І знову про еліту

Тема української еліти за будь-яких часів була проблематичною і болючою, а в окремі історичні періоди — закритою і забороненою. І цьому факту є пояснення — багатовікове перебування України  в залежному від інших держав стані. Але це зовсім не означає, що якщо в суспільстві тема ця не обговорювалась, то і предмет обговорення був відсутній. Українська еліта, до якої належали і належать не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, що народилися на українських землі, існувала завжди. Це — природне явище, бо, як відомо, будь-який народ має ту невелику групу осіб (5%), яка підтримує існування «народного організму» в часі, сприяє його розвиткові. Представники цієї групи акумулюють, зберігають і розвивають традиції (мовні, історичні, духовні, мистецькі) цього народу, роблять відкриття в науці. Вони, становлячи еліту народу (культурну і наукову), є, по суті, творцями духовної сфери всього людства. Також відомо, що допоки живі ці традиції, доти живий  і народ. Нині в пресі стало модним говорити про відсутність у народу України еліти. При цьому автори ні словом не згадують про культурну й наукову українську еліту, маючи на увазі лише політичну й  економічну елітні групи. Справді, за сучасних умов панування в світі матеріального чинника, коли цінність людини вимірюється її статками, така  група може бути елітою. Та чи істинною? 

Саме такі групи, які брали на себе відповідальність за програму розвитку країни, протягом усього періоду існування незалежної України і перебували при владі. Взяла на себе відповідальність і та група людей, яка керує державою нині. Всі ці групи були і є елітою за формою, але не за змістом, тим більш всі вони дуже далекі від поняття «справжня еліта». Чому? Програми розвитку суспільства — стратегічної, зрозумілої, з визначенням істинних пріоритетних народних цінностей — культурних, духовних (які б стали підґрунтям для соціальних і економічних), у нас протягом двадцяти років незалежності і не було.  Нема її і зараз. Чому? Тому, що ті особи, які б мали бути головними розробниками такої Програми, тобто  представники культурної і наукової еліти, від участі в формуванні стратегічних пріоритетів фактично відсунені представниками іншої еліти — політично-олігархічної. Якщо ж окремі  науковці і запрошуються до співробітництва (культурологи ані політикам, ані олігархам, як свідчить перебіг подій, не потрібні), то лише тоді, коли треба «обслужити» конкретне політичне замовлення. Ціна таким продуктам співробітництва, якщо вони стосуються програм розвитку країни, — не висока (приклад — Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 рр. «Шляхом європейської інтеграції», ні один із показників якої не підтвердився  реаліями суспільно-економічного життя).

Чому політично-олігархічна «еліта» в своїх потугах створити для країни щось стратегічне сторониться істинних (не продажних) культурологів і науковців? А тому, що рівень справжньої Програми-стратегії обов’язково має передбачати високий рівень відповідальності. Відсутність же такого стратегічного плану життя країни (або прийняття програм-примар) відкриває широкі можливості не лише для висунення перед «електоратом» порожніх обіцянок, а й для уникнення відповідальності за невиконання самих цих обіцянок. От і вся філософія сучасної «еліти».

У факті відсутності пріоритетних стратегічних завдань суспільства в сфері культури криється й причина стрімкого поширення не лише тотальної елементарної безвідповідальності (в першу чергу серед можновладців), а й бездуховності, аморальних вчинків, розпусти, вседозволеності. Процес цей протікає під гаслом «демократія», хоча у більшості тих, хто оперує цим гаслом, навіть думки не виникає, що демократія — це, в першу чергу, відповідальність. Під цим же гаслом відбувається й подальший розподіл і перерозподіл між олігархічними групами «еліти» того, що належить всьому народові.

Водночас, із внесенням корективів у визначення поняття «еліта», відкриється бачення не лише справжніх причин перебування нинішнього суспільства в глибокій кризі, а й шляхів подолання цієї кризи. Тож спробуємо сформулювати сутність цього поняття. Елітою суспільства є та його частина, яка спроможна своєю діяльністю (інтелектуальною, творчою, організаторською) усувати накопичені протягом певних періодів суспільні протиріччя та направляти розвиток країни відповідно до законів буття.

