ЧИ БУЛА ЗМОВА ВІЙСЬКОВИХ?

Вже багато десятиліть суспільну думку хвилює питання про так звану «змову військових» в рядах Червоної Армії у 1936—1937 роках, в результаті якої було розстріляно маршала Радянського Союзу М. Тухачевського, командармів 1-го рангу Й. Якіра і І. Уборевича та інших. А пізніше будуть страчені ще три маршали Радянського Союзу — О.Єго­ров, В.Блюхер і Г.Кулик, а також багато вищих воєначальників.  Усього ж по Наркомату оборони за ці роки репресіям було піддано 3,5—4 млн. чол. Із них — 1 тис. 800 вищих командирів. Стосовно ж розстрілу М.Тухачевського та його колег, то історія цієї справи не до кінця з’ясована і по сьогоднішній день. Сталіністи все роблять, щоб збити з пантелику дослідників.

Почати слід з 20-х років ХХ століття. Як відомо, під час радянсько-польської війни 1920 р. Західний фронт, яким командував М.Тухачевський, зазнав поразки під Варшавою. Причина — відмова члену Реввійськради Південно-Західного фронту І.Сталіна разом з командуючим фронту О.Єго­ровим виконати рішення Пленума ЦК і директиву головкома С. Каменєва про передачу Західному фронту 12-ої і 1-ої кінної армії. Результат — поразка під Варшавою. Нагадаємо, що командував 1-ю кінною армією С. Будьонний, а членом її Реввійськради був К.Ворошилов. Сам Сталін і пізніше вважав, що він був правий, а винуватцем поразки називав М.Тухачевського.

У 1932 р. М. Тухачевський мав необережність нагадати про ці події, опублікувавши брошуру «Поход на Вислу». В її основу були покладені лекції, які він прочитав в Академії ім. М.В. Фрунзе. І хоча автор не назвав конкретних імен винуватців поразки військ Червоної Армії під столицею Польщі, проте думка про таких із числа керівництва Південно-Західного фронту, тобто Сталіна, Єгорова, Будьонного, Ворошилова та ін., там була.

 Звичайно, Сталіну про цю брошуру доповіли із відповідними коментарями. Він дуже хворобливо сприймав ці нагадування, тому все більш підозріло ставився до Тухачевського. Не забував Сталін у цьому зв’язку і слова Леніна: «Ну, батенька, кто ж на Варшаву через Львов ходит…». До того ж, маршал Тухачевський, при нагоді, давав зрозуміти, що у подіях під Варшавою винуваті Сталін, Єгоров, Ворошилов, Будьонний. Їх помилки були названі у третьому томі «Истории гражданской войны» (1930 р.), який вийшов під редакцією Бубнова, Каменєва, Тухачевського і Ейдемана. При цьому Ворошилов і Єгоров намагалися тиснути на редколегію і змусити її внести поправки і корективи в рукопис, проте безуспішно. Вже коли судили полководців, в червні 1937 р. Сталіну дали привід ще раз розкритикувати об’єктивну оцінку тих далеких подій 1920 р. На цей раз він розгромив книгу Худякова «Киевские Канны», де мова йшла про радянсько-польську війну 1920 р. Автор мав необережність, у зв’язку з тим, що рукопис не хотіли друкувати, послати машинописний текст за порадою Ворошилова Сталіну. Той спитав військових. Відповідь — «дрянная штука». Потім прочитав сам і зробив висновок: дійсно «дрянная штука». І все тому, що в брошурі Тухачевський був показаний об’єктивно.

Зіграла свою негативну роль у долі Тухачевського і та інформація, яку збирали від своїх агентів ОДПУ і НКВС як в СРСР, так і за кордоном нібито про бонапартистські настрої Тухачевського, про групування навколо нього антирадянських елементів із числа колишніх царських офіцерів і генералів. І все для того, щоб нібито дезінформувати іноземні розвідки і білоемігрантські центри.

