УКРАЇНСЬКІ ФРОНТИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Останнім часом серед політиків поширилася якась дивна епідемія під назвою «якби да каби». Уражений нею і російський прем’єр В.Путін. Вийшовши на публіку він, як дельфійський оракул, зауважив, що Росія перемогла б у війні і без України, бо «ми (тобто Росія) країна — переможець».

На це відгукнувся відомий російський історик Соловйов, який у коментарі одному з українських каналів, іронізуючи, сказав: «А якби Гітлер надав Україні незалежність, то, можливо, вона б воювала б на боці держав «Осі» і війна б закінчилася десь у 1947 році американським ядерним бомбардуванням Німеччини». Дивно спостерігати за лідером великої країни, який через брак сучасних героїв, хоче здертися на плечі покоління переможців, що вже майже цілковито відійшло у вічність, і там розмахувати кулаками, напинаючи від гордощів груди. Репліка В.Путіна боляче вразила всіх людей в Україні, які пережили війну. Пропонуємо увазі читачів серію матеріалів про внесок населення Україні в перемогу над Німеччиною та її союзниками.

В ході  Другої світової війни Українські фронти утворюються на основі наказів Ставки Верховного командування по мірі звільнення території України, її регіонів від фашистських окупантів. Переломним моментом став розгром відбірних військ Вермахту на Курській дузі. Вихід на землі України військ Червоної Армії спричинив утворення трьох Українських фронтів, а незабаром і четвертого. Їх командуючими призначаються найвидатніші полководці: М.Ватутін, І.Конєв, Р.Малиновський, М.Толбухін. В той же час координацію бойових дій фронтів здійснювали Г.Жуков, О.Василевський.

До цієї ж справи залучались маршали К.Ворошилов, С.Бу­дьонний, С.Тимошенко.

Землі України кроєні чисельними узгір’ями, порізані ярами, наповнені великою кількістю великих і малих рік з їх притоками, заболоченими низинами. Землями України течуть багатоводний Дніпро, Сіверський Донець, Західний Буг, Рось. Ці водні магістралі були серйозною перепоною в здійсненні бойових операцій при наявності у військах значної чисельності воїнів, які не вміли плавати, а плавзасоби, понтони для спорудження мостових переправ не завжди виявлялися в належний час  та в найдоцільнішому місці, що, на жаль,  далося взнаки при форсуванні Дніпра.

Фронтові частини і з’єднання на теренах України в результаті ведення з ворогом тяжких, безперервних боїв несли великі втрати, зокрема в загальновійськових, танкових, мотомеханізованих частинах, артилерійських підрозділах передової лінії. Такі обставини вимагали постій­ного і надзвичайно оперативного поповнення фронтових під­розділів і частин.  Бої були безперерв­ними, вони точилися і вдень, і вночі, незалежно від погодних умов. Воїни наступаючих і вимагало надлюдських фізичних зусиль.

Поповнення ж фронтових підрозділів і частин, що понесли втрати в боях з ворогом, відбувалося в результаті діяльності польових військових комісаріатів. Дані вій­ськові частини фронтів в найоперативнішому порядку після звільнення від ворога населених пунктів України збирали чоловіче населення, здійснювали облік призивної його частини і направляли на місячні курси молодого бійця. На таких курсах призовників переобмундировували у військову форму, здійснювалось навчання користування стрі­лецькою зброєю, ознайомлення з тактикою ведення різноманітних видів боїв. Після прийняття військової присяги  слухачі курсів спрямовувались у фронтові частини. Але було і так, що, не здійснивши навіть переобмундирування призовників, їх направляли на передову. Це призводило до великих втрат в структурних підрозділах військ. Навіть в 2005—2009 роках в ряді областей України — Київській, Черкаській, Запорізькій та інших — іноді при перезахороненні останків воїнів знаходили рештки цивільної одежі. Це значить, що в бій з ворогом були кинуті  призовники, яких не встигли навіть переодягти у військову форму, не говорячи вже про те, що їм не дали елементарних знань оволодіння стрілецькою зброєю: гвинтівкою, автоматом, кулеметом тощо.

Історично склалося так, що центр боїв на Східному фронті в кінці 1943 р. зосереджується на території України; тут бойові дії здійснювалися практично чотирма фронтами, які отримали назву Українських, відповідно з наказом Ставки Верховного командування. 24 грудня 1943 року розпочалася Дніпровсько-Карпатська стратегічна операція. Ведуться активні безперервні наступальні дії, відбуваються тяжкі виснажливі бої по звільненню Правобережної України. В них беруть участь сотні тисяч українців.

