довго існувати не може. Тим більше, що набирає сил і починає домінувати такий зародок-могильщик, як ріст продуктивних сил і пов’язаний з цим розвиток суспільно-економічних відносин, що ускладнює функції управління державою, впоратися з якими монархіям вже не під силу.

З’являється діалектична необхідність демократизації і демонополізації влади через включення в процес управління країною широких верств населення. Це не тільки підвищило ефективність управління, але й дало простір для реалізації енергії і розвитку особистості.

Влада стала обиратися народом і розділяється на три офіційні гілки: законодавчу, виконавчу і судову, які збалансовують і контролюють одна одну. Їх пізніше доповнює неофіційна «четверта» — ЗМІ.

Виникає нагальна об’єктивна необхідність політичних партій. Вони стають центрами активізації і структуризації суспільства, навколо яких за відповідною ідеологією, своїми інтересами, симпатіями і перевагами об’єднуються громадяни країни. Партії починають виконувати роль головного механізму народовладдя і демократичного управління державою. Це детермінувало необхідність конкурентної демократизації самих партій: кожен член партії має законне право не тільки обирати, але й пропонувати свою кандидатуру на конкурсне обрання в керівні органи і на будь-яку посаду, включаючи лідера партії. Таким чином в подальшому через механізм конкурентних парламентських виборів гарантовано обираються у владу кращі із кращих громадян. На жаль, у нас сьогодні відсутня справжня демократія. В залежних від олігархічних кланів «кишенькових» авторитарних партіях люди змушені обирати лише менше зло із запропонованих їм варіантів. Отже, діалектичний хід еволюційного розвитку суспільства детермінував формування законодавчої гілки влади за найкращою системою «подвійного сита»: партійного і електорального. Партії виставляють і підтримують своїм ресурсом в кожному мажоритарному окрузі свого кандидата, якого пропонують територіальні партійні осередки на основі самовисування і конкурсного відбору бажаючих. Виборці оцінюють та наділяють довірою найбільш достойних.

Політично доцільно і справедливо, що обраний за викладеною системою депутат не має права протягом всієї каденції під загрозою автоматичного позбавлення мандату виходити зі своєї партії і її фра­кції. Тільки в цьому — надійна гарантія пріоритету виконання волі виборця, ефективної і стабільної командної роботи влади та недопущення політичної корупції через скупку депутатів. Обраний за такою системою парламент автоматично структурується, створює опозицію меншості і коаліцію більшості, яка формує виконавчу гілку влади — Уряд на чолі з лідером найбільшої в коаліції партії. Це гарантує відповідальну, злагоджену, ефективну командну роботу обох гілок влади і дає можливість Уряду та партіям, що його сформували, реалізовувати через прийняття законів свої обіцянки народу та необхідні владні рішення і партійні програми.

Очевидно, що вищевикладене визначає описану парламентську форму управління державою, як найбільш ефективну, діалектично виважену зі справжньою конкурентною демократією і повним народовладдям. На відміну від президентської вона не може бути авторитарною і дозволяє у максимально демократичний і дискусійний спосіб напрацьовувати, приймати та реалізовувати владні рішення, що гарантує їх високу якість. Держава в найбільшій мірі убезпечується від одноосібного некомпетентного, корумпованого, непатріотичного, антинародного управління, від впливу на лідера виконавчої влади олігархічних і других кланів, корупції і ворожих людей та сторонніх держав, які діють через підкуп і шантаж. Гарантується відсутність двох центрів прийняття виконавчих рішень (Президент, Прем’єр), а також баланс прав і відповідальності виконавчої влади. Не виникає ситуація, типова для президентської форми управління, коли рішення приймає Президент, а відповідальність покладається на Уряд. Як наслідок, його міняють багаторазово, прикриваючи цим свої, президентські, огріхи та некомпетентність.

Викладена парламентська форма правління, яка базується на демократизації партій і процесу формування влади, детермінує гостру необхідність адекватної оцінки людей для атестації, підбору і розстановки кадрів, оплати їх праці.

Безпідставно звинувачувати парламентську форму в некерованості, безладі, анархії, «гавкотні» в державі (як це було під час «помаранчової» доби. Все це дійсно мало місце і набридло.

Навіть спливають здогадки, а чи не був це якійсь спецпроект суперкомпроментації національної демократії?

