Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

У МОСКВІ ВОЮЮТЬ З КНИЖКАМИ

Жоден освічений українець не залишився байдужим до долі Української бібліотеки в Москві. Але мало, хто зна про історію цієї бібліотеки. Отже, в 1920-1930-тих роках в Москві існувала Центральна українська бібліотека при робітничому клубі в Москві.

Бібліотека купувала видання у московських книгарнях, в тому числі й у магазині «Українська книга», Літфонді СРСР, видавництвах, у приватних осіб. Читачами бібліотеки в різні роки були від 480 до 732 українців. Бібліотека мала до 14 пересувних пунктів. У 1937 році будинок, в якому розташовувалися клуб та бібліотека, було знесено. Це збіглося з так званою реорганізацією бібліотечної мережі в Москві, у результаті якої всі національні бібліотеки були фактично ліквідовані (товариства національних меншин, клуби, театри, газети припинили своє існування ще раніше, очевидно, до кінця 1936 року). Після цього бібліотека української літератури стала «бібліотекою № 85 Радянського району Москви з українським відділом».  Перетворившись у звичайну московську бібліотеку, вона неодноразово змінювала номер, переїздила з одного приміщення в інше. Сьогодні умовно «правонаступницею» Центральної Української бібліотеки можна вважати бібліотеку № 47 Централізованої бібліотечної системи № 4 Центрального округу.

У 1991 році саме в цій бібліотеці було знайде документи (найдавніші з них датовано 1934 роком), які можуть розповісти про історію та долю української бібліотеки в Москві: статистичні звіти про склад фонду та кількість читачів, інвентарні книги, акти про вилучення книг за так званими списками «Главлита». У списках — прізвища видатних українських поетів, прозаїків, перекладачів, літературознавців, репресованих радянською системою. Книги цих авторів вилучалися з фондів бібліотек та знищувалися (лише у великих бібліотеках вони збереглися у «спецсховищах» і стали доступними тільки недавно). У книгах, що залишилися в Бібліотеці, викреслено прізвища «неблагонадійних» перекладачів, упорядників, редакторів — Євгена Плужника, Валер’яна Підмогильного, Миколи Зерова, Сергія Єфремова.

Однак бібліотека, вже як відділ, продовжувала працювати, навіть у такий важкий час залишаючись осередком української культури в Москві. У 1943 році частину книг на прохання Народного комісаріату освіти УРСР було передано Українському державному університету, який на той час працював у евакуації в місті Кзил-Орда в Казахстані.

Під кінець 1940-х років влада остаточно вирішила знищити будь-які залишки національних осередків у столиці Радянського Союзу. У грудні 1949 року 6408 книг, що залишалися в фонді бібліотеки № 68, було передано до Наукової бібліотеки Львівського державного університету імені І. Франка.

Ідея створення сучасної української бібліотеки в Москві виникла у 1988 році. Цією ідеєю захопилась переважно молодь — члени вже згаданого Українського молодіжного клубу (студенти та аспіранти московських вузів, молоді науковці). Група ентузіастів звернулася через українські газети та журнали («Друг читача», «Літературна Україна», «Дніпро» та інші) до видавництв, бібліотек України, до книголюбів та всіх щирих українців із проханням надіслати українські книги для майбутньої бібліотеки. Одночасно вона, за підтримки голови Товариства української культури «Славутич», льотчика-космонавта СРСР Павла Поповича, попросила Головне управління культури Мосміськвиконкому відкрити в Москві українську бібліотеку. Начальник Калінінського районного відділу культури Москви К.М.Слєсарєва, запросила українців саме до центральної бібліотеки району, що мала гарне приміщення, і досить зручно розташованої. Було прийнято рішення відкрити при Центральній бібліотеці № 122 Калінінського району Бібліотеку української літератури на правах відділу. Його очолила Є.Л.Бердникова (Білошицька).

