Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

…І СЛАВА САМА ПРИПАЛА ЙОМУ ДО ГРУДЕЙ

З іменем Бориса Ілліча Олійника пов’язано чимало прикметних, а часом подій новочасного українського буття. Про це зокрема йшлося нещодавно на творчому вечорі одного з найвизначніших митців України, котрий відзначив своє сімдесятип’ятиріччя.

Вступним словом відкрив зібрання культурної громадськості столиці з цієї нагоди поет Михайло Шевченко, в якому він торкнувся деяких сторінок життя і творчості ювіляра. Сподіваємося, що його погляд зацікавить і читачів газети «Персонал плюс».

У божественних висотах єднання музики і слова ми розпочинаємо вшанування видатного українського поета, академіка, Героя України Бориса Олійника.

Згадаймо крилаті слова Леонардо да Вінчі: воістину великим буває митець тільки величчю своєї Вітчизни. Саме ця формула і визначає постать нашого ювіляра.

Борис Олійник — явище унікальне в українській культурі, політиці і філософії, яке не має аналогів у землях близьких і землях далеких. Один з найбільших поетів, послідовний і непохитний борець за національні інтереси — таким він вийшов на перевал двох тисячоліть і, не втрачаючи висхідного життєвого вектора, залишився в авангарді розвою національної культури.

Він не зробив жодної серйозної помилки на життєвому шляху, тому був і залишається зразком для тих, хто обрав для себе життєве кредо — відповідальність за долю нації, долю свого народу. «Бо з тої миті, як на світ родився, ти в ньому вже відповідай за все».

У зоні бойових дій з’являлася його знакомита фігура саме тоді, коли без нього події могли б розвиватися трагічно для окремих людей чи й усього народу.

Рік 1986, Чорнобильська трагедія. Пам’ятаємо, чимало його колег, учорашніх співців ланцюгової реакції, спекулюючи чорнобильськими знаками на склі власного авто, шикували в столиці, а Олійник під непоказною кепочкою із самого пекла вів репортажі на центральному телебаченні, викриваючи справжні причини трагедії та дії тих керманичів, хто з переляку чи свідомо кидав під меч ядерного розпаду свій народ.

Саме Олійник відвернув будівництво промвузла під серцем України — Чернечою Горою.

Саме він не допустив будівництво АЕС під Чигирином та на сейсмічно небезпечних грунтах Криму.

Він першим на Всесоюзній партійній конференції ще 1988 року на весь голос заявив про Голодомор 32-33 років, довів, що були конкретні сили й конкретні злочинці цього страшного дійства, і поставив вимогу (зверніть увагу) — не спорудити свічку своєму народу, а назвати поіменно усіх убивць та їхніх зловісних натхненників. Він знав, що лише покараний злочин не може повторитися.

Мова. Сьогодні «дрібні співці великого народу» нарівні зчепилися з ідеологічними авантюристами за мову: хто більше чию любить і якій мові що надати в Україні. Та нема сумнівів: в Україні повинна бути і буде, навіть пом’янувши дурнів, одна державна мова — українська. І це було узаконено ще Верховною Радою Української РСР. А доповідав закон і, як зараз модно говорити, «проводив» саме народний депутат Борис Олійник. Хай дотримується цього закону влада і ми з вами. І буде нашій мові в нашій державі, як у Бога за пазухою! І іншим мовам це буде до душі.

Коли політичні пройдисвіти заходилися ліквідовувати графу про національну приналежність із наших паспортів, знову на повний зріст устав не Президент України, не Голова Верховної Ради, не мальовані лідери патрійотів, а Олійник. Сам.

Жаль, орли національної гордині, які, мов отара, хором звинувачували його в недостатньому патріотизмові, коли це було вигідно перед пастухами, не зважилися на героїзм і не підтримали Олійника, а тому за паспортами ми й залишилися нічийними людьми.