За часом проведення дана стратегічна операція здійснювалась фактично протягом п’яти місяців, до 6 травня 1944 року. Її складовими частинами стали одинадцять тактичних операцій, таких, як Корсунь-Шевченківська, що ввійшла в історію Другої світової війни як другий Сталінград, Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська, Нікопольсько-Криворізька, Луцько-Рівненська, Проскурівсько-Чернівецька, Умансько-Батушанська, Березногувато-Снігурівська, Поліська, Львівсько-Дрогобицько-Сандомирська, Одесько-Ізмаїльська. Всі вони віддзеркалювали бойовий, стрімкий порив тисяч і тисяч воїнів, навальний наступ бронетехніки, зокрема танків, самохідної артилерії, в тому числі — гармат ближнього бою, що транспортувалась автомашинами, нерідко американського виробництва (студебекерами, вілісами) або кінною тягою. Наземні бої прикривались від бомбардувальників ворога винищувачами нових конструкцій радянських Повітряних сил.

Особливе значення мала Корсунь-Шевченківська тактична операція, що була успішно проведена вій­ськами 1-го та 2-го Українських фронтів, якими командували видатні командуючі, генерали І.Конєв та М.Ватутін.  Корсунь-Шевченківська операція розпочалася 24 січня 1944 року за неймовірно складних погодних умов: густої слякотності, мокрого снігу, що хмарою хурделився на землю, супроводжувався шпарким вітром. Ноги піхотинців грузли аж поза халяви військових кірзяків, шинелі, вся оді­ванка просочувалась студеним снігодощем аж до людського тіла, автомобілі грузли по осі, танки — по днища. Ударні угрупування 1-го і 2-го Українських фронтів оперативно утворили внутрішнє кільце оточення військ ворога і зовнішнє — для запобігання спробам деблокування оточених частин противником. В «лещатах» опинились більше 80 тисяч солдатів та різних рангів офіцерів Вермахту — загалом понад сім дивізій і одна бригада.

Місцеве ци­вільне населення сіл, що виявилось в зоні бойових дій, як лише могло і чим могло надавало допомогу воїнам підрозділів і частин, які вели наступальні бої з окупантами. За складних погодних умов і неможливості використання транспортних машин для доставки на передову боєприпасів, зброї, ящиків з патронами населення допомагало доставляти такі вантажі «плечовим» методом, тобто на власних плечах. Варили чаї з лікарських трав втомленим воїнам, пораненим, що перебували в польових госпіталях, харчували їх відвареною картоплею, молоком, компотами з сухофруктів. Все це підбадьо­рювало воїнів, надавало енергії звільненому від окупантів населенню, цементувало почуття спільного патріотичного обов’язку, честі і людської гідності. Успіш­не завершення Корсунь-Шевченківської операції послужило могутнім поривом до активного просування військ Першого і Другого та інших Українських фронтів при подальшому звіль­ненні Тернопільщини, Рівненщини і Волині.

В ході цієї наступальної операції війська форсували Дніпро і вийшли на його правобережжя. По могутній течії Славутича форсування здійснювалось різними способами: на понтонах, швидкоруч наведених мостах, із застосуванням дерев’яних конструкцій господарських приміщень (сараїв, різних споруд утримання великої рогатої худоби тощо), стовбурів та гілля дерев фруктових садів, дикорослих дерев, кущів, парканів, в’язок соломи, сіна. Та були й такі військовики, котрі не вміли плавати, триматись на воді, для яких бракувало будь-яких плавзасобів. На водних перешкодах їх бойовий шлях, нажаль, часто трагічно завершувався.

За успішне форсування Дніпра 65 частин і з’єднань удостоєні почесного найменування «Київських». Воїнам колишнього Воронезького (з 20 жовтня — 1-го Українського) фронту вручено 17479 орденів та медалей. Близько 700 воїнів, які відзначилися під час форсування Дніпра та визволення Києва, удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Серед них і громадяни України: М.М.Дудка, І.Х.Кравченко, І.М.Кожедуб, Б.О.Колесник, М.П.Лолач, В.Д.Радченко, О.Д.Ро­маненко, С.Х.Сі­корський, М.І.Стасюк та багато інших. Свій вагомий внесок у вигнання загарбників Києва здійснили представники різних національностей. Наприклад, в складі воїнів 60-ї армії в цей час перебували представники 47 народів Радянського Союзу, в тому числі — 20970 росіян, 3212 українців, 1538 казахів, 1050 узбеків, 765 татар. Орденами і медалями СРСР нагороджено також 139 солдатів та офіцерів Окремої Чехословацької піхотної бригади під командуванням полковника Л.Свободи, а сама бригада та її командир відзначені орденом Суворова 2-го ступеня.

