ЕПІСТОЛЯРНА ІСТОРІЯ БІЛЬШОВИЗМУІ ДЕМАГОГІЇ БЕЗ КУПЮР

Стояв спекотний червень 1920 року. Над Україною вже блукав привид голоду 1921–1923-го, хоч у 1919-му був багатий урожай і селяни мали запаси. Голод заступив місце «білого» і «червоного» терору, кривавого «воєнного комунізму», фактично довершуючи його чорну справу. Комуністичний режим успішно утверджувався у своїх правах на владу, на людину і її життя, на майно і заробітки.

«Адже нема, товариство, без імені зла...»

Борис Олійник

 

«Человек рожден для счастья, как птица для полета... Но счастье, видимо, не всегда создано для него...»

В. Короленко

27 червня 1920 року до Полтавського губвиконкому надійшла «Заява» російського письменника-публіциста Короленка Володимира Галактіоновича такого змісту: «У селі Малий Перевіз (с. Хатки. — В.Я.) Баранівської волості Миргородського повіту у мене з дружиною моєю Євдокією Семенівною Короленко, а також із дочками Софією Короленко і Наталією Ляхович є невелике подвір’я розміром 1800 кв. сажнів, на якому ми збудували дім і невелику хатку, а також повітку. Це місце куплене й забудоване коштом, який ми з сім’єю надбали багаторічною працею, — я, як письменник, дружина і доньки, як мої помічниці, збиральниці матеріалів і переписувачки рукописів. Ні польової, ні лугової землі у нас нема й не було, і володіння це в жодному розумінні поміщицьким господарством вважатися не може. Сад і город вирощувались за нашої особистої участі.

В останні роки дім мій, як і інші сусідські, зазнали розграбування й крадіжок, а нині нам стало відомо, що місцеве населення вирішило будинки ці захопити й віддати в приватне користування або навіть розібрати, як будівельний матеріал, по колоді.

Звідомляючи про це, прошу, відповідно з декретами, захистити майно моє і моєї сім’ї, як таке, що мало трудове походження, від подальшого розкрадання. У будинку зберігається також частина моєї бібліотеки, яка потрібна була нам для літніх робіт під час перебування на селі.

Письменник Володимир Короленко»

(«Родина», № 3, 2002 за автографом ОР РГБ, ф. 135, отд 2, к. 3, ед. хр. 26, л. 1)

Востаннє Короленки були на своїй садибі влітку 1917 року, і згодом письменник зафіксував це у публіцистичному нарисі «Землі! Землі!»: «Світлого літнього ранку 1917 року я їхав одноконкою сільською польовою дорогою між своєю садибою і великим селом К[овалівкою]...» Любив Короленко свою садибу, зачарований степовою рівновагою Псьол, багату полтавську землю і славну Полтаву.

На садибі Короленка в селі Хатки, перейменованому більшовиками на село Куйбишеве (?!), я зі своєю сім’єю побував 10 травня 2009 року на запрошення теперішнього Господаря цих земель — Героя Соціалістичної Праці (Президент Горбачов підписав Указ уже у Форосі 1991 року) й одного із перших Героїв України, академіка Академії екології Семена Свиридоновича Антонця. Президент України Л.Д.Кучма, оглянувши свого часу землі, молочно-тваринницький комплекс акціонерного товариства «Обрії», видав Указ про присвоєння найвищого звання — Героя України, а на черговій нараді з аграріями сказав: «Господарюйте як Антонець». Побував у гостях і третій Президент України — В.А.Ющенко. Оглянувши господарство, запитав: «І надовго, Семене Свиридоновичу, вистачить у тебе терпіння?!» Це запитання для С.С.Антонця прозвучало парадоксально, тож він промовчав…

На превеликий жаль і значну втрату для нашої духовності, селяни мемуарів не пишуть. Не пише їх і Семен Свиридонович. А скільки б він міг розповісти! Земля свого справжнього Господаря тримає біля себе від спозарання до смеркання, — про які мемуари може йти мова. Антонець С.С. — справжній Господар землі — знає і любить її, не грабує, а збагачує, доглядає, а не отруює різними пестицидами, гербіцидами і різними хімікатами. Його земля понад тридцять років знає лише рахманний перегній. Органічне землеробство — це здоров’я української нації.