Навіть агентурна справа «Трест», яка велась органами ОДПУ в 1921—1927 роках, теж значною мірою пов’язана з ім’ям М. Тухачевського. Досвід викриття закордонних антирадянських центрів в ОДПУ був. Наприклад, створення легенд, згідно яких в СРСР нібито існують антирадянські центри. В одну з таких легенд повірив Б.Савинков, і в результаті відомого есера-«бомбиста» вдалося виманити на територію СРСР, заарештувати і судити. Савинкова було засуджено спочатку до розстрілу, а потім цей вирок замінили на 10 років в’язниці. Там, через 8 місяців відсидки, у травні 1925 р. він нібито викинувся з вікна і розбився. Хоча є дані, що все було інспіровано. Тому справа «Трест» теж була досить правдоподібно розроблена радянськими спецслужбами. Мова йшла нібито про існування в СРСР нелегальної організації «Монархічне об’єднання центральної Росії» (МОЦР). Так звані «представники» цієї організації (агенти ОДПУ) встановили зв’язки з колишніми царськими генералами Кутеповим, Врангелем та іншими, що проживали у Німеччині та Франції, і поставляли їм під виглядом розвідданих сфальсифіковані дані про Червону Армію, намагаючись створити у них думку, що більшість бувших царських офіцерів, які були на службі в Червоній Армії, вороже ставляться до радянської влади і готують проти неї змову. В числі цих офіцерів було названо і ім’я Тухачевського. Його в числі змовників називає в грудні 1922 року в Берліні агент ОДПУ Якушев голові «Высшего монархического совета» генералу Маркову. Більш того, ОДПУ повідомило через своїх агентів за кордон про залучення Тухачевського до діяльності МОЦР. Чи поставило до відома ОДПУ самого Тухачевського про використання його імені — таємниця спецслужб СРСР і понині. Троцький, який очолював воєнне відомство СРСР в цей час, забрав цю таємницю в могилу.

В усякому випадку, ці «чекістські ігри» зрештою звели Тухачевського в могилу. А енкаведисти донині пишаються такою своєю діяльністю. Винищивши 80% командних кадрів власної армії, вони ще й вивчали досвід закордонних розвідок! Зокрема, для цього вони випустили книгу іноземного автора Ч.Росселя «Разведка и контрразведка». В цій книзі, яку взяли на озброєння радянські чекісти для боротьби з міфічними «ворогами народу», був дуже «цінний» для них розділ — «Проститутки».

В цьому контексті Тухачевський був в центрі уваги агентів-жінок. Особливо відзначилася на цьому «поприщі» дочка генерала царської армії Зайончковська. Вона була агентом ВЧК — ОДПУ — НКВС з 1922 по 1937 рр. Її батько, починаючи з 1921 р., теж був агентом ВЧК-ОДПУ. Хоча у всіх радянських джерелах він постає цілком пристойно. А дочка робила свою «чорну справу». На одному з її донесень про замах на Сталіна з боку військових начальник Особливого відділу ГУДБ НКВС СРСР Гай в грудні 1934 р. написав таку резолюцію: «Это сплошной бред глупой старухи, выжившей из ума…» Так збирався компромат на військових, на Тухачевського зокрема. До цього всього додавалася інформація журналістів, які бували за кодоном, працівників посольств і т.д. Зокрема, вони регулярно доповідали в партійні органи про свої бесіди за кордоном про політичних і військових діячів. Ці матеріали в інтерпретації спецслужб, органів НКВС, МДБ, КДБ доповідалися вищому керівництву СРСР, яке використовувало їх у боротьбі за владу для компрометації своїх політичних конкурентів. Якщо ж говорити про роль журналістів у цих «чекістських іграх, то достатньо назвати таку чорну постать, як Дуранте, який за завданням міжнародних сіоністських сил дезінформував весь світ, що у 1932—1933 рр. голоду в Україні не було, і за це одержав найвищу журналістську нагороду — Пулітцеровську премію.

Щодо «німецького сліду» у справі Тухачевського, який вперто відкидають деякі «специ» з каральних відомств, хоча б той же Судоплатов. Про це писали В.Шелленберг і В.Хеттль (він же В. Хаген), ад’ютант одного з керівників каральних органів Німеччини Кальтенбруннера. Намагання Судоплатова, який посилається на відкровення Берії, спростувати «німецький слід» у «справі» Тухачевського не витримують критики.

Так, головним є аргумент, що основною причиною арешту маршала є його спроба усунути від керівництва армією Ворошилова, який був членом Політбюро ЦК ВКП(б). На мою думку, це одна з причин розстрілу Тухачевського і його соратників — і тільки. Д.Волкогонов акцент робить на роковій ролі німецьких спецслужб у долі Тухачевського, обминаючи при цьому зацікавленість у цих подіях самого Сталіна.

