Епілог до сміху

(Продовження. Початок в №№4-8)

Поданий на сторінці матеріал — це фрагмент біографічної художньо-документальної повісті «Епілог до сміху», автором якої є офіційний хранитель і архіваріус літературного спадку П.П. Глазового, упорядник повного зібрання творів поета та його біограф — Геннадій Якович Кужільний. Біографія поета входить до повного зібрання і органічно вплітається у мистецький портрет Великого гумориста.

Редакція газети має намір й надалі продовжити публікації цих матеріалів.

— По закінченні школи авіаційних техніків, — розказував Павло Прокопович, — мені та ще одному курсанту, як відмінникам навчання, було дозволено обрати місце подальшої служби. Я обрав 6-ту дивізію важких бомбардувальників конструкції «ТБ». Дивізія розташовувалась у місті Орша в Білорусії, буквально за 30 кілометрів від «старого» кордону.

У перші ж дні війни дивізія, як і більшість авіаційних з’єднань Радянського Союзу, була сильно потріпана авіацією противника.

— Просинаюсь досвітком, — згадував Павло Прокопович, — і не стільки «по малій нужді», скільки від гулу в повітрі. Вискакую з казарми на вулицю, а там вже народ жваво обговорює питання: що і куди летить? Одні стверджували, що це наша бомбардувальна авіація, інші ж сумнівались. Прислухався і я до того гулу та й кажу: — Хлопці, на наших це не схоже, бо зовсім інший такт роботи двигунів. Довго сумніватись не довелось, бо буквально хвилин через десять завили в повітрі, а потім посипались на наші голови німецькі бомби.

Та найтрагічнішим для дивізії став її перший і єдиний бойовий виліт, коли надійшов наказ підняти у повітря всю боєздатну техніку на бомбардування території Німеччини. Він для неї став і останнім. Коротенький рапорт про її загибель у повітрі вже десь на території Польщі склав командир єдиного вцілілого екіпажу ТБ, котрий повернувся на місце дислокації з причини технічних неполадок одного з двигунів літака.

Пройшло ще кілька днів і вже німецька фронтова авіація вщент доконала і дивізію, і наші аеродроми.

— Характерна деталь, — посміхнувся поет-сатирик, — першими за «штурм Уралу» взялися комісари. Не дочекавшись подальших розпоряджень вищого командування, прихопивши в першу чергу свої сім’ї та остаток льотного складу, на автотранспорті покинули місце дислокації дивізії — тільки шлях закурів, залишивши практично весь молодший авіаційний персонал напризволяще. І, як кажуть, «хто в ліс, а хто по дрова». Так було і в нашому авіаполку, бо вже на другий день після тотальної втечі отців-командирів я залишився чи не один взагалі.

Суєта та паніка посилились ще більше, як десь з околиць почувся гул передових загонів німецької бронетехніки. Ось у цю мить від особового складу дивізії і згадки не залишилось. Саме в цей момент сталось те, що я запам’ятав на все життя: на наше розрите літовище приземляється армійський поштовий літак — біплан По-2.

Підбігаю до пілота, а він мене запитує: — Де командир?

Відповідаю: — Всі до ноги здиміли, я залишився один!

— Я привіз наказ командування про передислокацію, — продовжував пілот, — а так розумію, що передавати його нікому. Ну добре, тоді я полетів.

— Зачекай! — звертаюсь до нього. — Ти ж летиш туди — на нове місце дислокації?

— Так, — відповідає пілот.

— Тоді візьми мене, — прошу його, — у тебе ж є ззаду пуста кабіна.

— Не можу! — відповідає поштар, — Інструкція не дозволяє.

— Яка інструкція! — аж крикнув я. — Ти он чуєш гуркіт танків?

Він на хвильку прислухався і теж як рявкне:

— Хрін з нею, тією інструкцією, сідай!

— Як приземлився По-2 на сотні метрів, — продовжував Павло Прокопович, — так і піднявся. Це сталося 13 липня 1941 року.