Захоплена господарюванням Антонців — Семена Свиридовича та його доньки Антоніни Семенівни, — моя сім’я була заскочена тим, що не хлібом єдиним живуть сільські інтелігенти, справжні аристократи духу. Ми не просто на колишній дачі письменника, ми — в «Ландшафтному заповіднику Короленкова дача». На фотографії читач має змогу побачити дачу, збудовану Короленком. Нині перед туристом постане майже та ж споруда, але відновлена вже С.С.Антонцем. Ошатна кута огорожа, погруддя Короленку — все виплекане й доглянуте. Подив довершує новозбудований храм Симеона Богоприїмця, чиїм образом скористався Короленко, написавши статтю «Тріумф переможців».

Про Семена Свиридоновича та його доньку Антоніну пишуть і писатимуть книжки. І це видання постало завдяки підтримці Антонців. Як не радіти, коли з’являються нові сільські меценати, сучасні Чикаленки, Тарновські, Терещенки. Отож до славної когорти наших попередників радо вписуємо імена Антонців, сердечно дякуючи за аристократизм їхньої української душі.

 

1. Короленко

і Україна

Вивчення проблеми в Україні перебуває на емпіричному рівні, узагальнюючих наукових праць ще не створено. Часом чуємо: «Короленко для України нічого не зробив». Монополію на вивчення всіх аспектів життя й творчості В.Г.Короленка мають російські вчені, вони свого часу довели дослідження спадщини письменника-публіциста до 1917 року, а на творчість останніх чотирьох років життя було накладено сувору ідеологічну заборону: більшовицька влада не мала що відповісти і чим заперечити Короленку неспростовні звинувачення більшовизму у злочинах проти людини і людяності, які не мають строку давності.

Сьогодні російське літературознавство активно надолужує втрачене. Саме в російських журналах «Новый мир», «Вопросы литературы», «Вопросы истории», «Наш современник», «Молодая гвардия», «Родина», «Волга» після краху комуністичного тоталітарного режиму було опубліковано листи В.Г.Короленка до Х.Г.Раковського, А.В.Луначарського, М.Горького, до окремих письменників, журналістів, громадських діячів. Звернімо увагу, на чому наголошують у публікаціях про Короленка російські вчені: «Неизвестная публицистика 1917–1921 гг.», «Неизвестные письма В.Г.Короленко», «Максим Горький. Неизданная переписка с ... Короленко» і т.п. Все це і багато іншого видається під егідою Російської академії наук, Інституту світової літератури ім. О.М.Горького та інших установ.

В Україні діють два музеї Короленка — житомирський і полтавський, навчальні заклади, що носять ім’я письменника, — мали б вивчати проблему Короленко і Україна, використовуючи численні документи, які надійшли в науковий обіг після краху комуністичного режиму.

Маючи у руках основні архівні документи, свого часу забрані з України, російські вчені надзвичайно активно і плідно досліджують проблему Короленко і Росія.

Листи до Луначарського, написані в Полтаві і винятково на полтавсько-українських подіях і фактах, уже давно включені до шкільних програм у Росії і їх вивчають учні 11-х класів, а в Україні вони навіть не передруковані після опублікування в журналі «Новый мир» (1988, № 10) і через 22 роки після публікації залишаються невідомими, окрім вузького кола фахівців, щоб не сказати — одиниць.

У Росії короленкознавець Сергій Дмитрієв опублікував ґрунтовну працю про листи Короленка до Луначарського «Завет терпимости» [4]. Цей же дослідник упорядкував збірку творів В.Г.Короленка «Была бы жива Россия! Неизвестная публицистика 1917–1921» із передмовою «Рыцарь человечности».

Перший публікатор листів Короленка до Раковського Г.Й.Чернявський («Вопросы истории», 1990, № 10) передрукував листи у книзі про Раковського «Фарс на крові». Книга вийшла у Харкові 1997 року, але в Україні практично невідома.