На основі аналізу багатьох джерел автор даної розвідки вважає головною зацікавленою особою у «справі» Тухачевського самого Сталіна. У 1936 р. Р.Гейдріх, керівник каральних органів Німеччини, приймає у себе в Берліні колишнього царського генерала Скобліна. Цей «доблесний» генерал прославився в історії як подвійний агент — радянських і німецьких спецслужб. Багато років він, за завданням спецслужб СРСР, передавав іноземним розвідкам інформацію про білогвардійський рух за кордоном. Саме він проінформував Гейдріха, що нібито Тухачевський готує збройний виступ проти Сталіна. Причому, за останніми даними, саме від Сталіна така інформація надійшла до Скобліна, а той передав її німцям. А такий інформований німець, як В.Шелленберг, згадував, що і в СРСР, і в Німеччині все робилося для того, щоб «справу» Тухачевського заплутати, повити таємницею. Далі в своїх спогадах В.Шелленберг пише: «Гейдрих сразу ухватился за эту чрезвычайно важную информацию. Если ее правильно использовать, то на руководство Красной Армии падет такой удар, что оно на протяжении многих лет не сможет оправиться...».

 Здається, все сказано і доказано, і просто дивно, що деякі історики, публіцисти й політики і понині намагаються вигородити Сталіна і тому відкидають спогади Шелленберга, Черчілля, Бенеша та інших, які співпадають з версією Шелленберга. А Волкогонов, хоч як дивно, відводячи в справі військових тінь підозри особисто від Сталіна, пише, що «Сталин думал о самом молодом из всех пятерых маршалов Советского Союза… «…вождь» всегда отдавал должное высокой профессиональной подготовке Тухачевского, его оригинальному стратегическому мышлению, несомненному таланту теоретика…». Отак і фальсифікується історія. Саме тому стільки прихильників у Сталіна і нині, а деякі його ще й прославляють на зразок В.Карпова. Цей же Карпов прославив у своїй повісті «Полководець» і таких злочинців, як П.Саєнко, який підірвав госпіталь в кінці червня 1942 р. в штольнях Інкермана, в результаті чого загинуло близько 3 тис. захисників Севастополя і мирних жителів.

Але повернімося до спогадів Шелленберга. Той пише: «Между тем Гейдрих ознакомил Гитлера с информацией Скоблина на Тухачевского… Следует отметить, что Гейдрих был внутренне убежден в достоверности информации Скоблина и, как потом оказалось, он, по-моему, был прав… В конце концов Гитлер решился выступить против Тухачевского и таким образом вмешаться во внутренние дела Советского Союза на стороне Сталина… Это привело к тому, что Германия временно стала союзником Советского Союза, и Гитлер атаковал Запад прежде, чем напал на Россию… Считали, что собранные Гейдрихом материалы о Тухачевском базировались на фальшивках. На самом деле, ложных материалов было совсем мало… Это подтверждается тем, что обширные досье были подготовлены и представлены Гитлеру в четыре дня».

Потім стався напад «спеців» із відомства Гейдріха на архіви вермахту, а після цього була влаштована пожежа, щоб замести сліди. Оскільки Тухачевський по лінії воєнних замовлень мав контакти з німецькими офіцерами, обмінювався діловими листами з фірмою «Юнкерс», яка надавала СРСР технічну допомогу у створенні авіації, то підробити підпис маршала під сфабрикованими документами було неважко, так само, як переписку і записи розмов, до яких включити додаткові фрази, які компроментували Тухачевського і його колег, що підтримували офіційні зв’язки з німецьким генералітетом. Далі, через дипломатичного агента, що працював у штандартенфюрера Беме і за «легендою» видавав себе за німецького емігранта, який проживав у Празі, був встановлений зв’язок з довіреною особою Президента Чехословацької республіки. Шелленберг пише: «Д-р Бенеш направил срочное послание Сталину, от которого Гейдриху поступил ответ через те же каналы. Предлагалось связаться с определенными работниками советского посольства в Берлине. Мы так и сделали. Этот русский немедленно отправился в Москву и вернулся в сопровождении представителя Сталина со специальными полномочиями Ежова…

Сталин поинтересовался, какую цену установили на документы. Ни Гитлер, ни Гейдрих не думали о какой-либо денежной компенсации. Однако, чтобы поддержать игру, Гейдрих запросил три миллиона рублей, которые сталинский эмиссар, бегло просмотрев материалы, тут же выплатил». При цьому посередником в цій операції виступав німецький журналіст Карл Віттіг, агент СД, який був залучений у розвідслужбу Чехословаччини.