Летимо. Аж раптом, майже поряд, з’являється «месер». У нас з пілотом і ноги похололи. Німець робить одне коло навколо нас і, лігши «на крило», щоб було нам добре видно, — кулаком загрозливо помахав з кабіни. Після цього він вирівняв свою машину і полетів геть.

Часто згадуючи цей епізод своєї фронтової біографії, я запитував себе: чому цей німець не розстріляв наш фанерно-марлевий біплан? І ти знаєш, жодного разу не знаходив однозначної відповіді. Перша і найбільш вірогідна версія — «месер» розстріляв весь свій боєзапас. Але є й друга, не менш ймовірна, яка стосується бойової поведінки багатьох пілотів люфтваффе аристократичного походження: не вступати в бій зі слабким супротивником. А на борту поштового біплана, крім особистої зброї пілота — пістолета, навіть курсового кулемета не було. Може тому німець і залишив нас живими.

— Буде час, — додав Павло Прокопович, — я розкажу тобі про фронтові «дуелі» німецьких пілотів-аристократів з нашими повітряними асами.

Після цієї «сутички» ми не далеко й залетіли, бо скінчилось пальне і наш поштарик-спаситель заглух у повітрі та плавно сів посеред поля — самотній і беззахисний. Побідкався пілот, побідкався, а десь під вечір ми вдвох вже шкандибали на схід до місця збору. Велике все-таки благо — та топографічна карта пілота, тож довго блукати не довелося, а вже через день були у місці призначення.

Швидко розпитав і знайшов своїх, а там комісар нашого авіаполка — майор Федусенко, із решток нашої дивізії вже доформовував піхотний батальйон. Так безславно припинила своє існування 6-та авіаційна дивізія важких бомбардувальників, перетворившись на один-єдиний батальйон піхоти. Почались гіркі дні ганебного, а інколи панічно-ганебного відступу наших військ на схід.

Автор цих нотаток не випадково робить такі розлогі та дещо деталізовані оповідки з окремих епізодів фронтової біографії Павла Прокоповича Глазового, бо свого часу «доброзичливі» опоненти закидали і звинувачували його в тому, що поет взагалі не воював на фронті, а військовий квиток — суцільний фальсифікат. І лише ретельно збережені митцем оригінали фронтових документів дозволили йому дати ветеранам «заградительных отрядов НКВД», а інколи просто «стукачам», публічної навісної з відхаркуванням. Не пройшла одна інсинуація, взялись за іншу — гіпотетичне допущення про несплату поетом партійних внесків. А як спіймали чергового облизня, то взялися за ще одну — обливання «помиями» в пресі. І так все життя, не щадячи старого і вже ветхого митця навіть у 80-річному віці. Тож цю внутрішню установку автор нотаток має намір провести рефреном буквально по всіх значимих епізодах особистих спогадів поета.

З приводу ж нашого сучасного ветеранства, то у Павла Прокоповича була особлива думка взагалі. Кожного разу, коли мова заходила про війну, тему ветеранів поет старався обходити, користуючись при цьому доволі обтічною термінологією. Коли ж говорив конкретно, то майже дослівно це звучало так: — Дивлюсь я, а у нас число ветеранів зростає з кожним роком у геометричній прогресії. Де вони тільки беруться?

— Та коли розібратись, — продовжував поет, — вони дійсно ветерани, тільки війни не з фашистами, а з власним народом. Це ті, — уточнював він, — що із «катюш» розстрілювали карпатські села. Це ті, що під ликом вояків УПА за ніч вирізали по півсела, а потім — ранком, обмивши з себе кров невинно убієнних жертв, одягали форму червоноармійців або ж солдатів НКВС і зганяли не добитих селян на мітинги по «ізоблічєнію звєрств» бандерівців.

Серед тих, хто годував вошей у фронтових окопах, живих залишилось лічені одиниці. Тож звідки тоді ці ветерани беруться? Це — енкаведисти, котрі до 1954 року включно мордували український народ в західних областях. І марно чекати, що вони помиряться з вояками УПА. Треба добре знати цю сволоту тотальних горлорізів та душогубів, щоб навіть думки не допускати про примирення.