Серед українських наукових праць — збірник художньо-документальних нарисів, спогадів, наукових матеріалів та досліджень Анатолія Дяченка «В.Г.Короленко — поруч» (Полтава: «Оріяна», 2005), В.Ревегук, Н.Кочерги «В.Г.Короленко в Полтаві (1917–1921)» (Полтава, 2003), натрапив на сайті «Історичної Волині» на статтю Т.О.Пономарьової  «В.Г.Короленко на Рівненщині» (15 березня 2010 р.) надзвичайно багатої фактажем, добутих у рівненських архівах.

Володимир Галактіонович Короленко (27 липня 1853 р. — 25 грудня 1921 р.) із шістдесяти восьми років, відпущених йому Господом Богом, у волю якого втрутилися, очевидно, і люди, точніше нелюди, — близько сорока років прожив в Україні, кращі твори письменник написав на волинську тематику — «В поганому товаристві» («Дети подземелья»), «Сліпий музикант», «Без язика», «Ліс шумить», «Вночі», «Парадокс» та інші. Центральне місце в творчості В.Г.Короленка посідає «Історія мого сучасника» в чотирьох книгах, перша з яких про життя героя на Волині. Він був не тільки «совістю російської літератури», а й совістю України, особливо в роки найжорстокіших випробувань: революції 1905–1907 рр. (згадаймо його статтю «Сорочинська трагедія», що прозвучала на всю Росію), Першої світової війни, Лютневої революції 1917 р., злочинного більшовицького перевороту в жовтні 1917 р. і особливо у Визвольних змаганнях 1917–1921 рр. Листовні контакти з лідерами більшовизму — Х.Г.Раковським та А.В.Луначарським — це літопис більшовицьких злочинів в Україні, на землях Полтавщини зокрема. Написане Короленком про звірства більшовизму, до яких пізніше не вдавалися навіть гітлерівські нацисти, — це епістолярно-документальна історія України і дуже сумнівно, що вона буде відображена коли-небудь у спільному (не дай, Боже, такому з’явитися) російсько-українському підручнику зі «спільної» українсько-російської історії. Короленко не дозволить.

Є в Короленка одна прецікава стаття «Котляревский и Мазепа». У першодруці 1916 року («Русские записки», кн. 10) цензура позбиткувалася, як хотіла, вилучила найсуттєвіші думки письменника-публіциста.

Короленко розмірковує про два прізвища, які, на його думку, ніщо не пов’язує, крім мови. У дрібного благонадійного чиновника Котляревського, заохочуваного російським урядом, «в сердце горела любовь к украинской «мужицкой речи»… «Он сделал этот мягкий, выразительный, сильный, богатый язык языком литературным, и украинская речь, которую считали лишь местным наречием, с его легкой руки зазвучала так громко, что звуки ее разнеслись по всей России. На ней впоследствии пел свои песни и кобзарь Шевченко» (Короленко В.Г. Собрание сочинений: в 10 т. — М.: ГИХЛ, 1955. — Т. 8).

Вдячні будьмо Короленку за ці високі, звеличувальні слова про нашу мову. Їх можна вводити до всіх тематичних хрестоматій та антологій.

Я не знаю, які були спонуки через 13 років після відкриття пам’ятника Котляревському і відомого скандалу із забороною виголошувати «на святі українського слова і мови» промови рідним словом — взятися за написання цієї статті. Він гнівно засудив царську бюрократію. У переддень Лютневої революції 1917 року, коли для України вже були сплановані страшні випробовування, звеличив українську історію, дорікнувши українським письменникам, що, «кроме памятника Котляревскому в Полтаве, есть и другая достопримечательность: место мазепинского дворища». Подвійно вдячні будьмо Короленку за мужню статтю. На його думку, місце подвір’я гетьмана І.С.Мазепи (асоціюється зі спробою національного визволення) і подвір’я Котляревського (це утвердження народної мови як літературної) — суть явища рівнозначні, хоча йдеться про гетьмана України і дрібного російського чиновника за соціальним статусом. Це справді Великі українці.

Лише цієї гостро публіцистичної статті «Котляревский и Мазепа» вистачило б для розмови про внесок Короленка у визвольну боротьбу свого українського народу, для з’ясування проблеми Короленко і Україна.