Отже, справа Тухачевського йшла до свого кривавого фіналу. 10 травня 1937 р. було прийнято рішення Політбюро, згідно якого М.Тухачевський призначався на посаду командуючого військами Приволзького воєнного округу. Через кілька днів маршал, командарми 1-го рангу Й.Якір і І.Уборевич, які, відпо­відно, були командуючими військами Київського і Білоруського воєнних округів, командарм 2-го рангу А.Корк, начальник Військової академії ім. М.В.Фрунзе, та інші (всього 8 чоловік) були заарештовані.

М.Тухачевського допитував слідчий З.Ушаков (Ушамірський), який перед цим зумів умовити давати свід­чення проти маршала комкора Б.Фельдмана, начальника Головного управління кадрів Червоної Армії. Той  оббрехав Тухачевського, колег і самого себе, заявивши про свою участь у військовій троцькістській організації.

Самого ж М.Тухачевського Ушамірський допитував по-звірячому. При вивченні справи маршала в хрущовські часи на предмет реа­білітації маршала, судмедексперти дали таке заключення: що в «пятнах и мазках на листах 165-166 дела №967581 (номер справи Тухачевського — В.К.) обнаружена кровь…» Це ж як треба було знущатися над прикутим до стільця Маршалом Радянського Союзу, щоб фізично сильна людина дала брехливі свідчення на самого себе уже в перший день допиту?!

Втім, тріумф «заплічних справ майстра» був недовгим. Ушакова-Ушамірського було розстріляно негайно, як тільки зняли Єжова і розпочалася «беріївська» чистка кадрів.

Не підписав цю брехню сам на себе тільки тоді комдив, а пізніше генерал армії, Герой Радянського Союзу О.В.Гор­батов, хоча витримав всі муки пекла. Причому, заарештували його як «ворога народу» не в сумнозвісному 1937 р., а 15 жовтня 1938 р. Ось як він описує допити на Лубянці. Допитував комдива слідчий-кат Столбунський. «Допросов с пристрастием было пять… Иногда я возвращался в камеру на носилках. Затем дней двадцать мне давали отдышаться… Но вскоре меня стали опять вызывать на допросы, и их тоже было пять… До сих пор в моих ушах звучит зловеще шипящий голос Столбунского, твердившего, когда меня, обессилевшего и окровавленного, уносили: «Подпишешь, подпишешь!»

Выдержал я эту муку во втором круге допросов».

Але таких, як О.Горбатов, були лише одиниці. Біль­шість в’язнів не витримували звірячих катувань. Не витримав і М.Тухачевський, який написав «зізнання» про свою «діяльність» як «ворога народу». Підписали аналогічні «зізнання» і його колеги. Ще один чекістський костолом Авсеєвич змусив В.Путну і В.Примакова підписати «свідчення», на підставі яких були заарештовані М.Тухачевський, Й.Якір та інші. А потім був «Военный совет», який засідав з 1-го по 4-те червня 1937 р. (Хоча станом на 1 червня 20 його членів були заарештовані як «вороги народу»). Виступаючи на цьому заході, Сталін сказав: «Это военно-политический заговор. Это собственноручное сочинение германского рейхсвера…» Цікаво, що звинувачення Сталіна співпадають з підкинутою справою про змову військових СРСР. І хоча відомі воєначальники із числа Воєнної ради всіляко, всупереч здоровому глузду, підтримували Сталіна, невдовзі 42 із числа виступаючих були заарештовані.

Потім відбувся неправедний суд, на якому особливо оббріхував підсудних Вишинський, виступили з промовами маршали С.Будьонний і В.Блюхер, а також такі відомі воєначальники, як Я.Алксніс (начальник ВПС), Б.Шапошников (начальник Генштабу), командуючий військами Білоруського воєнного округу І.Бєлов, командуючий військами Ленінградського воєнного округу П.Дибенко, командарм 2-го рангу, командуючий військами Північно-Кавказького воєнного округу Н.Каширін, командир 6-го кавалерійського козачого корпусу ім. Сталіна комдив Є.Горячов. Невдовзі всі вони, за виключенням Будьонного і Шапошникова, будуть розстріляні.

