Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СПРАВЖНІЙ БУЛГАКОВ

У післярадянському суспільстві схвальне сприйняття творів і доброзичливе ставлення до письменника М. Булгакова майже загальне. Проте читачі не усвідомлюють, що це не стільки наслідок впливу чарів його творчості, як головним чином — завдяки його самовихвалянню і самогероїзації у поєднанні з багаторічною, цілеспрямованою, нав’язливою підтримкою усієї потуги комуністичних пропагандистських підрозділів. Пізніше — великодержавних російських. Бо представників таких несумісних політичних переконань, як монархіст М. Булгаков, комуністів і новітніх російських великодержавників зробила спільниками неприязнь до державної самостійності України.

Багато ж хто з сучасників про М. Булгакова мали зовсім іншу думку. СТАЛІН: «Чужой он человек, безусловно». ЗНАЙОМИЙ: «Миша Булгаков, сами знаете, не сахар был». СУСІДИ: «Мишка Булгаков…этот бездарный венеролог <...>Неудавшийся доктор». ПИСЬМЕНИК: «О Булгакове я мало чего могу сказать Вам хорошего. Он был надменен и высокомерен». ДРУЖИНА: «Вообще, Булгакова многие не любили <...> Это такая крутила была — что — то ужасное!». І головне — М. БУЛГАКОВ САМ ПРО СЕБЕ: «Не раз поганой ложью я пачкал уста».

Стосовно М. Булгакова не працює закономірність на кшталт: «Покажи твої твори, і я скажу тобі хто ти є». У своїй творчості він дуже точно випинав тільки зручну йому частину правди, замовчуючи повну правду. А ще М. Булгаков так переконливо описував високі почуття, перемогу чистоти та порядності у міжлюдських стосунках, що викликав у читачів довіру, відривав від дійсності і робив їх захопленими полонениками омани уявного книжкового світу. Сам же він тих чеснот мало дотримувався. В його особистості велетенські творчі здібності поєднувалися з непорядністю. Тому з 20-х років М. Булгаков став своїм у товаристві подібних до нього письменників: «Компанія виключної сволоти <...> Можу себе поздоровити, що я в їхньому середовищі».

 

І. ЧОРНИЙ

ІДОЛ ВОРОГА

“Українці — це дико... Тубільці. Вот — с, нє угодно лі — крізь волосся на голові світиться рожева лисина. Обличчя — лисячі, пергаментні, всипані ряботинням і червоними прищами на сірій шкірі. Косять маленькими очима, з яких сочиться ненависть. Під качиними носами черв’ячками обвисають до низу вуса над рудою бородою. Хода у них вовча, поведінка незграбна, вбрання — шароварне. Висловлювання їхні безглузді, думки і світогляд — недолугі. Смердить від них кислим потом, махоркою і поганим тютюном. А більш за все у світі вони полюбляють уранці ковтнути горілки. В цілому ж вони — кровожерні боягузи з шомполами, шомполами, шомполами...

Самостійні зрадники — богоносці з українськими прізвищами у нікчемних містечках, розмовляють українською мовою, усі люблять якусь вигадану Україну без москалів, ненавидять Москву, якою б вона не була — більшовицька, царська чи ще якась.

Хто тероризував російське населення цією паскудною мовою, якої і у світі не існує? Отакі, як каналія доктор Курицький, нечуваний грамотій Перепилло, хвостата мерзота сотник Галаньба, вузьколобий полковник Болботун, психований австрійський хитрун Торопець, романіст — «прє­датєль» Вінниченко, сучий лис гетьман Скоропадський. А найгірше — бандит, пройдисвіт, босяк, сволотний бухгалтер сатанинського соломонкогенського торговища Петлюра! Влаштували непристойну оперетку в цій миленькій Україні і злобно балакають сиплими чорними голосками проклятою мовою. Ах, страшна країна Україна! Да-с!».

Ось такі добірно-вишукані спотворення українців запровадив у друковане розповсюдження самопризначений оборонець інтелігенції, ідол російського красного письменства і злобний ворог українства господін Склочніков. Він же — Алєксєй Турбін, він же — Міхаіл Булгаков. Оскільки російське слово «склока» відповідає латинському «turbo» і тюркському «булга», то утворені від них прізвища Турбін і Булгаков російською мовою повинні писатися «Склочніков”[4; 5]. Бо за племінним походженням Міхаіл Булгаков був (він це підкреслював) нащадком татарських предків, хоча і невірним. А от за політичними переконаннями він завжди залишався непохитним російським імперським монархістом і великодержавним шовіністом. Такі погляди у нього помітили ще до революції. Ними ж просякнуті його статті у білогвардійських газетах під час громадянської війни. Про його монархічні переконання також свідчила перша дружина. Їх же він дотримувався і при владі комуністів. Це підтверджується тайнописом, який М.Булгаков застосував у романі «Біла гвардія» і п’єсі «Дні Турбіних». Головна діюча особа цих творів Алєксєй Турбін (а отже — сам М.Булгаков) проголосив: «Я <...> монархіст!» Якщо словосполучення «Алєксєй Васил’євич Турбін» перекласти на російську мову, вийде «Захисник царевича Булгаков». Це і було оприлюдненням прихованих політичних поглядів М. Булгакова. Протягом усього життя М. Булгаков ніколи і ні в якому вигляді їх не зрікався. Як ніколи не спростовував свого ж віщування загибелі соціалізму в СРСР, також вписане у зміст роману «Біла гвардія». Кремлівські «мудреці» разом з «геніальним» Сталіним, цього у творах М. Булгакова так і не помітили. Безперечно були правими ті радянські літературні критики (а серед них — дуже послідовний О.С.Літовскій, за що і особливо ненависний М.Булгакову), які звинувачували письменника у монархічно-білогвардійському, ворожому соціалізму спрямуванні його творчості.