Короленко висловлює жаль, що І.С.Мазепа не став центром «интеллектуального паломничества», як І.П.Котляревський. Він щиро бажав, аби дворище Мазепи не заросло бур’яном безпам’ятства, своєрідно говорить, що Мазепа і Котляревський — це дві сторони однієї медалі і якщо до історії Мазепи інтелігенція збайдужіла, то владний царський режим перепудився обох: «Оказалось, однако, что многие проницательные люди спохватились. Это именно те, для кого старые фантастические призраки, носящиеся ни для кого незаметно над старым мазепинским дворищем, имеют суеверно пугающее значение. И вот, перед огромным и положительным фактом интеллектуального единения они остановились с подозрительным шипением: «На сем языке говорил промклятый Мазепа». І Мазепа, говорить Короленко, може сміятися пекельним сміхом над своїм сусідом, вірнопідданим російським чиновником Котляревським, який зберіг у серці палку (неблагонадійну) любов до рідного слова і через це став мазепинцем і крамольником.

Старша донька письменника, Софія Короленко, яка відновила авторський не попсований цензурою текст статті «Котляревский и Мазепа», у примітці до публікації статті у восьмому томі десятитомника (1955) писала: «Короленко горячо негодовал против преследования украинского языка и украинской литературы при самодержавии, как это видно из статьи «Котляревский и Мазепа»... Отношение Короленко к украинскому национализму было отрицательным. На упреки украинских националистов Короленко отвечал: «Известным сторонам украинского движения я искренне сочувствую, и, конечно, далек от того, чтобы всю современную украинскую литературу обвинить в ненавистническом национализме (себто в шовінізмі. — В.Я.) или приписывать ей огулом исторический романтизм... Недавно в «Раде» была статья (йдеться про серію статей Сергія Єфремова із розглядом першої книги «Історії мого сучасника». У 1910 р. Єфремов видав ці статті окремою брошурою під назвою «Фатальний вузол». — В.Я.), вызванная моей «Историей моего современника». Автор (С.О.Єфремов. — В.Я.) говорит о каком-то «отречении от национальности» и притом еще «в сторону наименьшего сопротивления». Это значит, что автор читал «Историю» и не захотел увидеть главного: три племенных чувства (польське — мати полячка, українське — батько українець, російське — освіта і переважаючий суспільний вплив. — В.Я.) парализовали друг друга и в конце концов не было ни одного. Потом пришла русская литература и взяла растущую душу себе. Чем? Великороссиянством? Какие пустяки! Нет, именно тем, что влекло в 70‑е годы юные кадры и кавказской и украинской молодежи в общерусское движение: широкой демократичностью, отсутствием национализма, широкими формами свободы». Здається, сам Короленко чітко пояснив, чому він не став українським письменником чи польським. Але як російський письменник і публіцист, коли на російському шовінізмі можна було нажити значний політичний капітал, він про Україну не сказав жодного прикрого слова. Письменник стверджував:

«Мені доводилося багато писати у найтрудніші часи і про найгостріші питання. Статті мої проходили навіть за царської цензури і жодного разу не були спростовані (підкреслення моє. — В.Я.)… Я знаю, що означає стверджувати за будь-які наслідки, коли не говорю і не пишу навмання. Через це розслідування, які проводилися з метою спростування і передання мене до суду, виявляли кожного разу, що я писав навіть менше за те, що міг би написати, але те, що написано, — неспростовне» (Лист перший до Раковського). Саме через це правду Короленка спочатку замовчували, а з роками замкнули до спеціальних сховищ, щоб подати читачам «правильного», з погляду більшовиків, Короленка, себто в його критиці царизму, гетьманців, денікінців, а про критику більшовиків, викриття більшовицьких злочинів нам не належало знати, розраховуючи, що українська памолодь втрачатиме інтерес до свідчень Короленка, а з часом — забуде.