Як відомо, скориставшись недоліками президентської форми правління, Л.Кучма своїми антидемократичними незаконними рішеннями через механізм «прихватизації» прибрав майже всю суспільну власність, створену народом за радянський період. Цим фактично було змінено конституційний лад із соціалістичного на капіталістичний, що суперечить ст. 5 Конституції. Вона, як і соціальна справедливість, однозначно вимагають це робити тільки через всенародний референдум. Інакше, згідно вимог права, приватизація нелегітимна, а її результати підлягають відміні з наступною повторною приватизацією у законний спосіб.

Народ, звичайно, розумів, що його ошукали з приватизацією, як і з грошовими вкладами через механізм постійно діючої інфляції. Несправедливість найтяжче переноситься людьми в умовах жебрацького рівня їх життя на фоні аморального, незаслуженого «жирування» шахраїв-прихватизаторів.

Соціальна напруга зросла від бажання Кучми, всупереч здоровому глузду і праву, стати втретє президентом, на що слухняний олігархічним кланам Конституційний суд дав «обґрунтовану» згоду.

Коли задум не здійснився, то Кучма через механізм виборних фальсифікацій почав протягувати у Президенти потрібного їм кандидата.  «Помаранчевий» вибух зупинив цей процес.

Отут знадобився спецпроект по дискредитації та знищенню демократії, ентузіазму народу, авторитету національно-демократичних сил та їх лідерів.

Суть механізму цього реваншистського плану (створеного за межами країни) — в терміновому і незаконному протягуванні через слухняний олігархічний парламент таких змін до Конституції і законів, які б розбалансували всі гілки влади, робили її неспроможною приймати і реалізовувати будь-які рішення. Виконавча влада розділялась навпіл, «половинки» на чолі з Президентом і Прем’єром воювали одна з одною, паралізувавши управління державою. В.Ющенка легко втягли через РосУкрЕнерго у газові корупційні схеми і позбавили можливості рішуче відмінити незаконні і згубні для України зміни до Конституції та інших законів.

Неспростовним доказом того, що це був спецпроект, є факт намагання сьогоднішньої влади (тих самих політичних сил і їх лідерів, які вперто протягували під гаслом блага для країни і народу скандальні зміни до Конституції і законів) відмінити їх. Вони вже виконали свою роль і не потрібні навіть самим авторам, оскільки єдиною гарантією панування кланів в Україні є лише авторитарна президентська система управління. І вона вже фактично є, хоч формально поки що не узаконена. Про це незаперечно свідчать факти і спосіб продовження терміну базування Російського флоту в Севастополі, відсторонення Черновецького і його команди від влади тощо. На укріплення авторитарної президентської влади направлена законодавча реформа третьої (судової) гілки влади та неписані зміни в умовах діяльності «четвертої» — ЗМІ. Їх залежність посилюється ще в більшій мірі, що діаметрально суперечить вимогам діалектичних законів розвитку суспільства. Але хто на це звертає увагу!

Між тим, ослаблення вказаних двох гілок влади є тим зародком, який з часом неминуче погубить його батьків.

Як свідчить теорія і досвід успішних держав діалектично неможливо досягти високої ефективності в державотворенні, господарюванні, боротьбі з корупцією і злочинністю (включаючи підкуп, залякування виборців і фальсифікацію результатів виборів) без забезпечення справжньої незалежності третьої (судової) гілки влади і, так званої «четвертої» — ЗМІ. Вони призвані виконувати органічно притаманні всьому живому природні функції імунно-захисної і сигнально-больової системи, роль контролерів і санітарів суспільства, рупора гласності та інформатора народу, зворотного зв’язку між суб’єк­тами і об’єктами управління.  Норберт Вінер довів, що будь-яка система, в якій обмежено своєчасне розповсюдження достовірної інформації про збої і негативні явища та немає адекватної реакції на проблеми і зміни приречена на виродження і загибель.

Надзвичайно важливою є діалектична нагальна необхідність в наших умовах правового нігілізму і корупції термінового переходу на виборне формування повнофункціональної судової гілки влади, включаючи прокуратуру з правами надзору за виконанням законів і розслідування злочинів. Народ — єдине джерело незалежної від інших гілок влади. Тому конкретні судді і прокурори мусять обиратися на конкурентних засадах територіальними громадами, а їх керівні органи — на відповідних зібраннях та з’їздах обраних суддів і прокурорів.