Літературна склока, учинена М. Булгаковим проти українського народу, не вичерпана і до теперішнього часу. Його твори мають приголомшливу особливість — він не зобразив жодного українця як гарну людину. А це вже є умисна вибірковість, упереджене ставлення до цілого народу, письменницька нечесність і людська непорядність М.Булгакова. Навіть генеральний кат Сталін змушений був визнати: «На безрыбье даже «Дни Турбиных» — рыба. <...>Люди более тонкие заметят <...> безобразное изображение украинцев — это безобразная сторона». Після такого умисного осквернення українців неможливо ставитися до всієї творчості М. Булгакова як до правди життя. Відтак виникає застереження виховного порядку — неприпустимо такі нечесні твори дозволяти для вивчення дітьми у школах. Бо молодь може зробити хибний висновок, що напівправда, відверта брехня у вигляді пересмикування дійсності, ворожість до інших народів мають право існувати, якщо вони вправно мистецьки оздоблені.

Чимала кількість російських літературознавців прирівнюють творчість М. Булгакова до спадщини М.Гоголя, М. Достоєвського, Л. Толстого. Праці тих літературознавців дали ще одне приголомшливе спостереження — навіть поважні російські критики, визначаючи такі високі оцінки, одностайно не помічають вад непорядності у творчості М.Булгакова.

Візьмемо заяву радянського критика В. Кіршона, справедливість якого дуже дратувала М. Булгаков. Ще 19 жовтня 1926 року, на диспуті щодо «Білої гвардії», В. Кіршон зауважив: «Петлюра і Скоропадський висміюються Булгаковим не з нашої точки зору, а з точки зору білогвардійців. Це глузування російського шовініста над українцями».

Своєю витонченою писаною отрутою М. Булгаков цілив перш за все у провідника українства Симона Петлюру. 1923 року в нарисі «Київ — місто» М. Булгаков самовдоволено писав, що С.Петлюрі «у Києві не бувати <...> а пам’ять про Петлюру та й згине».

Такими ж сміховинними виявилися потуги М. Булгакова затаврувати українців «самостійними зрадниками». Бо він сам був зрадником свого рідного татарського народу, оскільки силкувався врятувати великодержавний монархізм росіян, який уярмив і татар. Зруйнована національна свідомість М. Булгакова не спрямувала його, за прикладом повсталих народів імперії, виступити на визволення татар з російської «тюрми народів» і здобути татарську державну самостійність. Духовного раба М. Булгакова не обурювала кров його татарських пращурів на московських сокирах, які в минулому знищили татарську державність у Казанській, Астраханській, Сибірській та інших землях.

...У віковічному Києві, на узбіччі Андріївського узвозу і життя, заціпеніло сидить прикипілий до лави, припалий пилюкою літератор. В обличчі закарбувався вираз безнадійної приреченості і безсилля. Застиглими мертвотними очами він втупився у байдужу до нього вируючу дорогу сучасності, завжди переповнену українськими кольорами і дошкульними йому «петлюрівськими» знаками. Бо дух С.Петлюри ніколи не залишав української столиці і пам’ять про Головного отамана у кожному русі незнищенної самостійності України. А для Булгакова — це поразка назавжди...

 

ІІ. ФАУСТ —

ДВОРУШНИК

Прихована сутність творчості завжди відбиває ще більш приховані від сторонніх переконання творця. А сутністю творчості таємного монархіста М. Булгакова була ненависть до головних ворогів російського самодержавства — комунізму та українства. І завжди, намагаючись нашкодити українству, він діяв або спираючись на комуністів, або виступаючи як їхній підсобник. Але для цього йому необхідно було зберегти життя під владою комуністів. Ось тут необхідно з’ясувати на яких умовах комуністи дарували М. Булгакову можливість вижити. Це відкривається якщо ретельніше розглянути відомі події його життя.

1. Чому комуністи одразу не розстріляли свого затятого ворога, білогвардійця — добровольця М. Булгакова разом з іншими білогвардійцями, захопленими після приходу Червоної армії у Владикавказ весною 1920 року? Адже він був не просто медпрацівником, а військовим лікарем ще з часів 1-ї світової війни, носив військовий однострій і зброю — тобто був тотожним офіцеру. У Владикавказі для цього діяла комісія, а М. Булгаков був настільки відомим «білим», що звичайні перехожі пізнавали його на вулицях, як того, хто друкувався у білогвардійських газетах, називаючи комуністів «безумцями». Попри це червоні М. Булгакова ніяк не покарали і він жив вільно.