У п’ятому томі Літературної енциклопедії, виданому в 1931 році видавництвом «Комуністична академія» за редакцією А.В.Луначарського, статтю про Короленка написав А.Лаврецький, в якій серед рясних рядків (15 колонок) є таке: «В революционные годы К[ороленко] пишет «Падение царской власти», «Война, отечество и человечество», «Письма к А.В.Луначарскому», Октябрьская революция была ему чужда» (с. 484). Очевидно, що Луначарський статтю редагував. Листи Короленка він не опублікував, хоча і обіцяв це зробити на сторінках «Правди», на жоден із листів не відповів, про їх видання 1922 року в Парижі промовчав, але наявність визнав. Через 42 роки у третьому виданні БСЭ (т. 13, 1973 р.) уже про листи до Луначарського немає згадки, але наголошується, що в 1919 році Ленін критикував Короленка «за непонимание целей и задач революции и диктатуры пролетариата». Короленко дуже добре розумів, а через те і викривав та засуджував як мету та завдання більшовизму, так і саму диктатуру пролетаріату, до якої той нещасний гегемон-пролетаріат не мав жодного стосунку.

Є незаперечним фактом, що часто-густо загальноросійські проблеми Короленко розглядав із погляду українського і не лише в листах до Раковського та Луначарського, а й у кореспонденціях «Листи з Полтави», у публіцистичних статтях, а особливо у «Щоденнику» (вперше повністю виданий у Москві 2001 року), який давно належало б видати в Україні і в перекладі українською мовою. Так от, у цьому «Щоденнику» я натрапив на цікавий запис Короленка 20 лютого 1920 року, де йдеться про те, що більшовицька Україна, себто Україна із нав’язаною окупаційною владою, бо Україна, як він не раз підкреслював і в листах, більшовизму не визнала і не прийняла, — повторює зади більшовицької Росії. Денікінці, говорить Короленко, цілком не допускали навіть у розмовах федерації України з Росією і категорично не визнавали української культури. Він записує (невже тільки для пам’яті?): «...одна кубанська станиця (Короленко вважає Кубань українською землею. — В.Я.) вирішила заснувати у себе учительську семінарію з викладанням рідною (себто українською (уточнення Короленка. — В.Я.)) мовою. Через деякий час з’явилося повідомлення, що цього не дозволено, а тільки допущено викладання української мови у цій семінарії. Таким чином і на Кубані рідна мова була піддана обмеженням» [10, с. 267]. Кубанська Рада через це пішла проти Денікіна. «Більшовики намагаються не повторювати цієї помилки. Їхнє русотяпство начебто знітилося» [10, с. 267]. Тут Короленко помилився. Більшовики пізніше заборонили рідну українську мову на Кубані і в один день перевели всі українські газети на російську мову одним розчерком пера Сталіна у 1933 році. Кубанські станиці Уманська, Чернігівська, Полтавська враз стали Червоноармійською, Октябрською, Ленінградською і т.п. Так що Україна не була чужою для Короленка. Уже в першому листі до Х.Г.Раковського Короленко пише: «Треба було б сказати ще багато, між іншим — про українське національне питання... Але я боюся, що більшовизм часом впадає в «русотяпство» і зневажає законні і природні прагнення до самовизначення...» І хоча за подальші два з половиною роки так, на жаль, і не знайшлося часу обговорити з головою Раднаркому України «українське національне питання», головне він сказав — Україна має законне і природне право на самовизначення.

Ще 6 листопада 1917 р. Короленко зафіксував у «Щоденнику» свій громадянський біль: «Немає в нас спільної вітчизни! Ось прокляття нашого минулого, із якого демон більшовизму так легко сплітає свої сіті» [10, с. 36]. Ефемерна «спільна вітчизна», як врешті зрозумів і Короленко, — для забитого, обдуреного більшовиками народу. Скільки громадянської гіркоти, скажімо, в такому щоденниковому записі: «Народ неграмотний, забитий, незвиклий до первинних соціальних групувань (організацій) — скільки йому не роби вказівок зверху — не скристалізується в алмаз... Чи залишиться він і після революції аморфним вугільним порошком, який вітер анархії або реакції буде ще довго здіймать...» [10, с. 38–39]. Більшовикам «скристалізований в алмаз» народ не був потрібний, тож він і донині залишається аморфним вугільним порошком, який засипає очі...

Вигук Короленка «немає в нас спільної вітчизни!» я прочитую як позитивний — покладено кінець царській імперії.

