Пам’ять і злопам’ятство

Спочатку — питання руба: з чим у пересічного освіченого українця асоціюється така структура, як «Український інститут національної пам’яті» (УІНП)?

Не напружуйтеся — підкажемо. Зі скандалом у ЗМІ щодо начебто неправильного звільнення директора-засновника та призначення начебто некомпетентного і політично упередженого нового шефа. Це — раз. Друге: короткочасний скандал, власне, навіть не скандал, а спроба звинуватити нинішню владу у ліквідації «Музею УНР», котрий, як з’ясувалось, є структурним підрозділом УІНП. Що ще? Версія певних політиків і журналістів стосовно ліквідації як музею, так і самого інституту не підтвердилася. Йдеться про реорганізацію цієї структури аби вона нарешті відповідала своєму призначенню.

І отут починається те, про що чомусь мовчать затяті політичні опоненти з обох боків. А саме: який пожиток українській державності приніс УІНП за чотири з половиною роки свого існування?

Зазирнемо на офіційний веб-сайт установи. Виявляється, першорядним завданням УІНП мало стати «посилення уваги суспільства до власної історії, поширення об’єктивної інформації про неї в Україні і світі». Дамо спокій світові. Як щодо поширення інформації про національну пам’ять в Україні? Відповідь — все на тому ж сайті. У рубриці «ЗМІ про національну пам’ять» фігурують аж три публікації. Ми не обмовилися. Три.

Тепер про деякі подробиці, за якими, як нам здається, ховається сутність проблеми. На момент заснування (31.05.2006 р.) УІНП було визначено як «центральний орган виконавчої влади з особливим статусом». Наголошуємо: жоден із всесвітньо відомих інститутів Національної Академії України, як і сама Академія, такого статусу не мали и не мають. Щоправда, через два роки особливий статус з УІНП зняли, але фактично він залишився аж до нинішньої реорганізації.

І знову запитання до загалу: чи знаєте ви, шановне товариство, що крім базового Інституту до його складу входять ще й самостійні структури — музей-меморіал Голодоморів, історико-меморіальні заповідники «Бабин Яр» і «Биковнянські могили» та музей Української Народної Республіки? Мало хто звернув увагу на своєрідне зміщення історичних акцентів: три з чотирьох структур є, даруйте за різкість, науковим різновидом ритуальної служби. Ознайомлення з Положенням про УІНП викликає ще глибші сумніви, бо в ньому, на відміну від того, що було записано в Президентському Указі, пріоритети національної пам’яті розташовані в такій послідовності: трошки про державну мову та здобутки української культури, дуже багато про Голодомори та масові репресії і лише десь там, далі-далі-далі — про активізацію патріотизму. Щоправда, не серед усіх в Україні сутніх, а серед… «держслужбовців».

Ми не жартуємо. Саме так там і написано.

Повертаючись до нашого запитання — а що ж зробив УІНП на виконання поставлених перед ним високих завдань, та ще й послуговуючись при цьому унікальним статусом? Нещодавно в Інтернеті один із провідних учених-істориків Донецького Національного Університету з глибоким сумом констатував: в основі конфлікту між «Сходом і Заходом України» лежать не стільки незнання на тому ж Донбасі справжніх історичних реалій про національно-визвольні змагання в Україні — від Богдана Хмельницького, через УНР і УПА до Української Гельсінської Спілки. Загалом — знають, але НЕ БАЖАЮТЬ сприймати ці факти як історичну об’єк­тивну реальність. Це навіть не рецензія на бездіяльність УІНП в цьому напрямі. Це вирок.

Складається враження — і дай Боже, щоб ми помилилися — що ініціатори створення УІНП визначили собі два напрямки. Перший — створити щось на взірець ідеологічного відділу пріснопам’ятної ЦК КПРС, котрий би пропагував, закликав і контролював. Бо інакше — навіщо, маючи потужний, високопрофесійний Інститут історії НАНУ, ліпити нашвидкуруч його клон?

Другий напрямок не афішувався і не розголошувався. Але аж проситься на волю з мовчазного підтексту. Перший керівник УІНП є, поза всякими сумнівами, людиною, що на певному етапі відродження української державності зіграла, можливо, навіть доленосну роль і заслужено увійшла в новітню історію України. Але за 20 років, що відтоді минули, попри суб’єктивні й об’єк­тивні складності, в Україні виросло покоління професійних істориків, котрі розв’яжуть проблеми від­новлення народної пам’яті  в ракурсі патріотичного виховання ефективніше, ніж фахівець у галузі теоретичної фізики. В даному разі фізикові — його фізику. А історику, відповідно, його рідний шмат хліба.

Ось лише кілька проблем, що вже аж не те що просяться — волають. Чому Україна не визнає своїх громадян, які внесли визначний, а то і видатний вклад у розвиток європейської і світової цивілізації тільки на тій підставі, що вони волею долі були чи залишаються підданими інших держав і, природно, не послуговуються у своїй повсякденній діяльності українською мовою.

Або ще — недаремно Бабин Яр називають найбільшою братньою могилою світу. Акцентуємо саме слово «братньою». Завдяки зусиллям єврейських громадських організацій тема «Бабин Яр як частина гітлерівського голокосту» розробляється достатньо професійно. А решта жертв? Моряки Дніпровської флотилії, полонені солдати і офіцери Червоної Армії, цигани, розстріляні в Яру ще до того, як туди пригнали євреїв? Хто замовить слово про них, кваліфіковане слово історика? Бо навряд чи навіть більшість із тих, хто живе в Києві на вулиці Олени Теліги, знає про неї щось більше, ніж «якась націоналістка».

Цей печальний список нашого новітнього нехлюйства, неробства та ігнорації, до того ж державним коштом, можна продовжувати. Бо хитра теза: «Не помиляється той, хто нічого не робить» — в даному випадку не спрацьовує. Замовчування породжує безпам’ятство. Або ще гірше — злопам’ятність.

В.Н.