2. Чому комуністи не тільки не знищили М. Булгакова всупереч вимогам партійних рішень, а в перші ж дні своєї влади у Владикавказі взяли його працювати до відділу ревкому, їхньої установи керування суспільним життям міста? На таку роботу не приймали без перевірки на відданість комуністам. Більш того, його дружина була прийнята на роботу у радянський карний розшук, а ревком надав Булгаковим житло. Це все — вияви повної довіри комуністів до М. Булгакова.

3. Чому комуністи дозволили білогвардійцю М.Булгакову 27 вересня 1921 року відкрито в’їхати до столиці? Москва ж була під цілковитим наглядом дозорів червоних, які перевіряли підозрілих скрізь, починаючи з вокзалів. М.Булгакова вони не затримали, отже не вважали його небезпечним для себе.

4. Чому комуністи, під наглядом чекістів, у змученій безробіттям Москві, одразу ж після приїзду, 30 вересня 1921 року взяли білогвардійця М. Булгакова працювати до Літературного відділу Головполітосвіти, де Головою була чільна комуністка планети Н.Крупская, дружина чільного комуніста планети В.Лєніна? Отже, комуністи не вбачали ворога у особі М.Булгакова.

5.Чому комуністи дозволили, щоб білогвардієць М.Булгаков, одразу ж після приїзду до Москви, «розпочав репортаж у московській пресі, зокрема у «Правді”? Тобто, у найголовнішій комуністичній газеті планети, де дозволяли друкуватися навіть мало кому з комуністів. Друкувався він і в інших багатьох московських виданнях. А ще, трохи згодом, як згадувала його перша дружина, «він став в газеті працювати...”Рабочая газєта», це де Крупская була». Отже, М.Булгаков належав до провідних комуністичних газетярів. Як довірена особа комуністів?

6. Чому білогвардієць М.Булгаков з 14 квітня 1922 року «друкував постійно і регулярно фейлетони у газеті «Гудок”? Ця газета була вищим друкованим органом Народного комісаріату шляхів сполучення. Комісаріат з 14. 04. 1921 року очолював Ф.Дзержинський, одночасно залишаючись наркомом внутрішніх справ і Головою ВЧК. М.Булгаков не тільки друкувався в газеті, але був чинним співробітником газети. Може тоді М.Булгаков був співробітником ВЧК-ОГПУ?

7. Чому білогвардієць М.Булгаков зміг оселитися у комуністичній столиці? Там, з метою виявлення білогвардійців, за кожним будинком цілодобово стежили донощики ЧК на посадах управдомів. Отже, М. Булгакова вони не вважали неблагонадійним.

8. Чому білогвардієць М.Булгаков у переповненій новоприбульцями Москві отримав ордер на житло за особистою вказівкою Н.Крупской? При цьому чекісти з охорони Н.Крупской не тільки дозволили йому звернутися до неї з листом — проханням, а ще й допустили його на співбесіду з нею в її кабінеті. Таке сприяння свідчить про найвищу довіру з боку комуністів до М.Булгакова.

9. Чому роман М.Булгакова «Біла гвардія» почав друкувати журнал «Росія», створений за прямою вказівкою В. Леніна Голові ВЧК Ф.Дзержинському? Редактором цього журналу був випробуваний старий комуніст з прихованим партійним минулим Ісайя Альтшуллєр (Лєжнєв). У нього були «очевидний зв’язок з ОГПУ — НКВС<...> і не зрозуміло на чому ґрунтована незникаюча довіра до нього вождя». Він перебував і за кордоном СРСР, а після повернення його відновили в лавах комуністичної партії за особистою рекомендацією Сталіна. Отже, комуністи в черговий раз виявили найвищу довіру М. Булгакову, взявши роман друкувати до чекістського журналу.

10. Чому рішучі і безжальні чекісти лише поблажливо спостерігали за М.Булгаковим у Москві, не переслідували, в той час як у друкованих виданнях шаленіли літературні критики з однозначними звинуваченнями письменника у ворожій комуністам творчості?

11. Чому комуністи не вбили білогвардійця М.Булгакова за наявність у нього брата-білогвардійця за кордоном і за відкрите листування з ним? Запроваджені комуністами у ті часи правила вимагали страчувати за кожну з цих «провин». Отже, родинне булгаківське листування було потрібне комуністам і здійснювалося за їхнім дозволом.

Складається картина повного сприяння комуністів М.Булгакову в його діяльності, хоча і під наглядом ВЧК — ОГПУ — НКВС. Висловлювалась думка, що і шлюб з М.Булгаковим третьої дружини Є.Шіловской був для неї завданням НКВС. Також потрібні глибокі дослідження щодо служби у НКВС і Л.Є.Бєлозєрской, другої дружини М.Булгакова.