У листуванні з різними адресатами Короленко все частіше пише «наша Україна», «наша полтавська земля» і, врешті, називає себе професійним «спостерігачем (публіцистом) полтавського життя».

Влада, яка начебто турбувалася про матеріальне життя В.Г.Короленка, пропонувала йому санаторне лікування в Криму, врешті видала охоронну грамоту, яка оберігала письменника від більшовицьких реквізицій, примусової праці, будь-яких переслідувань, все-таки опосередковано і безпосередньо прискорила смерть Короленка. Був заарештований ЧК К.І.Ляхович, права рука письменника, зять, меншовик за переконаннями і за партійністю. У тюрмі ЧК його заразили тифом і віддали в будинок Короленка помирати.

Після смерті зятя Костянтина Ляховича, чоловіка молодшої дочки Наталії, в листі до особистого лікаря Осипа Аптекмана 15 квітня 1921 року Короленко писав: «Відчуваю, що цей удар укоротить мені життя. Я також дуже хворий» [12, 196].

У листі до свого друга по співпраці в «Русском богатстве», Михайла Сажина, який пропонував Короленку виїхати за кордон на лікування, письменник відповів: «Я звик вважати себе незалежним письменником і мені роз’їжджати у казенних вагонах «на казенний кошт» справа незвична і цілковито чужа. І особливо це неприйнятно мені зараз, після того, як дорога мені людина убита комуністичною тюрмою. Я не контрреволюціонер і ніколи ним не буду. Але також не перейду на казенне утримання. Краще помру» [12, с. 197].

Це було опосередковане вбивство. А безпосереднє, здається, засвідчено в листі Леніна до міністра охорони здоров’я Семашка: «Очень прошу назначить специальное лицо (лучше известного врача, знающего заграницу и известного за границей) для отправки за границу в Германию (Цюрупы, Крестинского, Осинского, Кураева, Горького, Короленко и других). Надо умело запросить, попросить, сагитировать, написать в Германию, помочь больным и т.д. Сделать архиакуратно (тщательно)» [12, с. 192; 21, с. 15]. Ленін «радить» відправити (фактично депортувати) Короленка і Горького за кордон на лікування, або «полікувати» вдома, делікатно, але надійно, як те, за твердженням Леніна, уміє робити Семашко. Натяки, недомовки в цьому листі прочитуються як вказівка знищити. Дуже ймовірно, що саме так і було.

25 грудня 1921 року хворого на серце Короленка, стверджують, розбив параліч. Поховали славного українця в Полтаві.

 

2. Політичне оточення Короленка

У науковій літературі постійно постає проблема євреїв і єврейського питання у публіцистиці і у творчості В.Г.Короленка взагалі. Окремі дослідники навіть схильні вважати Короленка євреєм, насправді це не так. Письменник-гуманіст ставав на захист кожного покривдженого без огляду на расову, релігійну чи національну приналежність. Йому байдуже, чи це був чеченець Юсупов, чи євреї Аронов і Міркін, чи українська дівчина Пищалка, чи російський відомий діяч Мельгунов, чи римо-католицький священик, чи українські жертви ЧК — Володимир Науменко і письменник Олелько Островський, історик Олександра Єфименко і сім’я хірурга Скліфасовського, чи правнуки Пушкіна і Гоголя, розстріляні в Полтаві. Він подає свій голос на захист кожного. Єврейський погром у Кишиневі — Короленко їде туди, знаходить численних очевидців і створює нарис «Дом № 13». Він сидів на кожному судовому засіданні у справі Бейліса і написав серію із 15-ти статей, які стали вирішальними при винесенні вердикту присяжних у цій справі. Чи можемо закидати Короленку, що він не подався до Києва і не написав нарису про розстріляного як заручника Володимира Науменка чи безсудно страченого Олелька Островського, чи по-бандитськи з-за рогу вбитого у тій-таки Полтаві Івана Стешенка, генерального секретаря освіти у Центральній Раді. Полювання більшовиків на українську інтелігенцію почалося уже в 1918 році і не припинялося до розвалу СРСР.