Водночас необхідно відзначити, що групою армій «Південь», яка вела бойові дії проти військ 1-го Україн­ського фронту (командуючий — генерал армії М.Ф.Ватутін), командував генерал-фельдмаршал
Е. фон Манштейн — один із найталановитіших полководців Вермахту. З метою оволодіти Києвом і відновити оборону по лінії Дніпра цей німецький воєначальник здійснив контрнаступ силами 15 дивізій, з яких сім були танкові й одна — моторизована. Головний удар німецькі війська спрямовували з району південно-західніше Фастова на Брусилів, і з району південніше Черняхова — на Радомишль.

В результаті, на даній ділянці фронту радянські війська змушені були відступати. 19 листопада знову був окупований Житомир. У листопаді німці знову окуповали Коростень, Коростишів, Брусилів і Радомишль, які до того вже були звільнені радянськими військами.

Фактично, Ставка ВГК запізнилась з наданням резервів військам 1-го Українського фронту, коли бойо­ві дії 38-ї армії, через її виснаженість у попередніх боях, були до 10 листопада нейтралізовані німцями, а 3-я гвардійська танкова армія, при великих втратах особового складу і матеріальної частини, не змогла прорватися до Козятина. Безрезультатним виявився також удар 10-го танкового корпусу генерала І.М. Кравченка на Білу Церкву. Ставка ВГК припинила спроби подальшого просування на цьому напрямку, вирішивши підтягнути резерви. Тим часом гітлерівці використали цю можливість і перейшли у контрнаступ з усіма вказаними вище наслідками.

Однак командування 1-го Українського фронту оперативно провело перегрупування підпорядкованих з’єднань і об’єднань і грамотно використало війська, які було надано з резерву Ставки ВГК. Тому спроби противника у грудні нанести поразку військам фронту та знову оволодіти Києвом успіху не мали.

У цих боях із з’єднаннями 4-ї танкової армії Вермахту особливо відзначилась 60-а армія під командуванням уродженця Умані генерала І.Д.Черняховського. Один з найперспективніших українських полководців радянської школи, 36-річний командарм І.Д.Черняховський завжди відзначався хистом правильно аналізувати обстановку й обирати найраціональніше рішення (згодом став наймолодшим командуючим фронтом і генералом армії). Майстерне володіння тактикою бою і стратегією битви командарм 60-ї передавав підлеглим. Ті уроки не були марними. Так, під час грудневих боїв 1943 р. відзначилися 15-й стрі­лецький корпус генерала І.І.Модникова та 322-а стрі­лецька дивізія полковника П.М.Лащенка. Особиста мужність і нестандартність рішень полковника П.М.Лащенка в Київській операції відзначені найвищою нагородою — Золотою Зіркою Героя.

В результаті напружених кровопролитних боїв вій­ська 1-го Українського фро­нту відбили контрнаступ противника, до 23 грудня 1943 р. успішно завершилась Київська оборонна операція і 2-й етап битви за Дніпро. На Київському напрямку на правому березі Дніпра було відвойовано важливий стратегічний плацдарм глибиною до 150 км й довжиною по фронту до 500 км.

У ході битви за Дніпро (серпень — грудень 1943 р.) фронти радянських Збройних Сил завдали поразки основним силам групи армії «Південь» і частині сил груп армій «А» і «Центр», звільнили понад 38 тис населених пунктів, з них 162 міста.  В ході загального стратегічного наступу радянські війська розгорнули бойо­ві дії на фронті в 2000 км і розгромили 118 дивізій противника. Із захопленням стратегічних плацдармів на правому березі Дніпра були створені також умови для наступу в Білорусії, повного звільнення Правобережної України, Криму та розвитку успішного наступу на західному й південно-західному напрямах. Однак, перемога в ході літньо-зимової кампанії 1943 р. дорого коштувала радянським фронтам. Їх втрати у битві за Дніпро становили понад 1,5 млн чоловік. Втрати противника на радянсько-німецькому фронті з липня 1943 р. по січень 1944 р., тобто, практично за весь період битви за Дніпро, складають за німецьким даними, більш ніж 1,6 млн чоловік. З обох боків у ході жорстоких боїв й форсування великої чисельності річок була втрачена величезна кількість бойової техніки й озброєння.

В умовах оперативної обстановки, яка склалась  на кінець грудня 1943 р., Ставка ВГК прийняла рішення: продовжити наступ, наносячи головний удар на південно-західному напрямку з метою розгромити ворожі угруповання армій «Південь» і «А», звільнити Правобережну Україну, вийти на підступи до Південної Польщі, Чехословаччини та Балкан. 