На разі неспростовні докази праці М.Булгакова на ЧК не оприлюднені. Та є свідчення (хоча і не досить пояснююче) відомого письменника Ю.Сльозкіна, який з усіх знайомих найкраще знав М.Булгакова ще з часів спілкування у Владикавказі: «Булгаков перекинувся на бік сильніший <...> граючи в опозицію». Оце і може бути загальною відповіддю на усі загадки сприятливого ставлення комуністів до М.Булгакова — він був «сексотом»? Це він сам майже відкрито визнавав, підписавши низку своїх статей у «Гудку» промовистими несправжніми прізвищами — Г.П.Ухов та Гепеухов (тобто ГПУхов — «людина з ГПУ»). Дослідники підмітили, що 1926 року у Москві з М.Булгаковим працював той же самий слідчий ОГПУ Рутковскій, що 1920 року у Владикавказі був начальником агентури Особливого відділу Кавказьського фронту. Вербування «сексотів» тоді було найголовнішим обов’язком товариша Рутковского. Зрозуміло, що сучасні російські спадкоємці ЧК навряд чи колись розкриють співробітництво М.Бу­­л­гакова з ЧК. Це і зараз комусь конче потрібно.

Ю.Сльозкін назвав точно місто і час, коли оточенню стала зрозуміла зрада М.Булгаковим монархістів-білогвардійців. В дослідницьких джерелах існують два описи того, як це відбулося. Широкому колу довірливих читачів радянські книжки нав’язували оповідку, начебто М.Булгаков вимушено, через тяжку хворобу, не зміг виїхати разом з білогвардійцями від наступаючих червоних військ. А найближчим друзям сам М.Булгаков розповів, що він умисно втік з лав Білої гвардії під приводом хвороби: «Десь між П’ятигорськом і Грозним, його, хворого на тиф, у маренні, тягли в обозі, «рятуючи від більшовиків», але він сховався. «Бути інтелігентом зовсім не означає обов’язково бути ідіотом», — саркастично напише він пізніше». Незалежно від цього, такий же висновок робили інші знавці життєвого шляху М.Булгакова. Тому блюзнірськими були скарги М.Булгакова на неможливість виїхати за кордон у радянські часи. На Кавказі він сам від цього ухилився.

Ще належить з’ясувати коли і де сталася саме подія зради — до повернення М.Булгакова зі Смоленщини до Києва у березні 1918 року, чи пізніше. Відома дослідниця Л.Яновская, не розкриваючи своїх джерел обізнаності, стверджує, що «недарма Булгаков їздив до Москви у кінці 1917 року <...> Для Булгакова більшовики — велика історична сила <...> У їхній перемозі — майбутнє Росії». Якщо так і було, то ще відтоді могла розпочатися таємна праця М.Булгакова на комуністів. Привертає увагу, що дозвіл на виїзд з Смоленщини, чого він так прагнув, був йому даний «Московським уїзним воїнським революційним штабом. Саме революція звільнила Міхаіла Булгакова від ненависної йому земської повинності. Це відбулося 19 лютого 1918 року».

Зміст післяреволюційної творчості М.Булгаков свід­чить, що з тих часів він ніколи не відступався від своєї монархічної ворожості комуністам. Мабуть, ставлення М.Булгакова до комуністів коливалося від тимчасової прихильності, до остаточного повного несприйняття. Що ж продав комуністам М.Булгаков в обмін на життя? Адже червоний Сатана був не таким невибагливим, як казковий Мефістофель, аби обмежитися лише дрібною душею М.Булгакова. На це питання зможуть відповісти тільки свідоцтва з московських сховищ таємних служб.

 