Із жовтня 1989 року почали надходити перші українські книги. Щодня бібліотека одержувала декілька, а то й десятки посилок з книгами — від бібліотек і видавництв, культурних товариств, шкіл, від окремих громадян, починаючи зі школярів, які надсилали улюблені книжки та, можливо, не такі улюблені підручники, і закінчуючи бібліофілами з великим стажем, які дарували цілі бібліотеки з власними екслібрисами. Велика кількість книг та періодики надходила й від українців діаспори — з Австралії, Аргентини, Білорусі, Бразилії, Ватикану, Великої Британії, Естонії, Італії, Канади, Латвії, Литви, Німеччини, Польщі, Румунії, Словаччини, США, Франції, Хорватії, Чехії, Югославії. Урочисте відкриття Бібліотеки відбулося 17 грудня 1989 року.

Значну допомогу в комплектуванні фонду у 1989-91 роках надали й бібліотеки Російської Федерації. Зокрема, понад 400 книг передав відділ літератур мовами народів СРСР Центральної міської бібліотеки Москви імені М. О. Некрасова. Значну частину видань було отримано з обмінних фондів Російської державної бібліотеки, Державної історичної бібліотеки та бібліотеки Центрального будинку літераторів. Сотні книг та літературно-художніх часописів було передано радою з питань української літератури Спілки письменників СРСР.

У 1994 році на прохання новоствореної бібліотека української літератури в Москві працівники бібліотеки ЛДУ розшукали та повернули до Бібліотеки української літератури в Москви ті видання, що збереглися. Із 1994 року Бібліотека є постійним учасником найбільшої в Україні книжкової виставки-ярмарку — Форуму видавців у Львові.

У подальшому комплектування фондів Бібліотеки здійснювалось, переважно, шляхом придбання літератури (коштом міського бюджету Москви), а також безоплатної передачі літератури бібліотеками та видавництвами України, дарунків громадських організацій та приватних осіб. Міжнародний фонд «Відродження» у 1997 та 1999 роках передав Бібліотеці велику кількість українських музичних компакт-дисків, а також книжкових видань, що вийшли за його підтримки.

Протягом багатьох років постійну допомогу Бібліотеці надають Публічна бібліотека імені Лесі Українки м.Києва, Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника НАН України, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Національна бібліотека України для дітей, Державна бібліотека України для юнацтва, бібліотека Української Правничої Фундації, об’єднання «Укркнига». Систематично надсилають свої нові книги в дарунок Бібліотеці видавництва «Каменяр», «Либідь», «Мистецтво». Неоціненною є й допомога пошти України, зокрема Київського поштамту та державного підприємства «Преса», а також Державної фельд’єгерської служби України в організації передплати української періодики та доставці книг, газет та журналів до Москви.

Після Помаранчевої революції в Україні ставлення російської влади до бібліотеки почало різко змінюватися аж до повного заперечення її існування. В 2007 році з бібліотеки було звільнено Юрія Кононенка, одного з найстаріших і найбільш професійних її працівників. Незадовго до цього було звільнено ще семеро співробітників-українців. У результаті в бібліотеці не залишилось працівників, які б володіли українською мовою. У 2009 році Юрію Кононенко російські прикордонники не дозволили повернутись додому в Москву з України.

2007 року в бібліотеці також було проведено значне оновлення фондів, у результаті чого було списано багато українських видань.

В 2006-2007 роках здійснювався тиск і перевірка працівників бібліотеки. Працівники бібліотеки заявляли про переслідування їх з боку ФСБ Росії. 18 грудня 2010 року преса повідомила про порушення кримінальної справи за фактом розповсюдження ксенофобської літератури в Бібліотеці української літератури. Однак пізніше з’ясувалося, що директора бібліотеки Наталію Шаріну правоохоронці про це не повідомляли і жодних перевірок не було. За інформацією агенції УНІАН, правоохоронці також заперечили факт порушення кримінальної справи, адже органи для цього не мали підстав.