Вимагають термінової реорганізації державні ЗМІ (включаючи Держтелерадіо) в суспільні шляхом переходу на обрання народом їх регіональних керівників і фінансуванням окремим рядком Держбюджету. На відміну від вертикалі авторитарної виконавчої влади, система управління суспільними ЗМІ повинна формуватися найдемократичнішим способом — знизу-вверх. Територіальні громади обирають на конкурсній основі глав регіонального органу управління суспільних ЗМІ, а вже вони таким же чином обирають і контролюють діяльність загальнонаціонального керівника цих ЗМІ. Нині державні ЗМІ, як і приватні та судді і прокурори, змушені вірно служити не громадянам, а справжнім своїм господарям — олігархам і можновладцям. Наше ТБ дедалі більше займається «промиванням» мізків, а не подає об’єктивну інформацію. Незалежних, непокірних тут же знімають з роботи, забирають ліцензії, радіочастоти і це лише початок системного наступу на ЗМІ...

Найпершим кроком в побудові ефективної держави і громадянського суспільства мусить стати прийняття нових, діалектично виважених, базових законів державотворення: Конституції, про судоустрій і правоохоронні органи, Кабмін, Президента, місцеве самоврядування, сус­пільні ЗМІ, політичні партії, вибори, референдум, реституцію загальнонародної власності (реприватизацію) і механізм нової приватизації тощо. Їх зміст, спосіб розробки та прийняття повинні відповідати законам діалектики, принципам справжньої, конкурентної демократії та реального народовладдя.

Але народ в цілому не може і не повинен розробляти закони. Це мусять робити наймані ним фахівці. Проте він, як і швейцарці, має виключне право на прямі управлінські функції: самостійно без посередників-депутатів, оцінювати найголовніші для державотворення і власної долі рішення шляхом їх всенародного обговорення і самостійного вибору найкращого варіанту із винесених на референдум.

Будь-який народний «одобрямс» розробленого владою неминуче під себе і внесеного на референдум одноваріантного закону, чи рішення є профанацією.

Розробку кожного варіанту слід доручити окремим конкуруючим між собою авторським колективам фахівців, сформованих на конкурсній основі. Авторські редакції всіх варіантів документів передаються на всенародне обговорення і для висновків у Венеціанську комісію. По одержаних зауваженнях автори відпрацьовують кінцеві редакції своїх варіантів, які повторно направляються у Венеціанську комісію і з її остаточними висновками, без всяких правок, знову виносяться на всенародне обговорення і подальший референдум. Варіант-переможець автоматично стає законом, змінити чи доповнити який можливо лише за такою же технологією. Крім високої якості базових законів приведений діалектичний алгоритм гарантовано забезпечить народовладдя і стабіль­ність в державі, усуне сьогоднішню абсурдну ситуацію: Конституція цинічно декларує, що єдиним джерелом і носієм влади є народ (ст. 5), але фактично від нього нічого не залежить і він нічого не вирішує. Бал правлять олігархічні клани і їх ставленики: Президент, депутати, партії, міністри та чиновники. Саме вони без участі народу, пишуть, приймають, трактують і змінюють Конституцію та закони строго під свої власні проблеми. А потім, при необхідності, і їх не виконують абсолютно безкарно, оскільки «незалежна» судова гілка влади, ЗМІ формуються і контролюються також ними.

Вищевикладена діалектична методологія і проведений ретроспективний аналіз світового досвіду дозволяє легко спрогнозувати нетривалість такої ситуації, оскільки вона кричуще суперечить об’єктивним законам розвитку суспільства. Недовговічність панування в Україні, хиткість свого положення відчувають і самі олігархічні клани та можновладці. Тому ведуть себе як тимчасові верховоди. Обезкровлюючи власну країну, вони вкладають зароблене в економіку стабільних демократичних західних держав. Там навчають своїх дітей і внуків, відпочивають, лікуються, купують підприємства, нерухомість, яхти, спортивні клуби тощо. А взамін вивезеним коштам беруть під відсотки кредити в цих же державах, за які розплачуватиметься простий народ...

Не врятує ситуацію і багата вуглеводнями Росія, оскільки в неї ще гірше становище. Пострадянська єльцинська демократизація країни і суспільства була діалектично вимушеним перехідним етапом в розвитку Росії. Вона закономірно і швидко могла привести до подальшого розпаду імперії не тільки на національні, але й на територіальні утворення.

