Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Чиї ж ми діти?

Отже, Україна втретє за 14 років змінила політичну систему. Фактично вчетверте. Бо до 1996-го ми мали не форму влади, а параноїдальну суміш Конституції радянської соціалістичної республіки з численними ультрадемократичними правками, часто-густо внесеними за принципом «ми теж не в пелену сякаємося». Але то клопіт істориків конституційного права. Ми — про те, що ближче маленькому, пересічному, звичайному, середньостатистичному українцю. Він же — електоральна одиниця.

На відміну від наших найближчих сусідів українець у генетичній своїй основі є консерватором. А це означає, що його, перш за все, хвилюють одвічні моральні і — нікуди не дінешся — матеріальні цінності: сім’я, діти, хліб і те, що до хліба. А все решта, зокрема, куди бігти і під яким прапором — то для політично заангажованої МЕНШИНИ.  До речі, під цим кутом зору населення Сходу України аж ніяк не поступається гонористим галичанам. Щоб ви знали!

Доречно нагадати також, що крісла з-під компартійної влади в радянській Україні вибили, перш за все, потужні страйки шахтарів Донбасу. Чим їм за це віддячили ті, хто боровся за незалежність переважно на кухнях, у кав’ярнях і кнайпах? Не будемо сипати цукор в пиво, бо відповідь відома кожному нормальному українцю. Саме нормальному, а не поведеному на владі як засобі ліквідації власних глибинних психічних комплексів.

Панове, котрі самочинно проголосили себе політичною елітою нації, впритул не помічають результатів соціологічних досліджень, згідно з якими на сьогодні ані проблема «многоязичія», ані та чи інша форма верховної влади для переважної більшості українського загалу не є найпріоритетнішою. М’яко кажучи. Людей тривожать, бентежать і нуртують проблеми приземлені — як на тій же землі втриматись, а головне, даруйте, не здохнути з голоду на найродючіших у світі українських ґрунтах. У них своє розуміння політичних реформ. І не треба копилити губу і вигадувати для цих людей, в Україні сутніх образливі прізвиська. Це саме той народ, про який Борис Олійник ще за радянських часів попереджав: «Він (народ, — авт.) здалеку спізнає чин — і хто є син його по духу, і хто по духу сучий син».

Тож сподівання на новий Майдан в найближчий понеділок — надаремні. Народ виходить на Майдан чи на штурм Зимового або Бастилії не через те, що у першої особи держави забагато владних повноважень. У президентській республіці США перша й остання громадянська війна відлунала 150 років тому.

А у нас і досі не закінчилась…

Так от — суть не в обсязі влади в руках конкретного політика, а в тому, в який спосіб він цю владу застосовує: для себе коханого, для «родини», для земляків, братанів, любих друзів і т.д. і т.ін. Чи, все ж таки, для народу?

Якщо для народу, тоді вся опозиційна діяльність зводиться до невибагливих жартів і анекдотів за добряче заставленим напоями і наїдками столом. Якщо ж для себе і вузького кола, тоді Загал виходить на Майдани. І то щастя для конкретних винуватців, коли виходить без зброї. Або — що не менш страшніше — голосує на виборах ногами.

Українська політика, образно кажучи, за останні п’ять років зробила карколомне сальто-мортале і повернулася фактично у висхідну точку. Радіти, що обійшлося — зарано. Бо шанс зірватись у штопор зі стану нестійкої рівноваги все ще значний.

Конституційний суд відмінив постмайданну Політреформу, виходячи з суто формальних підстав. А саме: порушення процедури голосування змін до Конституції у Верховній Раді. Ну, нехай буде! Як жартують по-чорному у народі, як вмерла, то вмерла. Важливіше інше: якщо вже чітко дотримуватися навіть літери Основного Закону, то Конституція 1996-го року вимагає будь-яку зміну системи влади в Україні проводити через референдум. Саме це було основною помилкою «помаранчевих» вождів, котрі, знехтувавши волею тих, хто підняв їх на самі вершини Печерських пагорбів, відрихтували Конституцію кулуарно. Щоб не сказати — під килимом.

Це перше. А друге — сьогодні у Франції сотні тисяч людей виходять на вулиці не для того, щоб зажадати для арабської мови бодай регіонального статусу. І Грецію колотить не тому, що простим еллінам забандюрилося раптом відродити монархію. Вони захищають те, що для них справді приоритетне: зарплати, пенсії, доступні комунальні тарифи, прийнятні ціни на паливо та енергоносії… про це варто пам’ятати, перш за все, тим, хто минулого тижня в Україні одержав справді потужні владні повноваження.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com