Тричі каторжанин В.Г.Короленко належав у молоді роки до народовольців, серед яких переважно були євреї, з багатьма письменник був особисто знайомий, пов’язаний спільною діяльністю, це, по-перше. І допомагав усім у останні роки свого життя. По-друге, євреї у 1917–1921 рр. у Полтаві, як і в Україні взагалі, заповнювали державні, особливо каральні, органи і чинили масові безчинства, навіть часом над своїми одноплемінцями.

Євреї справедливо можуть вважати Короленка своїм національним героєм, принаймні — першим «праведником світу», оскільки саме йому належить заслуга у звільненні від відповідальності Менделя Бейліса.

Уже 1911 року Короленко перебував у Петербурзі на нараді юристів і письменників з приводу процесу, що мав розпочатися в Києві над М.Бейлісом, звинуваченим у ритуальному вбивстві Андрійка Ющинського. Нараду було зорганізовано відомим юристом, який вів захист Бейліса, Грузенбергом Оскаром Йосиповичем. На прохання останнього Короленко написав колективний протест «К русскому обществу (по поводу кровавого навета на евреев)», відразу ж опублікований із підписами багатьох письменників. У грудні 1911 року в «Русском богатстве» Короленко опублікував чергову статтю «К вопросу о ритуальных убийствах».

Незважаючи на загострення хвороби серця, 11 жовтня 1913 року він приїхав до Києва і залишився тут до закінчення судового процесу над Бейлісом (тривав від 25 вересня до 28 жовтня). Починаючи з 20 жовтня, у столичних газетах друкуються кореспонденції Короленка. За одну з них, де говорилося про фальсифікацію складу присяжних, Короленка було притягнуто до судової відповідальності (аж до 1917 року). Саме статті Короленка схилили половину присяжних засідателів винести вердикт 6 : 6, який був на користь підсудного Бейліса.

Вдруге Короленка планували задіяти вже для порятунку єврея-терориста, убивцю Мойсея Соломоновича Урицького, голову Петроградської ЧК.

У листі-відповіді до Наума Леонтійовича Геккера (1861–1920), літератора і революційного діяча, який десять років провів на карійській каторзі, а доживав віку в Одесі, Короленко писав 4 вересня 1918 року з Полтави:

«Мої стосунки з Раковським після того, як він став більшовиком, стали дуже далекими (Це відмовка, небажання братися за безнадійну справу. — В.Я.). Але ще важливіше, що сам Раковський далеко вже не такий впливовий (Насправді це було не так. — В.Я.). [...] Я думаю, більшовики швидше переб’ють десятки абсолютно невинних людей, аніж помилують убивцю Урицького» [13, с. 299].

Рятувати убивцю, через сприяння Раковського, Короленко не взявся: «тут ніякої, найменшої (підкреслення Короленка. — В.Я.) ймовірності нема» [13, с. 299]. Короленко помилився лише в одному: більшовики розстріляли не десятки, а 900 (!) заложників лише в Петрограді. Єврей-есер застрелив єврея-більшовика, а розстріляли майже тисячу росіян. Була віра, що врятувавши Менделя Бейліса, Короленко врятує і вбивцю Соломона Урицького — Канегіссера Леоніда Самуїловича (1896–1918), якого було розстріляно.

Постійний адвокат В.Г.Короленка, згаданий вище петербурзький адвокат (присяжний повірений) Грузенберг О.Й. (1866–1940), спеціаліст із літературних і політичних справ, вів захист на процесі Менделя Бейліса 1913 року і, очевидно, через Н.Л.Геккера хотів схилити Короленка заступитися за вбивцю Соломона Урицького. У виданій 1922 року у Філадельфії (США) брошурі «Кати українського народу» прізвище Урицького стоїть недалеко від Леніна і Троцького.

Короленко так виразно не бачив, хто домагається бути в хаті господарем, хоча ремствування такого характеру прориваються і в нього: 21 березня 1919 року він записав у щоденнику: «Серед більшовиків багато євреїв і єврейок. І їхня риса — надмірна нетактовність і самовпевненість, яка впадає в очі і дратує. Наглості багато і у неєвреїв. Але вона особливо впадає в очі у цій національній подобі» [10, с. 147]. Це, фіксує Короленко, ставало часом причиною ворожнечі.