І в ці дні російська влада не залишає у спокої Українську бібліотеку в Москві. Днями відбувся ще один обшук з вилученням уже бібліотечних серверів. Нагадаємо, що в грудні 2010 було вилучено 50 книг, де найчастіше вживалося слово «націоналізм». Не важко здогадатися, які книжки потрапили під сокиру. Очевидно це можуть бути розвідки про Українську Повстанську Армію, ОУН і її провідників. Не здивуємося, коли історичні книги про добу Мазепи, період змагань за незалежність 1917—1920 рр., С.Петлюру, М.Грушевського також можуть кваліфікуватися як націоналістичні. А може вже кваліфікуються? Я вже не кажу про твори Д.Донцова, М.Міхновського... Цей ряд вибудовано не в міліцейському відділку Москви. Дивіться вище, і завважите на певну ідеологію, яка, не зустрічаючи ніякого опору з боку сучасної української влади та приспаної шовіністичним гамором російської інтелігенції, швидко розкручується і в Росії, і в Україні. Тобто, йдеться про боротьбу з низкою історичних послідовних українських самостійницьких течій. Для сучасної російської влади ворогами є всі, хто колись у будь-який спосіб намагався піти окремим від великоросів шляхом. Особливо небезпечними фігурами були і є ті, які робили це у збройний спосіб.

Вже не викликає подиву те як брутально робляться ці наїзди на бібліотеку (тобто сама форма вилучення книжок на «експертизу»). Це вже знайомі за нашими українськими реаліями «маски-шоу» з автоматниками: «стаять, все — на пол, ноги врозь». Наче московська міліція нарешті натрапила на гніздо ваххабітів, які так довго тероризують Москву вибухами в метро. Це насильство відбувається в умовах, коли ніхто і не збирається чинити опір міліції. Адже Українська бібліотека в Москві є  міською державною установою і фінансується з бюджету міста! Днями міліція брутально поводилася з директором Н.Шаріною. Її грубо штовхнув якийсь підполковник і вона впала на підлогу, отримала забій. Викликали навіть «швидку», і директора з гіпертонічним кризом відправили в лікарню. І це при тому, що працівники добровільно виконували всі вказівки міліціонерів і не чинили ніякого опору! До речі, зовсім недавно українці Росії протестували проти призначення Н.Шаріною директором бібліотеки. Нині ставлення до цієї справжньої російської інтелігентки різко змінилося. Вона принципово стала на захист української книги і послідовно апелює лише до законодавства РФ.  Наталя Шаріна ще напередодні Нового року заявила, що двоє міліцейських чинів намагалися підкинути в бібліотеку літературу, яка спровокувала б нові обшуки. Тоді ж були вилучені читацькі квитки всіх, хто перебував на той час в читальному залі.

Проте все це вже давно очікуваний стиль поведінки російських правоохоронців. Подив викликає якась невиразна реакція на таке грубе обходження з українським осередком Москви наших владоможців. Дивну позицію в цьому питання зайняв посол України в Росії В.Єльченко, який навіть... намагався виправдати дії російської міліції: мовляв, якщо шукають, значить — там щось є! А тут з усіх боків наші запопадливі політики затараторили: насправді росіяни хочуть, щоб бібліотека існувала, просто треба перевірити чи немає там ксенофобської літератури. До речі, останнє може стосуватися не лише сучасної періодики, а й суто історичних наукових праць.  Цікаво чи вбачають наші російські партнери вірус націоналізму у творах Тараса Григоровича? Я не жартую, таким широким кроком да-а-леко вглиб історії можна зайти.

А ми то в Україні чекали жорсткої відповіді і нашого посла, і нашого МЗС. Та де вона? Утерлися і голову опустили до наступного ляпаса від «старшого» брата: сильний, мовляв, має право.

Так українці Росії і не отримали ніякої підтримки від історичної батьківщини. Очевидно були принесені в жертву якимось міфічним «суперстратегічним відносинам»? Шкода, що в Україні ніяк не приживеться гарне російське прислів’я: «Русские своих не бросают». Наша влада, на відміну від сусідів, своїх «кидає» за найменшої загрози.

Підготував
Андрій ГУСЄВ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com