Працюючи заступником Голови Палати Національної Верховної Ради він побував у всіх гарячих точках міжнаціональних конфліктів, рятуючи людей від братовбивства і кровопролиття, а потім у праці «Два роки в Кремлі» засвітив усіх наперсників розбрату та їхній механізм розцьковування народів, щоб усі знали і не йшли на провокацію.

Він серед перших кинувся на підтримку братів-слов’ян у Югославію і, окурений окопним димом, видав дві праці — «Хто і з якою метою сансатанізує сербів» та «Хто наступний?», викривши справжню суть агресивного блоку НАТО настільки переконливо, що навіть найзапекліші натоїсти проковтнули язики.

Я не випадково так розлого говорю про громадського діяча Бориса Олійника. Істинно так: великим поетом може бути лише великий громадянин. Великим українським поетом може бути лише великий Українець.

На його творчий злет випав, можливо, найкращий час нашої багатостраждальної історії, коли народ, важкою кров’ю оплативши свою перемогу, розкрилив невмирущий дух переможця у великій спразі мирного життя. Поезія як особливий прапор духу, священного материнського слова і вічної спраги свободи кинула їх — дітей війни знову на передову. І знову, як завжди на передовій, не всі вистояли перед страхом і спокусами. Минуло небагато часу, і новобранців було переформовано в різні табори героїв і запродавців. Перших було посаджено, а інших підсаджено і розвезено «до самых до окраин». І лише найстійкіші, не спекулюючи вірністю вітчизні й ідеєю свободи, у часи найжорстокіших репресивних сплесків працювали як справжні патріоти. Саме тоді Борис Олійник писав:

Двадцятий вік відважно і громово

Старих богів розвінчує на стінах.

Зате перед новими по новому

Демократично повза на колінах.

…А сфінкси, як завжди, ховають тайни

У сардонічнім обрисі губів.

І взагалі, коб не було рабів,

Цікаво, чи з’явилися б тирани?

У 1968 році Олійника справді можна назвати не лише одчайдухом, а й безнадійним романтиком, бо людство, не розділяючись на рабів і тиранів, не прожило й дня.

Мине багато часу, світ тричі перевернеться, не знайшовши опори під ногами. І під рукою в хазяїв нового порядку в Україні знайомі козачки в секонд-хендівських сюртуках, які не так давно до зернятки макового змалювалися перед хазяїном давнім, накинуться на Бориса Олійника. Причина відома — щоб на його тлі підсвітити свої ниці, припрілі постаті борців за національну незалежність хазяїну новому. Чимало повалять їм услід, хоч і розпізнають лицемірство, але повалять — такі ми люди. Але правду визначить саме життя.

Ми у жодного з цих перебутніх борців не знайдемо, скажімо, такої поеми з тих часів, як «Рух» Олійника. Це її герой — «індивідуум непевного кольору», «невідомої конституції», «на людину не схожий і схожий» — «громадянин планети Земля» (як добре проглядається сьогодні — звідки він, з якого кубла і для чого створений) уже тоді розпізнаний поетом, видає себе:

Досі носитесь з пуповиною,

Хутірський придбавши склероз:

Ті — «під вишнею та калиною».

Ті — «под сенью белых берез».

...Під кінець гучної промови

Він узяв мене під обріз

Надто мудрим і модним словом

З наконечником гострим «ізм».

Пам’ятаємо. Це 1968 рік. Репресії в розпалі. Уже прогуркотіли поїзди, довозячи до місць віддалених перший набір політичних в’язнів, які ніколи не повернуться на Україну. Порожняки стояли в тупиках — на підхваті. Певно, молодий поет знав це, але не написати таку поему не міг. Бо більше не було кому.

Ідею національної незалежності Борис Олійник виборював на відкритому полі. Тому органи держбезпеки, що звикли працювати в присмерковій тиші переляку, до нього добралися пізніше.

Але він пережив усе. І з честю вийшов із випробувань як справжній володар у всесвіті слова, що «береже в основі безсмертя української душі».