«Большевизм на Украине уже изжил себя. «Коммуния» встречает всюду ненависть. Мелькание еврейских физиономий среди большевистских деятелей (особенно в чрезвычайке) разжигает традиционные и очень живучие юдофобские инстинкты» [10, с. 178]. Безперечно, причиною були не «інстинкти», і навіть не «мелькание», а конкретні дії, жорстокість і безпощадність не просто «мелькающих», а всюдисущих. І це була правда, яку Короленко явно прагне пом’якшити.

Отож рятувати убивцю Урицького Короленко відмовився. Це, мабуть, був єдиний випадок, коли він навіть не зробив спроби зважити на прохання свого постійного адвоката Грузенберга і співв’язня з карійської каторги — Геккера.

Коли Луначарський проїздом перебував у Полтаві, Короленко поїхав на мітинг, на якому виступав нарком освіти, щоб «вимолити відміну страти п’ятьох людей», зокрема мірошників Гершка Янкелевича Аронова і Самуїла Меєровича Міркіна, але вони були вже розстріляні «за злісну спекуляцію», далі він просить уже Раковського, щоб видали їхні тіла рідним для поховання на єврейському кладовищі: «хто уявляє собі глибину релігійного почуття євреїв і хто поважає чужі переконання, той зрозуміє, яке це має значення і чому належить поважати цей «забобон». Щоправда, гуманізм Короленка якийсь половинчатий, бо в цей час десятки, сотні страчених без суду не були поховані за християнським обрядом. Трохи дивно, що Короленко жодного разу не звертався ні в ЧК, ні до Раковського чи Луначарського з проханням віддати тіла рідним для поховання за християнським чи бодай за язичницьким звичаєм.

Полтавський лікар і вчений О.О.Несвіцький у своїх щоденникових записах свідчить: «Во главе советских учреждений в Полтаве большую роль играют евреи: председатель губисполкома Дробнис, комиссар коммунального хозяйства Мазлах, комиссар казначейства Троцкий, начальница «освіти» Робсман» [14, с. 111–112]. Короленко дещо пом’якшує спостереження Несвіцького в листі до Раковського: «Я враховую також і те, що всі ці «темні» розстріли поголосом приписують більшовикам із євреїв, чим створюється легенда, що розстріляних у червні вели начебто тільки євреї з «чрезвичайки» тощо» (20 червня 1919 р.). Створювалася не легенда і не приписування більшовикам, а неспростовна історія більшовизму у типових образах типових представників. І приписують чи не приписують злочини більшовикам із євреїв можна перевірити іншими свідченнями.

На совісті горезвісного «Іудушки-Троцького» десятки, якщо не сотні тисяч, розстріляних і закатованих. Йому належить «праця» «Тероризм і комунізм», яку Луначарський прислав Короленкові замість відповіді на листи. Троцький цинічно напучував більшовицьких агітаторів, яких направляв на Україну: «Чем компенсировать свою неопытность? Запомните товарищи, — только террором! Террором последовательным и беспощадным!.. Пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожить десятки тысяч». І створювали, і знищували, і не десятки тисяч, а мільйони українців.

І ще слова, які належать ідеологові світової революції: «Если мы выиграем революцию, раздавим Россию, то на погребальных обломках ее укрепим власть и станем такой силой, перед которой весь мир опустится на колени. Мы покажем что такое настоящая власть. Путем террора, кровавых бань мы доведем до животного состояния... А пока наши юноши в кожаных куртках — сыновья часовых дел мастеров из Одессы и Орши, Гомеля и Винницы, — о, как великолепно, как восхитительно умеют они ненавидеть! С каким наслаждением они физически уничтожают русскую интеллигенцию — офицеров, инженеров, учителей, священников, генералов, агрономов, академиков, писателей!» [8, 144–145]. Промовистіше і цинічніше не скажеш.

Це все було зреалізовано Леніним і Троцьким у 1919–1921 роках. До речі, Раковський і Троцький відвідали разом Полтаву 31 березня 1920 року — з метою інспекції і перевірки, як виконуються настанови Троцького. Короленко від запропонованої Троцьким зустрічі відмовився категорично.

Василь Яременко, професор.
Спеціально для «Персоналу Плюс»

(Далі буде)