ДВА КАПІТАНИ

Дуже кортить дізнатися, чиї це пустотливі рученята укладали і переукладали Статут звання Героя України. Вчитайтеся в перше базове положення — це звання присвоюється ГРОМАДЯНАМ УКРАЇНИ за визначні героїчні вчинки або трудові досягнення. Далі: передбачається (пункт 6), що Героєм України можна стати посмертно. І в наступному, пункті 7 уточнюється, що звання НЕ присвоюється за минулі заслуги, якщо вони не пов’язані зі становленням та розвитком незалежності України.

Чого тут не вистачає? Чіткого уточнення, що Героями України можуть стати люди, які не дожили до 24 червня 1991-го року. Тобто — дня проголошення незалежності держави, яка носить ім’я Україна. Це лише «мається на увазі».

Але документи такої ваги не повинні давати підстав для подвійних трактувань тих чи інших статей. Доки звання Героя України посмертно одержували Володимир Івасюк та Анатолій Солов’яненко, герой штурму Рейхстагу капітан Берест і генерал Дерев’янко, котрий від імені СРСР прийняв капітуляцію Японії у Другій Світовій Війні — заперечень не виникало. Те ж саме стосувалося радянського офіцера Анатолія Шапіро та підпільниці Тетяни Маркус, котрі своїми подвигами спростували ще й досі живий міф про те, що євреї України в роки Голокосту були лише пасивними жертвами.

Та от певним силам знадобилося знову розколоти українське суспільство, послуговуючись — вкотре! — іменами Степана Бандери та Романа Шухевича. Отут і зіграла вищевказана неточність. Мовляв, раз обидва не були громадянами нинішньої незалежної України, бо загинули до 1991-го року, то дзуськи їм Героїв!

Не будемо повертатися до дискусій про роль і місце Шухевича та Бандери в боротьбі за становлення незалежності України. Зайдемо і іншого, можливо, парадоксального боку. Одіозний від моменту призначення керівник Інституту національної пам’яті В.Солдатенко наполягає на тому, що людина, яка воювала проти Радянського Союзу, не має права бути Героєм України. Не станемо заганяти товариша Солдатенка на слизьке зауваженням, що в такому разі ВСІ українці, які в грудні 1991-го року на референдумі проголосували за вихід України зі складу СРСР не мають права «за понятіями» претендувати на найвищу державну нагороду. Поставимо запитання дещо інакше. Чи могла людина, яка в роки Другої Світової Війни воювала проти СРСР на боці фашистської Німеччини стати в результаті Героєм Радянського Союзу?

Що за маячня! — може сказати непосвячений. Ні, не маячня, а лише констатація фактів. Незаперечних, реальних, історичних.

Скромний словацький ветеринар Ян Налєпка (1912-1943 р.) був офіцером резерву армії довоєнної Чехословаччини. У 1938-му році при потуранні провідних європейських демократій Гітлер здійснив аншлюс Чехословаччини, приєднав чеські землі до складу Рейху, а на словацьких створив маріонеткову фашистську державку на чолі з Тіссо. Армія цієї державки автоматично стала складовою частиною Вермахту у його стратегічних планах. У березні 1939-го року поручника резерву Налєпку мобілізували до війська. А в червні 1941-го він зі своїм словацьким полком уже штурмував радянський кордон. Воював професійно — і непогано. Бо невдовзі авансувався на капітана і став начальником штабу полку. Через два роки вірної служби фюреру капітан Налєпка разом із групою словацьких вояків перебіг до радянського партизанського з’єднання генерала Сабурова. Рівно через півроку він загинув у бою проти колишніх союзників.

А тепер пригадайте історію: скільки вона налічує Героїв Радянського Союзу, які лише побували в німецькому полоні, поводилися там гідно і відважно і дожили до Перемоги? Не одного і не двох. Що на них чекало? Трибунал і в кращому разі ГУЛАГ. А тут — офіцеру армії фашистського союзника за півроку перебування у загоні радянських партизанів присвоюють… звання Героя Радянського Союзу, а згодом і Соціалістичної Чехословаччини. Йдеться про Яна Налєпку. Щоправда, указ про присвоєння йому (посмертно) звання Героя Радянського Союзу з’явився лише 2 травня 1945-го року. Вже впав Берлін, фактично капітулював Рейх, і Сталін був заклопотаний аби індустріально розвинена Чехословаччина не втрапила до зони впливу американських союзників. Високі нагороди Яну Налєпці і ще кільком чеським та словацьким воякам, як і повстання у Празі, мали виразно політичний характер.

І останнє. Сьогодні навіть товариш Солдатенко не заперечує, що хоробрі українські вояки з армії Августина Волошина першими в 1938-му році дали бій фашизму, конкретно — гітлерівському союзнику угорському фюреру Хорті. Особливою хоробрістю відзначився тоді поручник Борис Щука. Він чудом уник загибелі. Так от, насправді це був конспіративний псевдонім Романа Шухевича. До речі, у рядах Вермахту Шухевич офіційно перебував трохи більше місяця і до передової фактично не дістався. Як ненадійного, його перевели до охоронного поліцейського підрозділу в тилу, звідки він невдовзі дезертирував. Після чого поклав усі сили і життя на здобуття незалежності України.

До речі, Шухевич не був капітаном Вермахту. Навіть у загалом українофобській статті про нього в російській Вікіпедії написано, він мав у поліцейському охоронному батальйоні звання, що лише відповідало званню армійського гауптмана — і не більше. Звісно, можна зауважити, що цей батальйон не лише охороняв склади, а й брав участь у акціях проти партизанів. Але ж і словацький полк, начальником штабу якого був справжній армійський капітан Налєпка, на окупованих радянських територіях не квіточки вирощував.

То може й справді — вгамуймо пристрасті і віддамо дослідження історії про двох капітанів — Шухевича і Налєпки історикам. Але не таким, як товариш Солдатенко, а неупередженим. Як це зробили словаки, котрі не кинулися позбавляти свого земляка почесних посмертних нагород.

В.Н.