Завершував Павло Прокопович розмови про ветеранство прикладом партизанського з’єднання Сидора Ковпака, говорячи приблизно так:

— Ось для прикладу візьмемо партизанські загони Ковпака. Загальна чисельність з’єднання коливалась в межах трьох тисяч чоловік. Скільки залишилось живих на сьогодні? — Троє! І то з тих, хто підлітками опинився в загонах, будучи найчастіше зв’язковим, не беручи участі в лобових атаках партизанів. Ото з тих, кого німці не переловили, то ті й уціліли. І коли б партизани Ковпака не знали практично один одного до війни, у війну і після неї, то ти хоч уявляєш, скільки б було зараз в живих ветеранів цього партизанського руху? Мінімум три тисячі, коли не тридцять три!

Повертаючись до спогадів про відступ Червоної Армії, Павло Прокопович зазвичай набирав повні груди повітря і на видиху змахував правицею до долу. Важко, дуже важко було згадувати ветерану ті ганебні часи і найчастіше він оповідав слобожанський його фрагмент.

— Плентаємося вже по Східній Слобожанщині, — розказував він, — голодні, холодні, обдерті та зневірені. Та як тільки перетнули межі етнічних українських територій, вперемішку почалися українські та російські села, а з харчами стало ще гірше. І так, майже до самого Донця.

Заходимо в українське село — все як в Україні: біля плетених тиночків стоять селянки, на лавах казани з вареною в «мундирах» картоплею, миски з дрібнесенько порізаним салом та овочами — огірки, помідори. Господині в руках тримають паляниці домашнього хліба і по добрій скибці нарізають кожному солдатові. У дворах, де в господі була корівчина, то й молочка якась крапля попаде в солдатську кружку із глечика в руках господині.

Як тільки входимо в російське село — воно ніби вимерло. Спочатку це здавалося дивним, а потім, пройшовши десятки таких сіл, стало звичним: закриті та заколочені ставні вікон, двері заперті на засов і жодного звуку зсередини хат. Лише подекуди реве голодна худоба та здіймають вереск голодні свині.

— В одному з таких сіл, — продовжував Павло Прокопович, — в одній із хат я помітив трішки привідчинені вхідні двері. Дай, думаю, зайду та хоч води попрошу. Гучно стукаю у двері, озиваюсь, питаючи чи є хтось в домі.

— Тиша! На свій ризик заходжу до хати. Стоїть серед неї стара баба і кланяється весь час в куток образам та щось нерозбірливе белькоче.

Озиваюсь і кажу:

— Водички у вас, бабцю, можна попросити?

Стару одраз мов підмінило. Вона повертається до мене і як гарикне: «Уходи прочь! Скоро будут немцы».

— З цією фразою старої московки, — гірко зітхнувши, сказав Павло Прокопович, — із моєї молодої і ще не зовсім зрілої голови раз і назавжди вивітрився міф про «гостинність» російської глибинки.

Особливо потерпали від подібних ситуацій етнічні росіяни — вихідці із Далекого Сходу, для яких взаємовиручка завжди була правилом життя. Для бранців же Центральної Росії це було закономірним явищем, проте «старший брат» і з цих регіонів почувався теж вкрай незручно.

Війна, особливо її перший етап — суцільних поразок, багато чого розставила на свої місця. Багато чого поламала і багато чого змінила у свідомості простих людей. В більшості випадків, сподіваюсь, на краще…

Хоча, знай його: одні з ломакою в руках брали вогневі точки ворога, а інші в цей час оскаженіло й цинічно штурмували Урал. З таким же нахрапом останні штурмували потім житлові фонди визволених від окупантів міст — всі без винятку «імелі прєдпісанія і основанія», як члени сімей «відних партійних дєятєлєй» тощо. Почалось друге хазарське нашестя міст. А ті, хто всю війну в окопах прогодував вошей, повернулись з фронту розгрібати руїни, живучи в бараках та землянках.

Та це ще було попереду…

(Далі буде.)