В.Путін, використавши фінансовий ресурс від різкого світового подорожчання енергоресурсів, інших природних багатств, зумів зупинити процес розпаду і відновити вертикаль влади та слухняність суб’єктів Федерації. Країну врятовано ціною демонтажу гласності і демократії, обмеження національних, економічних, політичних свобод і прав людини та, як наслідок, різкого збільшення коштів на утримання безперервно зростаючого репресивного апарату в ущерб розвитку економіки, освіти, науки, культури, охорони здоров’я, соціальних програм тощо. У сусідів складне становище навіть в області розробки і виробництва нових військових озброєнь та літакобудування. Росія хоче врятуватися через відновлення порушених економічних зв’язків з колишніми союзними республіками. Але їй це не під силу. І не тільки через імперський апломб, смак до приниження партнерів. Головним є те, що через брак  демократії і народовладдя, як головних факторів ефективного розвитку держави, та детермінованої цим корупційної економіки, вона не в змозі запропонувати конкурентних в світовому вимірі реальних нових ідей, технологій, машин і механізмів, програмних та інших продуктів, товарів і послуг. А без цього — марними є намагання відновити імперію в попередніх масштабах, здійснити амбітні і затратні проекти типу «Сколково», «Сочинська зимова олімпіада», усмирення Кавказу, відірвання від Грузії та утримання Південної Осетії, Абхазії, базування свого флоту в Севастополі, переоснащення збройних сил, створення з бувшими республіками спільного економічного простору і митного союзу, прокладка північного і південного потоків-газопроводів (в яких, до речі, вартість прокачки набагато дорожча від українського маршруту). Ці намагання лише забирають значні ресурси. Але залишимо ці проблем и сусудці, бо у нас своїх вдосталь...

Природною рушійною силою розвитку України має стати діалектична основа правового державотворення та господарювання, повне народовладдя і справжня демократія. Прискорити ж хід України по неминучому цивілізованому шляху допоможе ідеологічна демократична партія, в основі статуту і програми якої будуть вищевикладені природна мета нашого майбутнього громадянського суспільства і конкурентно-демократичний спосіб її досягнення.

Така партія повинна чітко сформулювати національну ідею України, суть якої — в наданні можливості кожному громадянину реалізувати потенціал і вищевикладену природну життєву мету в своїй конкурентній демократичній правовій державі з громадянським суспільством. Саме така ідея і зусилля по її виконанню узгодять особисті і суспільні інтереси і будуть надійною основою потужних продуктивних сил і розвитку країни. Адже справжня велич, міць і багатство країни — у кількості людей, які повною мірою розвинули свої генетичні задатки, реалізували талант і трудовий потенціал, а найважливіша посада в державі — громадянин.

Могутнім важелем, що підніме підтримку партії народом на небувалу висоту стане взятий партією програмний обов’язок добиватися реприватизації. Рано чи пізно закони діалектики і суспільство змусять від­мінити у будь-який спосіб (краще — не революційний) результати грабіжницької приватизації, попри шалений опір і галас олігархічних кланів про недоторканість, священність приватної власності.

Підсумовуючи, слід підкреслити абсурдність звинувачень, що демократія, парламентська форма управління — причина всіх бід в державі, вона, мовляв, веде до безладу і хаосу. Це дійсно в якійсь мірі відповідає дійсності. Але ті, хто її бояться, «забувають» уточнити, що недоліки продукуються, в основному, недоробленими (фальшивими) демократією та парламентською системою управління, які вони особисто й скалічили з метою їх дискредитації і створення необхідних умов для власного панування.

Геніальний ключ до розуміння цього питання дав всесвітньо відомий англійський філософ і економіст Адам Сміт (1723-1790): «Всі хвороби демократії можуть бути вилікувані ще більшою демократією».

Шкода, що Україна, Білорусь, Росія не йдуть поки що по цьому шляху. Більше того, вони крокують у зворотному історичному прогресу напрямку, орієнтуючись на недопущення демократії, на розвиток авторитарної президентської форми управління, на повернення корупційної виборчої системи, посилення залежності судової і прокурорської систем та ігнорування створення суспільних ЗМІ.

Але зміни не за горами, бо ніхто не може скасувати закони діалектики...

Марина Бойкова