Таке визначення поняття «еліта» (а це поняття не може супроводжуватись епітетами «справжня», «несправжня», бо еліта, як і народ — або існує, або не існує) дає змогу побачити, що при владі протягом усіх попередніх двадцяти років перебували групи, за суттю протилежні поняттю «еліта». Вони не лише не зняли існуючі в постімперському суспільстві протиріччя, але й навчились використовувати їх у своїх політичних та фінансових інтересах (питання мови, трактування історичних подій, визначення національних героїв і ставлення до бувших вождів, земельні та майнові проблеми і т.д.). Про розвиток же суспільства відповідно до законів буття, знання про які постійно розширюються з відкриттям нових законів та уточненням  існуючих, годі й вести мову, бо про самі ці закони можновладці мають вельми приблизне уявлення.

Деякі аналітики пропонують скористатися досвідом розвинених країн у побудові механізмів так званих «соціальних ліфтів», які дозволяють у безмежному морі соціуму за допомоги хитромудрих фільтрів «виловлювати» достойних поповнювати лави еліти осіб. Та чи замислився хто-небудь з цих аналітиків над запитаннями «Хто саме в нашій розбалансованій країні матиме змогу створювати такі фільтри?» і чи не працюватимуть такі фільтри на певні інтереси, а не на завдання, які стоять перед істинною елітою? До речі, останнє запитання цілком може стосуватися й тих країн (розвинених), де такі фільтри вже є. Якби там ці фільтри відповідали вимогам, за якими відбирається  справжня еліта, то чи опинився б світ одразу у багатьох кризах — економічній, екологічній, духовній?

Стосовно ж твердження однієї журналістки з російських «Аргументов і фактов», що «в Україні николи не було аристократії», то таке твердження може вказувати або на незнання сусідами нашої історії, або на нерозуміння змісту слова «аристократія». До речі, слово це походить від санскритських (староукраїнських) слів «арі» (достойний, кращий, вірночесний) та «крату» (сила, розум, право, охорона). Той факт, що українських прізвищ не зустріти в книзі «Королі, дворяни, аристократи світу» (мабуть, на цьому будує своє твердження автор), зовсім не свідчить про відсутність української аристократії. Думається, зайве доводити просту істину: приналежність до аристократії доводить не запис деінде, а конкретні діяння, внесок у розвиток цивілізації. Сотні, тисячі українців здійснили і продовжують здійснювати свій внесок у світову культуру і науку.  Їхні імена знає Європа і весь інший світ, лише самим українцям в їхній країні досі прищеплюється думка про їхню меншовартість. Утім, залишається порекомендувати всім тим, хто поділяє думку про відсутність української аристократії, хоча б ознайомитись з проектом «Українці в світі» (інформація про нього є в Інтернеті).  А то ми чомусь лише передруковуєму переліки мільярдерів з «Форбса», смакуючи їх переміщення по ієорархічній драбинці.

«У нас нет языка, на котором мы могли бы описать время и место, в котором пребываем… А это означает, что мы принципиально не способны создавать смыслы», — стверджує від імені народу авторка одного газетного матеріалу. Що ж, залишається лише поспівчувати тим, хто так думає, про таку їхню неспроможність. Але ж навіщо узагальнювати?! Чи не для того, щоб переконати й інших у тому, що й вони також «принципово не спроможні”? У такому разі це вже схоже на сеанс гіпнозу-зомбування… Таке враження, що ті, хто тиражує думку про відсутність серед українців елітарного прошарку не знайомі ані з творами наших сучасних літераторів Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Володимира Яворівського та багатьох інших українських поетів і письменників, ані з дослідженнями Олексія Братка-Кутинського, Миколи Чмихова, Юрія Шилова, Олексія Губка… (якщо продовжити перелік імен сучасної української культурної і наукової еліти, то він займе кілька сторінок). Існує, слава Богу, багато літературних та публіцистичних творів, історичних, світоглядних та психологічних досліджень і українців і росіян, які детально аналізують наше буття, шукають його сенс. І все це викладено добре зрозумілими і українською і російською мовами. А от бажання читати або не читати їх, визнавати ці твори та дослідження або робити вигляд, що їх не існує, — то питання інше. Як і іншим є питання про право будь-якої особи видавати власне міркування за думку народу, особливо коли йдеться про характеристики цього народу.