ІІІ. БЕЗ СЬОМОЇ

ЗАПОВІДІ

В творах М. Булгакова присутня люта ненависть до тих, хто висвітлював правду про його особисту непорядність. І силу свого письменницького хисту він спрямовував на паплюження таких людей. Серед постраждалих від упередженості М.Булгакова опинився Л.С.Карум, чоловік його сестри Варвари. Тієї Варвари, яка для М.Булгакова стала прообразом «золотої», «ясної» Єлєни Турбіной в романі «Біла гвардія». Мешкаючи разом з М.Булгаковим у київській квартирі, коли той був наркоманом, Л.С.Карум був прикро вражений його обурливою поведінкою у побуті і поганим ставленням майбутнього світила російської літератури до своєї першої дружини — Тат’яни Ніколаєвни, уродженої Лаппа: «У нього не вкладалося у голові, що працювали сестри Міхаіла Афанас’євіча, його дружина, а він жив за їхній рахунок, ведучі фривольний спосіб життя < ...> Він дуже жалів тітку Тасю, до якої М.А. ставився зверхньо, з постійною іронією і як до обслуговуючого персоналу...». Натомість мстивий М.Булгаков інтелігентного, працьовитого, доброчесного сім’янина Л.С.Карума наділив властивостями мерзотника, вивівши його у особі Тальберга в романі «Біла гвардія» і п’єсі «Дні Турбіних». Цей наклеп викликав гнівне обурення сестри Варвари. «Золота Єлєна» відповіла письмовим ляпасом М.Булгакову: «Яке право ти мав так відгукуватися про мого чоловіка... Ти перше на себе подивись. Ти мені не брат після цього». А дружина Тася з покірливістю люблячої людини терпіла нескінченні гультяйські походеньки М.Булгакова. Якось всю Великодню ніч вона прочекала його, а він навіть «запізнився на заутреню. Прошвендяв десь. <...> І він сказав: — Ну, мене за тебе Бог покарає. — Він частенько потім це повторював». Нескінченний ланцюг упадань М.Булгакова за жінками (навіть дружинами найближчих друзів) тягнувся аж поки у Москві урвав їхнє шлюбне життя. Свою подружню легковажність М.Булгаков без сорому обґрунтовував високим творчим покликанням і не дуже приховував від дружини: «У нього взагалі було баб до біса <...> Він каже, що він письменник і йому потрібне натхнення, а я повинна на все дивитися крізь пальці. Так що і скандали траплялися і по фізіономії я йому раз свиснула». М. Булгаков не усвідомлював, який скарб йому подарувала доля у особі відданої першої дружини Тат’яни Ніколаєвни. І не спромігся його зберегти — покинув ту, що колись так наполегливо добивався. «Не раз казав їй: «Я повинен одружитися три рази» — вважав, що так йому на роду написано. А от останній дружині «Олені Сергіївні джерело цієї сентенції запам’яталося іншим <...> йому наворожила це ще у Києві гадалка і йому весело було думати, що ось і ворожба збувається». Лише в кінці життя М.Булгаков зрозумів що він накоїв, знехтувавши теплотою родини і Тат’яной Ніколаєвной.

Щоб там не було, але у 1924 році М.Булгаков вирішив поміняти першу дружину на другу — Любовь Євген’євну, з нащадків князів Бєлосєльскіх — Бєлозєрскіх. Любовь Євген’євна мала чималі навички спілкування з чоловіками. І невимушено почувала себе навіть у якості танцівниці відомого легковажного паризького мюзік-холу «Folies Berger». З отаким досвідом, приваблива, чепурна, світська, обізнана в мистецтвах, вона вжила умисних заходів спокусити М. Булгакова. І бажаного досягла. Але непересічний розум благородного дворянина М.Булгакова знаходить гідне вирішення — за рахунок першої дружини, яка згадувала: «А він тоді вже за цією Бєлозєрской бігав. <...> І ось Міхаіл: «У нас велика кімната, чи не можна їй у нас переночувати?» «Ні, — кажу, не можна.» Він все жалів її: «У неї зараз таке становище. Хоч отруюйся». От і пожалів. В квітні, у 24- у році, каже: «Давай розлучимося. Мені так зручніше буде, тому що у справах приходиться з жінками зустрічатися...» І завжди він це приховував. Я йому раз виговорила. Він каже: «Щоби ти не ревнувала». «Ми розлучилися, <...> він сказав мені: «Знаєш, мені просто зручно — говорити, що я холостий. А ти не турбуйся — все залишиться як було. Просто розлучимося формально». <...>Але ми і далі разом жили <...> Він познайомив мене з Любов’ю Євген’євной <...> їй ніде було жити <...> ми запрошували її до нас. Вона вчила мене танцювати фокстрот. Сказала мені одного разу: — Мені залишилося тільки отруїтися... Я, звичайно, передала Булгакову... <...> Я з ним рахувалася. А він завжди казав мені, коли я дорікала йому за який-небудь флірт: «Тобі немає про що турбуватися — я ніколи від тебе не піду». Сам скрізь ходив, а я дома сиділа... Прала, куховарила...<...> Він мені казав: — Хай Люба живе з нами! — Як же це? В одній кімнаті? — Але ж їй ніде жити!» <...> Одного разу у кінці листопада, <...> Міша попив вранці чаю, сказав: «Якщо дістану підводу, сьогодні від тебе піду». Потім через кілька годин повертається: «Я прийшов з підводою, хочу взяти речі» — «Ти йдеш?» — «Так, я йду назавжди. Допоможи мені скласти книжки.» Я допомогла. Віддала йому усе, що він хотів узяти. (Тоді ж М.Булгаков не забув випросити для себе її золоту браслетку, але не отримав. Та в нас тоді і не було майже нічого <...> ... наша квартирна хазяйка говорила мені: «Як же ви його відпустили? І навіть не плакали!» Взагалі, у нашому будинку потім довго ще не вірили — ніяких скандалів не було, як же так?.. Але мені, звичайно, довго було дуже тяжко. Пам’ятаю, я весь час лежала, зі мною відбувалося щось дивне...» <...> Тат’яна Ніколаєвна залишалася не просто сама, але без будь-якого фаху і навіть без профспілкової книжки, що поставило її незабаром у важку матеріальну ситуацію — навіть при епізодичній підтримці Булгакова». Далі вона просто поневірялася по життю: «Булгаков присилав мені гроші або сам приносив. Він доволі часто заходив. Одного разу приніс «Білу гвардію», коли надрукували. І раптом я бачу — там присвята Бєлозєрской. Так я йому кинула цю книгу назад. Стільки ночей я з ним сиділа, годувала, доглядала... він сестрам казав, що мені присвятить...<...> Часто з жінкою якою-небудь заходив <...> на «Дні Турбіних» її водив. Але мені квиток ні разу не запропонував. Ну хоча б раз! Адже знав, що квитки не дістанеш...<...> Потім мені прийшлося переїхати <...> двері мені не відчиняли, якщо пізно приходжу. Іноді мені годинами приходилося стояти на сходах, а захисту в мене ніякого не було. Загалом переселили мене у напівпідвал <...> Щоб отримати профспілковий квиток, пішла працювати на будівництво. Спочатку цеглу носила, потім інструмент видавала <...> профспілковий квиток отримала і стала в амбулаторії працювати, у регістратурі».