На південно-західному напрямку на кінець грудня 1943 р. діяли війська 1, 2, 3 і 4-го Українських фронтів і Окремої Приморської армії. На ділянці від Прип’яті до Керченського півострова було зосереджено більше 42% стрілецьких дивізій, 82% танкових і механізованих корпусів, 45% авіаційних дивізій зі всього складу військ Червоної армії, які діяли на радянсько-німецькому фронті. Тут знаходилась основна частина резервів Ставки ВГК. Угруповання противника, які оборонялися на цьому напрямку, мали у своєму складі близько половини всіх з’єднань, в тому числі 70% танкових і моторизованих дивізій, що діяли на Східному фронті.

Означимо в часовому просторі Дніпровсько-Карпатську стратегічну наступальну операцію (звільнення Правобережної України 24 грудня 1943 р. — 17 квітня 1944 р.) — одну з найкрупніших операцій Другої світової війни. До її складу увійшли десять фронтових наступальних операцій: Житомирсько-Бердичівська (24 грудня 1943 р. — 14 січня 1944 р., 1-й Український фронт), Кіровоградська (5—16 січня 1944 р., 2-й Український фронт), Корсунь-Шевченківська (24 січня — 17 лютого 1944 р., 2-й Український фронт, ліве крило 1-го Українського фронту), Рівненсько-Луцька (27 січня — 11 февраля 1944 р., 1-й Український фронт), Нікопольсько-Криворізька (30 січня — 29 лютого 1944 р., 3-й і 4-й Українські фронти), Проскурівсько-Чернівецька (4 березня — 17 квітня 1944 р., 1-й Український фронт з частиною сил 2-го Україн­ського фронту), Умансько-Ботошанська (5 березня — 17 квітня 1944 р., 2-й Український фронт), Березнегувато-Снегурівська (6 березня — 18 березня 1944 р., 3-й Український фронт), Поліська (15 березня — 5 квітня, 2-й Білоруський фронт), Одеська (26 березня — 14 квітня 1944 р., 3-й Український фронт, сили Чорноморського флоту).

Наступ радянських військ на Правобережній Україні почався контрнаступом 1-го Українського фронту (командуючий генерал армії М.Ф.Ватутін) під Житомиром 24 грудня 1943 р.

Знову в одній операції арміями керували кілька полководців українського походження. Вони достойно протистояли таким визнаним фахівцям військової теорії й практики німецької школи військового мистецтва, як Манштейн, Меллентін, Раус, Голлідт, і виправдали сподівання населення окупованих земель України на визволення. У Житомирсько-Бердичівській операції 1-та гвардійська армія генерал-полковника А.А.Гречка завдала удару в районі Брусилова і Радомишля, здійснила прорив у південно-західному напрямку. У боях за Білу Церкву відзначились воїни 40-ї армії генерал-лейтенанта П.Ф.Жмаченка. Високий професіоналізм, витримка, здатність передбачити ходи противника дозволили П.Ф.Жмаченку разом з генералами О.М.Боголюбовим, А.А.Гре­чком, М.Ю.Ка­туковим, С.Я.Красовським, М.П.Пуховим, І.Д.Че­рняховським стати одним із перших кавалерів ордена Богдана Хмельницького 1-го ступеня. Тоді ж дана відзнака прикрасила прапор 1-ї Чехословацької піхотної бригади, в якій воювали сотні етнічних українців із Закарпаття.

5 січня 1944 р. перейшли у наступ війська 2-го Українського фронту на Кіровоградському напрямку. У ході наступу війська 1-го і 2-го Українських фронтів домоглися величезного успіху, однак зімкнути фланги захід­ніше Дніпра не змогли.

Одночасно війська правого крила 1-го Українського фронту розгорнули наступ на Рівненсько-Луцкому напрямку. Війська 3-го Українського і 4-го Українського фронтів завдали ворогові удар на південній ділянці правобережжя Дніпра, в результаті якого було звільнено Нікополь і Кривий Ріг.

В ході зимового наступу війська чотирьох Українських фронтів розгромили найбільш великі угруповання противника і повністю зірвали оборонні планинімців на півдні. Було розгромлено 38 ворожих дивізій, з яких — 7 танкових і 3 моторизованих.

Навесні 1944 р. наступ радянських військ одночасно почався по всій Правобережній Україні. Війська 1-го Українського фронту (у зв’язку зі смертельним пораненням М.Ф.Ватутіна, з 1 березня командування очолив маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков) 4 березня почали Проскурівсько-Чернівецьку операцію. В результаті наступальних дій з’єднання фронту просунулись до рубежу Тернопіль — Проскурів (сучасний Хмельницький) і глибоко вклинились між 4-ю та 1-ю німецькими танковими арміями. В цій операції були задіяні з’єднання під командуванням знаних українських воєначальників Д.Д.Лелюшенка (3-я гвардійська армія), П.С.Рибалка (3-я гвардійська танкова армія), А.А.Гре­чка (1-а гвардійська армія), К.С.Москаленка (38-а армія).

