Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Блакитний ковнір, жовті нараменники

Ідея щодо термінового написання спільного українсько-російського підручника історії, з якою носяться останнім часом певні політичні особистості по обидва боки від Хутора Михайлівського, має в собі набагато більше раціональності, ніж це видається певним професійним патріотам.

Звичайно, якщо цю справу поставити з голови на ноги. Тобто — відсторонити від самого процесу політиків будь-яких рангів.

Це раз.

А друге — розпочати роботу не з укладання синопсису конкретного посібника, а з взаємного вивчення АРХІВІВ. Боже борони, ми не підозрюємо російську сторону в тому, що вона свідомо приховує від своїх українських колег ті чи інші історичні документи. Справа виглядає простіше. Російські архіви за довгі роки, даруйте, віки існування спочатку царської, згодом червоної імперії накопичили таку кількість одиниць зберігання, що ни­нішній склад науковців фі­зично не в змозі не те що глибоко вивчити, а бодай систематизувати їх. Відтак допомога українських колег у роботі над документацією щодо російсько-українських чи як кому подобається, малоросійсько-великороських стосунків апріорі має бути корисною. Для обох сторін. І не тільки для вчених, а й для набагато ширшого загалу.

Існує давній афоризм, який приписують різним славетним особистостям: «Диявол ховається у подробицях». У стосунку до теми нашого есе диявол конкретно — то спокуса, зіткнувшись із начебто другорядним фактом, який не піддається поясненню, шукати нетривіальний, а часом взагалі контраверсійний вихід.

Перейдемо до прикладів. У складі армії Російської Імперії понад півтора століття існував Десятий гренадерський малоросійський полк. Згідно з тодішньою традицією він формувався з рекрутів, набраних у губерніях тодішньої Малоросії. Цей полк був одним із найхоробріших у царському війську. Його вояки брали штурмом Ізмаїл, громили турків під Римніком, у війні 1812-го року теж відзначилися в усіх найважливіших битвах. І нарешті — покрили себе славою, визволяючи братів-болгарів від турецького іга у 1877-78 роках. Саме завдяки мужності українських вояків-гренадерів битва на Шипці завершилася поразкою турків.

І от одна дуже дивна подробиця: солдати і офіцери Десятого малоросій­ського полку носили — увага! — блакитні петлиці, жовті погони і малиновий кант. Себто — всі три кольори української державної та козацької символіки. Такого поєднання кольорів не мав жодний інший під­розділ Російської Армії. Збіг? Випадковість? Чи щось інше? В яких архівах лежить відповідь?

До речі, одним із командирів полку був Іван Кирилович Розумовський, син останнього гетьмана України. Гультяй, п’янюга, розбишака, котрих ще пошукати, але, водночас, відчайдушної хоробрості офіцер. Стовідсотково гоголівська фігура.

Ще один полк Російської Армії, єдиний, до речі, який не був розформований більшовиками після жовтневої революції — лейб-гвардії Волинський полк. В нову історію він увійшов як ініціатор і рушій Лютневої 1917-го року російської революції. І це не був якийсь заштатний підрозділ, зігнаний з усієї Імперії після чергової мобілізації. Аж ніяк! Під час Кримської кампанії 1855-56 років усі нижні чини та унтер-офіцери цього полку — без винятку — стали Георгіївськими кавалерами. А груди більшості офіцерів прикрасили офіцерські Георгіївські хрести. І це був єдиний випадок за 150-річну історію існування найвищої військової відзнаки Імперії. А що ми, нині в Україні сутні, знаємо про волинців, крім отого лютневого епізоду?

І коли вже зайшлося про Кримську кампанію, то спробуйте, не замислюючись, назвати тих її героїв, про яких писали радянські підручники історії. Це не складно: адмірали Нахімов, Корнілов та Істомін. І матрос Кошка. А хто нарешті возвеличить чесне ім’я героя Севастополя генерал-майора Михайла Лисенка, прямого предка славетного українського композитора? Він командував Дев’ятою піхотною дивізією, яка складалася з рекрутів Чернігівської та Полтавської губерній. До речі, малоросійські полки становили половину особового складу всіх учасників Кримської війни. Дивізія немолодого вже генерала захищала Малахів курган — епіцентр оборони. Коли Михайло Лисенко бачив, що його вояки знемагають під натиском переважаючого противника, він ставав на бруствері першої лінії окопів з оголеною шаблею і кричав: «Браття! Ваше місце тут!»

Генерал Лисенко поліг в останньому бою за Малахів курган. Особисто з шаблею в руці, першим підняв залишки своєї дивізії в контратаку — безнадійну, відчайдушну, не задля перемоги, а задля збереження честі.

У кого ще ми маємо вчитися цьому — ставити честь над усе?

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com