Своє самотнє дев’яносторіччя ця жінка велетенської вродженої лагідності зустріла у крихітній однокімнатній квартирці у Туапсе...

Ставлення ж М.Булгакова до Тат’яни Ніколаєвни під час розлучення справляє враження холоднокровного, діляцького звільнення від речі, яку він використав і викинув. Воістину, М.Булгаков написав наче про самого себе: «О, чертова бездушная кукла, лишенная малейших понятий о чести!»

Гірко пошкодує М.Булгаков про помилку другого шлюбу. Проте спочатку від Л.Є.Бєлозєрской він отримав те, що в ній його приваблювало і що він довірив щоденнику: «Я звернув увагу, коли вона йде, вона розхитується <...> Чимось мила, солодка. І товста». А вона і від сторонніх не приховувала відвертих виявив їхніх стосунків, називаючи його при них грайливим пріз­виськом — «ковбася». І ця непристойність була йому до вподоби, оскільки М.Булгаков дозволяв себе так називати і друзям. Загалом, він не уникав прилюдного визнання своєї чоловічої значущості з боку жінок. Вже бувши удовою, Єлєна Сєргє­євна зовсім не криючись писала з цього приводу у щоденнику письменника: «Гарний коханець!» І М.Булгаков, і Єлєна Сєргєєвна знали, що пишеться щоденник нарочито, з метою аби в майбутньому ознайомити з ним через друк широке коло цікавих.

З часом дійсність примусила і самого М. Булгакова змінити думку про Любовь Євген’євну. Знаменитий письменник відсувався на край кола сімейно-світських стосунків, середину яких опановувала Любовь Євген’євна, а він відігравав біля неї допоміжну роль. Це було нестерпним для завищеного самолюбства М.Булгакова, який сам себе вважав і називав егоїстом. Могла вона прилюдно покепкувати з нього, зневажити його клопоти і потреби.

З іншого боку, вона широко спілкувалася, зокрема з чоловіками. Недарма її називали «Люба — золоте серце». Лише Булгаков усе частіше морщився: «О так, вона — Люба — золоте серце», вимовляючи це вже не тільки глузливо, але і роздратовано». Таким чином, міцне порозуміння не склалося, у подружніх стосунках зростало взаємне невдоволення, вияви неприязні. Любовь Євген’євна також відповідала гострим словом. Саме вона завдала М.Булгакову двох найважчих душевних образ, які він не зміг забути. Одного разу, у від­повідь на його зауваження, вона дуже болісно вдарила його принизливими словами не гірше ніж ножем, підрізавши впевненість у творчих здібностях: «Нічого, ти не Достоєвський!».

Іншого разу, М.Булгаков почув від Любові Євгєн’євни художнє звинувачення у розумовій ненормальності, для чого вона застосувала образ з повісті А.П.Чехова: «...вті­шила мене віщуванням, що, коли я незабаром буду помирати і покличу, то ніхто не прийде до мене, окрім Чорного Монаха». Схоже вона мала підстави для таких медичних висновків, бо і В.Катаєв так само художньо описав хворобливі відхилення, коли в очах В. Булгакова «спалахували диявольські вогники палаючої сірки, що надавало його розумному обличчю щось сатанинське...».

Була ще одна складова заміни дружин. Усі дослідники помічали за М.Булгаковим властиву йому діловиту підприємливість. От і до слави, казала перша дружина: «Дуже рвався, дуже рвався. Він усе розраховував, і зі мною через це розійшовся. У мене ж не було більше нічого. Я була порожня цілковито. А Бєлозєрская приїхала з-за кордону, добре була одягнена, і загалом у неї щось було, і знайомства його цікавили». Як і вона, переважання діляцького підходу над світлими почуттями у виборі М. Булгаковим дружин, бачили інші: «Усі три дружини Булгакова являються наче віхами трьох періодів його життя і цілком їм відповідають. Скромна і сумна Тат’яна була гарною тільки для часів поневірянь, <...> вона могла бути лише непомітною, безсловесною і витривалою нянькою <...> Любочка — пройшла крізь вогонь і воду і мідні сурми, — вона розумна, спритна, вміє себе подати і влаштовувати кар’єру своєму чоловікові. Вона і підійшла як раз на той час, коли Булгаков, написавши «Білу гвардію», виходив у світ і <...> шукав популярності <...> Вдарив у ніс успіх! На той час <...> недурна, практична жінка, яка багато бачила на своєму віці <...> придивлялась до усіх чоловіків, які могли б допомогти будувати її майбутнє <...> Булгаков підвернувся доречно. Через місяць — два всі дізналися, що Міша покинув Тат’яну Ніколаєвну і зійшовся з Любов’ю Євгеньєвной. <...> До слави знову притекли гроші — щоби стати цілком своїм у МХАТі, треба було пов’язати з ним не тільки свою творчу, але і особисту долю — так назрів третій шлюб». І коли у його жіночій череді між другим і третім шлюбами така нагода трапилася в особі Є.С.Шіловской, безжальний М.Булгаков вчинив з Бєлозєрской як і з першою дружиною...