11-й гвардійський танковий корпус уродженця Сумщини генерал-лейтенанта А.Л.Гетьмана відзначився 29 березня при звільнені Чернівців. За участь у Проскурівсько-Чернівецькій операції багато воїнів удостоєно державних нагород. Командиру 64-ї гвардійської танкової бригади підполковнику І.Н.Бойку було вручено другу Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Лейтенант М.В.Чугунін, молодший лейтенант Ф.П.Кривенко й старшина Г.І.Богданенко також отримали таку нагороду.

8 квітня війська 1-ї танкової армії (командуючий генерал-лейтенант танкових військ М.Ю.Катуков) і 1-го Українського фронту пі­дійшли до державного кордону з Чехословаччиною.

2-й Український фронт в ході Умансько-Ботошанської операції передовими загонами рухомих з’єднань досяг Південного Бугу і відрізав шляхи відходу 1-й німецькій танковій армії на південь. Ударне угруповання 3-го Українського фронту 8 березня звільнило м. Новий Буг, розсікло на дві частини 6-у німецьку армію і рухомими з’єднаннями вийшло в тил її березнегувато-снігурівського угрупування, знищило його, очистило від окупантів межиріччя Інгульця та Південного Бугу. Були створені вигідні умови для подальшого наступу на миколаївсько-одеське угруповання гітлерівських військ.

У зв’язку з досягнутими успіхами Ставка ВГК 11 березня уточнила завдання радянським військам Українських і Білоруських фронтів, зобов’язавши їх вийти на державний кордон СРСР від Бреста до гирла Дунаю. Війська 1-го і 2-го Українських фронтів, виконуючи поставлені завдання, в третій декаді березня розчленували групу армій «Південь» на три частини. При цьому 1-ша танкова армія Вермахту виявилась затиснутою між двома радянськими фронтами в ра­йоні Кам’янця-Подільського. У кінці місяця вона була оточена 1-м Українським фронтом. Хоча з’єднанням противника вдалось прорватися з оточення, війська лівого крила і центру групи армій «Південь» були відкинуті у західні області України. 29 березня військами 11-го гвардійського танкового корпусу генерал-лейтенанта танкових військ А.Л.Гетьмана було звільнено м. Чернівці.

Війська 2-го Українського фронту у ході Умансько-Боташанської операції відрізали від основних сил групи армій «Південь» 8-у армію та відкинули її на південний захід. Між німецькими групами армій «Південь» і «А» утворився величезний вилом. Війська 27-ї (генерал-лейтенант С.Г.Трофименко) і 6-ї танкової (генерал-лейтенант танкових військ А.Г.Кравченко) армій 19 березня звільнили Могилів-Подільський. Продовжуючи наступ, з’єднання 2-го Українського фронту 26 березня досягли державного кордону СРСР, форсували з ходу р. Прут і вперше за період війни перенесли бойові дії на територію союзника фашистської Німеччини — Румунії. За форсування р. Прут лави Героїв Радянського Союзу поповнилися, зокрема, найвищі нагороди одержали наші спів­вітчизники В.Ф.Шкіль з Борисполя та С.Ф. Борисюк з с. Григорівки Обухівського району на Київщині. В середині квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту правим крилом вийшли до Карпат, центром — на підступи до Ясс, а лівим — до р. Дністра біля м. Кишинева. Війська 3-го Українського фронту у результаті Одеської операції звільнили північно-західне узбережжя Чорного моря, з важливішими портами Миколаїв і Одеса, й вийшли до Дністра.

В результаті зимово-весняного наступу чотирьох радянських фронтів на Правобережній Україні (24 грудня 1943 р. — 17 квітня 1944 р.) у ході Дніпровсько-Карпатської стратегічної наступальної операції проведено десять фронтових операцій і звільнено величезну територію Правобережної України. Радянські війська на південно-західному напрямку в передгір’ях Карпат вийшли до державного кордону СРСР з Румунією і перенесли бойові дії на її територію. Німецьким військам груп армій Південь і «А» було завдано тяжкої поразки. Загальні втрати противника складали понад мільйон солдат і офіцерів, безповоротні — 400 тис. чоловік. Однак, успіх було досягнуто високою ціною: радянські війська втратили понад 1,1 млн чоловік, з них більше 270 тис. — безповоротно.