Далеко позаду «Двадцятий вал». З’являються його знакові книги «Вибір», «Коло», «Відлуння», «На лінії тиші». І поема «Доля», яка на повну силу визначила автора не лише як зрілого майстра, а як незламного послідовного патріота, кому перстом Божим було велено дошукатися, як «ми зберегли своє власне обличчя, ймення, характер, поставу і звичай, землю і долю свою» (це саме те, що народ і нація можуть утратити сьогодні). І яку «дорогу всіх доріг» обрати, щоб вистояти на світових протягах, де все підпорядковане єдиному закону: у смертельній боротьбі виживає сильніший.

Нову епоху в історії України Борис Олійник зустрів, як і належить поважним людям: він наскрізь бачив, що діється, хто керує і чим це закінчиться. Але ні вплинути на цей процес, ні брати участь «у базарі проклять» не міг. Тому воістину, як чесний поет на сторожі долі свого народу поставив слово. При чому таке могутнє, наповнене вибуховою силою правди, що навіть продажні націонал-спекулянти, які в дев’яностих першими накинулися на Олійника, щоб вислужитись перед хазяїном нового порядку в Україні, оторопіли. І жодного слова про його десяток книжок уже цього ХХІ століття не сказали. А в них така жорстка і різьблена правда нашого продажного часу, що я можу ще раз підкреслити: історію ми вчитимемо за підручниками різних кольорів (коли яку яка політична сила підсуне), а звірятимемо її, безперечно, за творами Бориса Олійника.

Його поезія має надзвичайно широкий діапазон. Він істинний лицар інтимної лірики і його «бісова дівка», що «на кручі стоїть огорнувши вітрами стан» опекла серце не одному справжньому чоловікові уже багатьох поколінь.

Безсмертна Олійникова «Сива ластівка» — Мати навіки божественно залишиться на духовному небосхилі нації.

Олійник — істинний маестро у жанрі поеми. Він володіє унікальною наукою побудови сюжетних полотен, сам творить закони архітектури духовних зрушень і укріплень, відкриваючи таїни співжиття людей на землі. Критика, що виросла з ужиткового ремесла обслуги двора, не наважувалася осмислювати ці полотна, бо ж це означало думати майже урівень з автором, що і не всім під силу, і не відомо, як «оплатиться». Отож усю цінність поем Бориса Олійника і впізнав, і оцінив читач сам. Оцінив дуже високо.

Але навіть на тлі такого визнання осібно вивищується поема «суверенних» літ «Трубить Трубіж». Це перший і єдиний в українській літературі масштабний художній твір, де автор, оком патріарха проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з часів монголо-татарської навали, а то й часів допотопних, куди він легко проникає багатою уявою, на зорі третього тисячоліття відкрив коріння національних трагедій, що виплуталися не лише з нашого менталітету, але й світових гадючих кубел, звідки починаються сліди багатьох світових злочинів. Як вірний син України, як людина, що в сумнівах своїх шукає істинний шлях до свободи, він сам побачив і нам показав і «куди вона крутиться», і «хто тим править», і хто кого та куди веде.

Борис Ілліч жив уже при багатьох генсеках і президентах. Вони до нього ставилися по-різному: підносили, поступалися місцем на трибунах, щоб близькістю поета облагородити й себе, присвоювали найвищі звання, забороняли друкувати, намагалися запроторити до психушки (бо який же нормальний повстане проти влади?), знову любили й підносили. Все — мінялося. Але незмінно він був шанованим і улюбленим поетом у народі. Завжди!

Зовні Олійник постійно демонструє холодну скромність. Але я припускаю, що слава потай безумовно втішала і втішає його. І є тому просте виправдання — вона заслужена всім великим життям поета, мислителя, громадянина. Свого часу написавши:

Тяжчого ж, брате,
видовища в світі нема,
Аніж поет, що старцює під вікнами слави,

Борис Олійник силою свого великого благородного слова зробив так, що слава, як впокорена любов’ю жінка, сама припала йому до грудей.

Істинно, судитимуть за діла твої!

На світлині: письменники Борис Олійник непередодні свого 75-річчя та Михайло Шевченко

Михайло ШЕВЧЕНКО
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com