Знайомі помічали за М.Булгаковим: «Він любив повчати <...> Складалося враження, що лише одному йому відкриті вищі істини не тільки мистецтва, але і загалом усього людського життя. <...> Його моральний кодекс немов би беззастережно включав в себе усі заповіді Старого і Нового завітів». Це було чергове блюзнірство з його боку. Ніколи М.Булгаков не дотримувався сьомої заповіді: «Не чини перелюбу»...

 

IV. ФАЛЬШИВА

ПЕРЛИНА

Єлєну Сєргєєвну Нюрєн­бєрг прийнято вважати прообразом булгаковської Маргарити. Познайомтеся з цією обраницею М.Булгакова. Вони були варті один іншої — у відносинах з М.Булгаковим Єлєна Сєргєєвна тільки на підставах шлюбного законодавства була третьою дружиною третього чоловіка. Щодо їхніх позашлюбних зв’язків, то кожен у подружжі був хоча і бажаним, але лише наступним, тимчасовим уподобанням.

Єлєна Сєргєєвна була нащадком не князівських предків, а містечкових, які кочували Україною уздовж смуги осілості. То були київські вихідці з Бердичева Рахеля Шварц і її чоловік Маркус Мардохай — Лейба Нюрєнбєрг. «Як встановили дослідники, <...> його діти перейшли з юдаїзму спочатку у лютеранство, потім у православ’я. <...> Батько Єлєни Сергєєвни, охрестившись вже дорослою людиною, залишався у єврейській громаді — тобто залишався євреєм за побутом, звичками і самовідчуттям і після прийняття християнства, <...> хрещення було формальним актом, <...> потім переїхав до Риги». Там і почався звивистий, почасти таємний, надзвичайно багатий на пригоди життєвий шлях Єлєни Сєргєєвни Нюрєнбєрг. Зокрема: «Існує припущення про те, що у 20-х роках ХХ століття сестри Ольга і Єлєна були коротко знайомі зі Сталіним, про що з притаманною їй витонченістю написала М.О.Чудакова: «Коли на початку 70-х років до Москви докотилися дивні міркування Соломона Іоффе про те, що спочатку Бокшанская (майбутній секретар Комітету з Сталінських премій. — М. З.), а потім Є. С. були, і ледве не в 20-і ще роки, коханками Сталіна, і до мене стали звертатися... я відповідала, що ...можу сказати лише одне: в особі Є.С. не було протипоказань і для такого штибу припущень». Отже, М.О.Чудакова, яка знала Єлєну Сєргєєвну в близькому спілкуванні майже з ними погодилася.

Єлєну Сєргєєвну, з її схильністю до розкошів, треба вважати знаковою особою радянського комунізму. Вона існувала цілковито окремо від усього народу. В той час, як в Радянському Союзі державні посадовці за чинним законодавством непримиренно боролися з нетрудовим дармоїдством, вони чомусь не приділяли уваги способу життя радянської барині Єлєни Сєргєєвни. З перших років радянської влади вона постійно була домашньою істотою спочатку біля командарма Є.Шіловского в оточенні штату вишколеної прислуги, потім біля драматурга М.Булгакова з неодмінними служницями, потім в якості «подруги» біля голови правління Спілки письменників СРСР О.Фадєєва.

Коли Л.І.Чєлнокова та інші жінки — бійці з дивізії Чапаєва, прообрази славнозвісної Анки-кулеметниці, билися в боях громадянської війни за покращення долі трудового народу, Єлєна Сєргєєвна брала участь у зіткненнях військових зовсім з іншого приводу: «У грудні 1918 року вона повінчалася з Юрієм Мамонтовічєм Нєєловим <...> ад’ютантом командувача 16-ю армією червоних, колишнього кадрового офіцера Євгєнія Алєксандровіча Шіловского. <...> У кінці 1920 року, червоний командувач відбив дружину у свого ад’ютанта і взяв шлюб з Єлєной Сєргєєвной». У ті ж 1918 — 1920-і роки, дружина С.В.Петлюри Ольга, з малою донькою Олесею, то переховувалася від переслідувань по закутках у київських знайомих, то бідувала на вигнанні за кордоном.