Скоро ворог лишився важливої стратегічної позиції на Чорному морі — було звільнено Крим. Його втрати в Криму склали більше 120 тис. чоловік. Радянські війська втратили 84,4 тис. чоловік. Рішенням Ставки ВГК 16 травня 1944 р. 4-й Український фронт було ліквідовано.

 

***

2 вересня 1945 р. в Токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Першими цей акт підписали представники Японії, потім свої підписи поставили представники союзних держав. Від імені СРСР цей історичний документ підписав уродженець с. Косенівка Уманського району Черкаської області генерал-лейтенант К.М. Дерев’янко.

Очевидці стверджували, що це мало великий полі­тичний сенс (з урахуванням майбутнього членства Української РСР в Організації Об’єд­наних Націй) і було здійснено за наказом Сталіна, який зауважив: якщо акт про капітуляцію фашистської Німеччини підписав представник російського народу (який серед народів СРСР займає перше місце за кількістю матеріальних і людських втрат у Другій світовій війні) Маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков, то акт про капітуляцію мілітаристської Японії повинен підписати генерал К.М. Дерев’яненко, представник українського народу (який по цих втратах серед народів СРСР займає друге місце і буде достойно представляти  Україну в ООН). Підписання акту про капітуляцію означало кінець війни з Японією і кінець Другої світової війни. Це стало великою подією для народів Радянського Союзу і народів всього світу.

Друга світова війна (1 вересня 1939 р. — 2 вересня 1945 р.) стала найбільш масштабною з усіх 14 тис. війн і збройних конфліктів в історії людської цивілізації. Геополітичне становище України визначило її центральне місце в подіях воєнної доби. Протягом 1250 днів і ночей народ України перебував у вирі кровопролитних боїв, став свідком і учасником зіткнення двох систем і військово-політичних блоків. На південному крилі радянсько-німецького фронту, що сягав в деякі часи до 4,5 тис. км, відбулося 5 оборонних стратегічних і 12 наступальних стратегічних операцій. Протягом 1941—1944 рр. на Україні зосереджувались основні сили агресорів: у кінці 1943 р. тут налічувалось 40% піхотних і 72% танкових сил фашистської Німеччини та її союзників. У той же час восени 1943 р. Ставка ВГК залучила на Український театр воєнних дій — 1, 2, 3, 4-й Українські і 1-й та 2-й Білоруський фронти, у складі яких знаходилось 42% стрілецьких і 80% танкових і механізованих з’єднань їх загальної чисельності в Червоній армії.

З перших днів Великої Вітчизняної війни в Україні, як і в СРСР в цілому, здій­снювалася загальна мобілізація населення до Червоної армії. В перші місяці війни більше 3-х млн. мешканців України поповнили частини і з’єднання РСЧА. Загалом, війська Південно-Західного та Південного фронтів, яким довелось стримувати наступ Вермахту на території України, більше ніж на 50% були укомплектовані її мешканцями.

Після трагічних військових поразок першого пе­ріоду Великої Вітчизняної війни, коли сотні тисяч воїнів вищезгаданих фронтів загинули або потрапили до полону і коли велика частина України опинилась під німецько-румунською окупацією, кількість українців у частинах і з’єднаннях Червоної армії зменшилася. Однак на тих фронтах, що діяли поблизу України, їх відсоток залишився вагомим. У березні 1942 р. чисельність особового складу частин Окремої Приморської армії, що боронила Севастополь, становила 64471 чоловік. Серед них українців було 15893 (24,5%), росіян — 28134 (43,3%), представників інших національностей — близько 20 тис. чоловік. У квітні 1942 р., напередодні невдалого наступу радянських військ під Харковом, у частинах і з’єднаннях Південно-Західного фронту налічувалось 31тис. воїнів-українців, росіян — бл. 210 тис. Майже такою ж у вересні 1942 р., напередодні Сталінградської битви, була структура національного складу Донського фронту: 33554 (11,6%) українців, 216412 (74%) ро­сіян, близько 40 тис. представників інших національностей. Загалом, на початку 1943 р. українці були другою за чисельністю після росіян національною групою в радянських Збройних Силах, складаючи до 11-12% особового складу.

З початком визволення України кількість українців у лавах Червоної армії почала зростати. На початку 1944 р. у військах 1-го Україн­ського фронту налічувалось 200 тис. українців, 2-го Українського фронту — 66352 українця, 3-го Українського фронту — 140882 українця. Всього за період з 1943 до 1945 рр. в Україні було мобілізовано іще до 3 млн. чоловік, переважна більшість яких потрапила до діючої армії. Це позначилося на національній структурі складу радянських військ. В Українських фронтах у багатьох частинах і з’єднаннях українці були найчисленнішою національною групою. Характерним у цьому відношенні були зміни в національному складі з’єднань 1-го Українського фронту, що відбулися з середини 1943р. до середини 1944р.