Пропонували виступити на суді і дати свідчення проти Тухачевського і Я.Гамарнику — начальнику полі­тичного управління Червоної Армії. Для цього до нього приїздив маршал В.Блюхер. Але Я.Гамарник ви­рішив за краще покінчити життя самогубством, ніж брати участь у суді, де все було сфальсифіковано.

Всі підсудні відкинули звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини, крім В.Примакова. Він повністю підтвердив наявність «змови». Вочевидь, далися взнаки тортури сталінських костоломів. Адже В.Примакова було заарештовано майже рік назад. Він назвав слідчим близько 70 прізвищ так званих «змовників».

Якір за день до розстрілу надіслав листа Сталіну, де писав: «…я честен каждым словом». А в момент розстрілу він викрикнув: «Да здравствует товарищ Сталин!» На листі є резолюції: «Подлец и проститутка. Сталин» «Совершенно точное определение. Ворошилов, Молотов», «Предателю, сволочи и б… одна кара — смертная казнь. Каганович».

В ніч на 12 червня В.Ульріх, голова суду, якого ще називали «жабою, одягненою в мундир», підписав вказівку коменданту Воєнної колегії Верховного суду Ігнатову про негайне виконання смертного вироку. За деякими даними, розстрілом нібито командував маршал В.Блюхер. Чи міг він уявити навіть у поганому сні, що промайне зовсім небагато часу і його особисто буде допитувати у себе в кабінеті виродок Берія. «Палачи вырвали у Блюхера глаз, положили на ладонь:

— Будешь запираться, вырвем второй.

Этот эпизод отражен в документах прокуратуры. О последнем часе полководца сохранились лишь устные предания. Вызванный в кабинет Берии, Блюхер набросился на палача и был застрелен на месте». В останній раз Блюхера бачили 5-6 листопада 1938 р. Так радянська влада і комуністична партія «віддячили» герою Громадянської війни. По даним О.Шатуновської і письменника Ю.Семенова, суду над М.Тухачевським і його колегами не було. Військові були заарештовані і розстріляні на Лубянці. А повідомлення про суд у пресі 11 червня 1937 р. було зроблено, коли їх вже не було на світі.

В зв’язку з цим, слід переглянути роль В.Блюхера. За його словами, він не брав участі у засіданні Воєнної колегії Верховного суду СРСР і не підписував вирок Тухачевському і його колегам. За свідченням Маршала Радянського Союзу І.Конєва, «Маршал В.К.Блюхер не пал жертвой клеветы, его надо было убрать, ибо он посмел сказать друзьям, что он не судил Тухачевского, хотя его именем был подписан приговор одному из самых блестящих военачальников двадцатого века. «Суда не было, — повторял он, — Тухачевского и Якира просто убили» [21].

Цікаво, як реагували на звістку про суд над воєначальниками Червоної Армії пересічні громадяни. Робітники заводу ім. Горбунова в Москві заявили: «Мы нанесли большой удар по поджигателям войны». Написав свої вірші «о подлом сброде» и придворний поет Дем’ян Бєдний. Тобто, «народ» підтримав Сталіна і його бандитське оточення. Саме останні знищили таких видатних воєначальників, крім названих вище, як Є.Ковтюх, І.Федько, І.Уншліхт, Г.Осепян, М.Амелин, М.Калмиков, І.Кожанов...

Член Політбюро ЦК КПРС О.Яковлєв незадовго до смерті оприлюднив таке: «И каких-либо похвал Сталину вы от меня не дождетесь… Это же надо, не уставая, лично подписать 366 списков на расстрел 44 440 человек во время репрессий 1937—1938 гг.! Это же документ. И я хочу сказать людям, которые сейчас на митингах и разных сборищах таскают портреты Сталина: это вы держитесь не за древко, а за кость… ноги расстрелянного Сталиным человека» [25]. В книзі відомого розвідника Л.Треппера пишеться: «По подсчетам, сделаным генерал-лейтенантом А.И.Тодорским, сталинские репрессии вырубили: из пяти маршалов — трех (А.И.Егоров, М.Н.Тухачевский, В.К.Блюхер); из пяти командиров 1-го ранга — трех; из 10 командиров 2-го ранга — всех; из 57 комкоров — 50; из 186 комдивов — 154; из 16 армейских командиров — 1-го и 2-го рангов — всех; из 28 корпусных комиссаров — 25; из 64 дивизионных комиссаров — 58; из 456 полковников — 401».

Віктор Король,
доктор істор. наук