Коли Самуїл Шварцбард 25.05.1926 пострілами з револьвера вбив батька Олесі Петлюри, Єлєна Сєргєєвна страждала від порожнечі існування серед достатків червоного командного складу військовиків з оточення маршала М.Тухачевського, поплічників тих, хто спрямовував вбивцю. Невдовзі, від злиденного життя Олеся Петлюра захворіла на хворобу бідноти — невиліковні сухоти. Даремно мати шукала порятунку донці — вона померла у 1941 році.

Коли Паша Ангеліна, разом з мільйонами колгоспних рабинь, ковтаючи пилюку донецького чорнозему сиділа за важелями трактора, Єлєна Сєргєєвна сиділа у найкращих московських ресторанах.

Коли у 1932—1933 роках мільйони українських матерів гинули від умисного голодомору, Єлєна Сє­ргє­євна міняла колишнього чоловіка генерала Є.Ші­ловского на нового — драматурга М.Булгакова. Між розвагами нескінченних театральних вистав та бенкетів непокоїлася разом з ним і разом з полум’яним міжнародним комуністом-революціонером: «Турбує питання про квартиру. Пішли до Мате Залки, — той заспокоює — скоро буде». Тоді громадяни СРСР отримували мізерні харчі і товари за картками, а Єлєна Сєргєєвна — у недоступних їм московських крамницях для обраних.

Коли комуністи довели до злидарства Анну Горенко — Ахматову і вона у дірявих черевиках блукала по чужих квартирах шукаючи притулку, «Єлєна Сєргєєвна замовляла собі взуття у знаменитого шевця Барковского.

Коли зацькована Катерина Білокур у нетопленій хаті добувала з буряків фарбу для малювання, Єлєна Сєргєєвна, спорожнюючи «дорогі велетенські флакони «Герлен» і «Шанель», коли їх в Москві ніхто не бачив, серед обласканих комуністами митців обговорювала їхню творчість.

Коли 10 липня 1938 року, у розпал чергового полювання на інакомислячих, урвавши велику і напружену творчу працю, комуністи арештували невинну Катерину Грушевську, доньку М. С. Грушевського, Єлєна Сєргєєвна з М.Булгаковим відпочивали від Москви на природі у Лєбєдяні.

К. Грушевську присудили до 8 років концтаборів, 5 років поразки у правах і конфіскації майна. Покарання відбувала у Магаданській області. Знесилена Катерина відмовлялася їсти, лежала вдягнена, не розмовляла з сусідками… Згодом її перевели до найстрашнішого табору в Ельгені, що якутською мовою значить «мертвий». Виснажена Катерина Грушевська загинула 30 березня 1943 року у Темлагу.

Коли сотні тисяч радянських жінок в дощ і завірюху лопатами рили окопи і протитанкові рви, Єлєна Сєргєєвна шукала шляху сховатися у глибокий тил.

Коли поетеса Олена Теліга прямувала до окупованого гітлерівцями Києва у складі похідної групи ОУН для боротьби за державність України, а сотні тисяч співвітчизниць на шляхах відступу ховалися від кулеметів німецьких винищувачів, Єлєна Сєргєєвна у день від’їзду з Москви на службовому автомобілі генерала Є. Шіловского з ріднею «заїхали до косметички Іви Лазарівни на Нікітський бульвар, взяли плетену корзину кремів і рум’ян і лише після цього відправилися на вокзал».

Коли у 1943 році фашисти штовхали у шурф копальні підпільницю з «Молодої гвардії» Уляну Громову і розстрілювали її подругу Любов Шевцову, Єлєна Сєргєєвна в Ташкенті проводила час з черговим коханцем, поетом Владіміром Луговскім.

Тільки після війни вона змушена була влаштуватися працювати серед друкарок, про яких, за глумом долі, М.Булгаков у свій час писав з презирством. У 1947 році сита Єлєна Сєргєєвна цокотіла за друкарською машинкою під опікою О.Фадєєва у московській Спілці письменників. Але і пізніше, у шістдесяті роки, ця канцелярська красуня могла собі дозволити забаганку злітати з Москви до Ленінграду на спектакль видатного актора, на який потрапити було неможливо.

Усі вищеназвані жінки пройшовши важку працю, муки і смерть, стали гордістю і славою свого народу. А насолоду від життя за рахунок їхньої жертовності, у них за спинами отримала Єлєна Сєргєєвна — «справжня Маргарита». Ця жінка стала покажчиком злодійської суті радянського соціалізму, покажчиком блюзнірства, розкладення і гниття комуністичної верхівки, яка існувала за рахунок гноблення радянських народів. Не мала права керувати і таки згинула влада, де порядних жінок використовують і упосліджують, в той час як сумнівних любовєй євгєнієвєн покривають академіки, а з безсумнівних єлєн сєргєєвєн роблять святих і омріяних «маргарит», та й ще примушують ними захоплюватися десятки мільйонів довірливих щиросердих людей, засліплених облудним змістом книжок М. Булгакова.

Микола Задорожний
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com