У другій половині 1944 р. в цілому ряді загально­військових армій 1-го Українського фронту українці становили від 60% до 80% особового складу (5-а гвардійська, 27-а, 60-а армії та ін.). Хоча 2-й та 3-й Українські фронти на цей час уже вийшли за межі України, в них продовжувало надходити українське поповнення, а отже, частина воїнів — українців у ряді армій поступово перевищувала 50%. Так, у 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944р. налічувалось 57% українців, 35% росіян, 0,8% білорусів, 1,3% татар, 1,5% євреїв, 1,4% представників республік Закавказзя, 1,7% — Середньої Азії, 1,3% — інших народів СРСР.

У цілому, по всій діючій армії за період визволення України кількість українців зросла майже втричі порівняно з 1943 р. і становила на середину 1944 р. 33,93% (росіян — 51,78%). Значні втрати, що їх зазнали радянські війська в наступальних операціях 1944—1945 рр., знову дещо знизили відсоток українців у Червоній армії: наприкінці війни їх налічувалось 20-25%. Однак на всіх етапах війни українці складали основну частину військ, що билися з ворогом.

Значне місце посідали уродженці України серед командного та начальницького складу Червоної армії. Поміж командуючими фронтами, маршалами та генералами українцями за походженням були: Й.Р.Апанасенко, А.І.Єременко, Ф.Я.Костенко, М.П.Кирпонос, Р.Я.Малиновський, С.К.Тимошенко, Я.Т.Черевиченко, І.Д.Черняховський. Кілька десятків генералів-українців командували під час війни загальновійськовими арміями. Серед них — В.П.Герасименко, А.А.Гречко, П.Ф.Жмаченко, Т.К.Коломієць, Г.І.Кулик, І.І.Людников, К.С.Мельник, К.С.Москаленко, І.Н.Музиченко, М.П.Симоняк, С.Т.Трофименко, Н.В.Фекленко, С.С.Фоменко, В.А.Хоменко та ін. Сотні українців-генералів і старших офіцерів очолювали стрілецькі корпуси, дивізії, полки та штаби з’єднань (А.А.Бондарєв, Н.Є.Гаркуша, В.А.Горішний, М.Т. Дубовик, І.І.Мисан, М.Є.Москалик, І.Д.Мухін, І.В.Панчук, І.А.Рибанюк, Т.О.Середа, А.Д.Тимошенко, Т.Х.Уманський, О.А.Утвенко, Н.Г.Хоруженкова та багато інших).

За відвагу і мужність, виявлені у боях із німецько-фашистськими загарбниками, українці та мешканці України у складі всіх радянських фронтів удостоєні 2,5 млн орденів та медалей із кількості понад 7 млн нагород, що були вручені воїнам радянських Збройних Сил загалом. Серед Героїв Радянського Союзу — вищої відзнаки СРСР — українці становили 18,2% — 2072 чоловіки (для порівняння: росіяни — 71%, білоруси — 3,3%, представники ще 40 національностей — 7,4%).

Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни, — 32 українці та уродженці України, а Іван Микитович Кожедуб — тричі Герой Радянського Союзу. Серед 800 тисяч жінок, що служили в Червоній армії на різних фронтах під час Великої Вітчизняної війни, нараховувалось 127 тис. представниць України.

Отже, бойова діяльність фронтів на території України, починаючи з серпня 1939 р. й до кінця 1944 р., пов’язана з військово-політичною обстановкою того історичного періоду, з історією СРСР, Української РСР, з історією Другої світової й Великої Вітчизняної війн. Після звільнення України у 1944 р. радянські фронти, які були у цьому задіяні, брали участь у бойових діях на території Польщі, Румунії, Болгарії, Югославії, Чехословаччини, Австрії, Німеччини. У складі фронтів на території України (а також у складі радянських фронтів на інших ділянках бойової діяльності періоду Великої Вітчизняної війни і війни з Японією) був чималий відсоток представників українського народу. Україна дала армії і флотові, в партизани, в групах Опору, — близько 10 млн воїнів, майже 70% яких загинули смертю хоробрих. Війська більшості з 15 фронтів очолювали вихідці з України. Чимало наших земляків командували арміями, корпусами, дивізіями. Із тих 11,6 тис. воїнів, котрі отримали медаль «Золота Зірка», кожен п’ятий був українцем, третину кавалерів бойових орденів і медалей становили наші співвітчизники. Із 12 радянських міст, яким було присвоєно звання «Місто-Герой», 4 (Київ, Севастополь, Одеса, Керч) є містами України. Багато військових частин і з’єднань, що відзначились при звільнені міст і населених пунктів України, отримали почесні найменування за їх назвами, а у Москві, на честь їх визволення, здійснені артилерійські салюти. У боях за визволення України загинули й дістали поранення 5,5 млн солдатів, матросів і офіцерів Збройних Сил СРСР, а звання Героя Радянського Союзу за це були удостоєні представники 43 національностей народів Радянського Союзу.

Значного розмаху набув партизанський рух як П’ятий Український фронт на теренах України. Загальна чисельність учасників розмаїтих форм партизанського руху за останніми даними, сягав майже мільйона чоловік. В різних формах руху Опору, організованих і неорганізованих по лінії комсомольсько-молодіжних, піонерсько-учнівських спільнот, організаційних і неорганізаційних дійств (випускали і ширили листівки, радіоповідомлення про становище на фронтах, закликали до протидії здирницькій політиці окупантів тощо), загалом було задіяно, як вже частково йшлося, 9—10 мільйонів чоловік.

До того ж, відзначимо великий внесок фронтів, які визволяли Україну у 1943—1944 рр., у звільненні країн Центральної і Південно-Східної Європи від фашистських загарбників, а також у розгромі у серпні 1945 р. мілітаристської Японії.

«Український фактор» був дуже серйозним внеском на олтар Перемоги у Другій світовій війні, як і її складової — Великої Вітчизняної.

В кінці квітня — на початку травня 1945 року багато воїнів, в тому числі вихідців з України, найдостойніше проявили себе в тяжких боях за столицю нацистської Німеччини м. Берлін. Тобто, столиці держави-агресора, на кухні якої варилась отруйна страва Другої світової, котра у зухвалій вермахтівській ейфорії дісталась аж Сталінграда, але зазнала поразки у власному домі. Перемагаючи з усією силою помсти, воїни-українці, які воювали в частинах піхоти, артилерії, авіації кромсали здихаючого фашистського звіра в його ж таки лігвищі, в Берліні. Демонстрували військову відвагу, хист, майстерність, що проявлялись в різних бойових обставинах. Прославлений льотчик-винищувач майор Іван Кожедуб збив 62-й літак противника і втретє був удостоєний вищої нагороди — Золотої Зірки Героя Радянського Союзу.

Як писала газета «Сільські вісті» 30 квітня 2009 року, під командуванням замполіта командира батальйону, сина Сумщини Олексія Береста — справжнього здорованя, під прикриттям вогню автоматників відділення дев’ятнадцятирічного сержанта Петра Щербини, уродженця Запорізької області, було забезпечено просування з прапором та закріплення його на будинку Рейхстагу Єгоровим і Кантарією. Також закріпив на верх цього будинку прапор, що ніс із собою, сержант П.Щербина, посилаючи автоматні черги в гітлерівців, які охороняли на всіх поверхах урядовий символ Рейху. До присвоєння звання Героя були також представлені лейтенант О.Берест і сержант П.Щербина, але нагород так і не були удостоєні. Берест вже аж посмертно за клопотанням громадськості був удостоєний звання Героя Укра­їни. А П.Щербина відійшов у вічність, так і не дочекавшись відповідного нагородження навіть в кінці першого десятиріччя ХХІ століття.

У результаті Другої світової війни істотно змінилась геополітична ситуація. До Української РСР відійшли західноукраїнські землі, що в міжвоєнний період перебували у складі Польщі (Договір про державний кордон між СРСР і ПНР від 16 серпня 1945 р.), також відійшла територія Закарпатської України (радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 р.), — тобто, здійснилась собор­нізація етнічних українських земель у складі УРСР. Визнанням внеску народу України у перемогу над нацизмом, фашизмом і мілітаризмом стало утвердження УРСР як повноважного члена світового співтовариства. Серед інших країн УРСР стала співзасновником не тільки Організації Об’єднаних Націй, а й ряду міжнародних асоціацій. Зрештою, об’єд­нання українських територій у єдиний державний і суспільний організм, а також діяльність УРСР у складі ООН об’єктивно готувало умови для відродження у 1991 р. незалежної національної державності. Великим внеском до цього була у 1943—1945 рр. бойова діяльність чотирьох Українських фронтів, велика жертовність вихідців з України в боях з ненависним ворогом. Сила життєдійства народу України — не лише в історії минулого, а й в її майбутньому, воно буде для неї обов’язково світлою дниною величністю трудового дерзання і подвижництва.

Петро Панченко,
докт. іст. наук,

Володимир Горєлов,
канд. істор. наук
(м. Київ)

Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським.
Підготував до друку Андрій Гусєв