БОРИС ГМИРЯ: геній серед тернів

Борис Гмиря за всі 20 років творчої діяльності, більшу частину яких було потрачено на боротьбу із заздрісниками, майже безголосими співаками, чиновниками від культури, примудрився, попри все, наспівати 1200 творів української, російської та світової класики.

Народився майбутній геніальний співак 5 серпня 1903 р. в Лебедині на Сумщині. Його батько — Роман Костянтинович шив кожухи, жив важким життям селянина і помер під час Голодомору у 1933 році. Мати — Ганна Федорівна була батрачкою. Чого тільки їй не доводилося робити: і працювати на багатіїв, і в’язати шкарпетки, рукавички, светри. Їй вдалося пережити Голодомор завдяки літру молока, який вчасно привіз її син.

Атестат про середню освіту Гмиря отримав у 27 років. І тільки безмежна любов матері допомогла Борису Гмирі здолати юнацькі незгоди.

У 1930 р. Борис Гмиря був зарахований студентом Харківського інженерно-будівельного інституту. Коли він був на 4-му курсі, його запрошують на прослуховування до консерваторії. Всі, хто чув його спів, були вражені унікальним голосом парубка. І тому за розпорядженням наркома освіти М. Скрипника, який був ще й членом Політбюро ЦК КП(б)У, у порядку винятку, Б. Гмирі було дозволено вчитися у згаданому вузі і консерваторії. А там його опікував талановитий педагог, професор В.П. Голубєв. Уже на третьому курсі консерваторії співак отримав пропозицію працювати в Харківському театрі опери та балету, де він працював до закінчення навчання. І все це — після бурхливої молодості. А там була, в першу чергу, виснажлива праця. З 1919 по 1921 рік молодий Гмиря працював матросом на торговельних судах, потім кочегаром і вантажником в Севастополі. І майже ніколи не був ситим. Одного разу він три дні нічого не їв. Юнак носив вантажі по 5-6 пудів і так травмував собі спину.

У 1939 р. Б. Гмиря взяв участь у Всесоюзному конкурсі вокалістів у Москві серед понад 70 співаків з усієї країни. Більше того, він став лауреатом. Відразу йому пропонують роботу у Великому театрі СРСР, Ленінградському та Мінському оперних театрах. І це тоді, коли молодий співак отримав «червоний диплом» інженера. Після Харківської опери — Київський театр опери та балету, з яким Бориса Романовича пов’язана більша частина його життя. Одразу варто зауважити, що атмосфера, яка там панувала як до війни, так і в наступний період, не була дружньою. Можна лише уявити, наскільки негативно це впливало на творчість Гмирі, на його життя і здоров’я. Співака завантажували теноровими та баритоновими партіями, що вело до деградації голосу, зривали вже оголошені концерти, без репетицій змушували брати учать у спектаклях.

Керівництво Київського оперного театру (директор Пащин, художній керівник Смолич) практично не давали розкритися таланту Гмирі. Він співав три рази на місяць при нормі — вісім. Його не відпускали на гастролі до Харкова, Миколаєва та інших міст, хоча договори були підписані і навіть розклеєні афіші. І хоча втручання М. Хрущова дещо покращило ситуацію, але цькування Гмирі продовжувалося. У 1941 році Б.Гмирі було присвоєне звання «Заслужений артист УРСР». А потім — війна. Про ситуацію, яка склалася, свідчать щоденники Б. Гмирі.

«Концерт на радіо не доспівав через бомбардування Харкова. Перше бомбардування Харкова.

7.ІХ. Концерт на радіо через тривогу не співав.

8.ІХ. Концерт у госпіталі. До кінця місяця концерти для військових частин.

6.Х. Відкритий концерт у театрі Шевченка (під час бомбардування). Направляють у Тифліс.

10.Х. Їздив на вокзал з речами, але спізнився на потяг. Повернулись.

13.Х. Захворів, порвав зв’язки, коли пакував речі.

14.Х. Швидка допомога везе у рентгенінститут. Кладуть у палату.

16.Х. Лежу в рентгенінституті.

24.Х. Харків зайняли німці» .

Гмиря опинився проти своєї волі в окупації. Додамо, що значну долю вини за це слід покласти на начальника управління в справах мистецтв при РНК УРСР М.П.Компанійця. Саме тоді, коли Гмиря був у тяжкому стані, пошкодив зв’язки спини, сам Компанієць фактично втік, замість того, щоб потурбуватися про евакуацію в тил відомих діячів культури. Після покращення стану здоров’я Гмиря був змушений працювати в умовах окупації. Ось, як він описував ті дні в листі до М. Хрущова від 5 червня 1944 р.: «В конце ноября я начал работать в Харьковском оперном театре. В апреле 1942 года меня вывезли в Полтаву на гастроли и уже по настоянию штаба фронта оставили работать в Харьковском театре… В феврале месяце 1943 года, под стремительным напором наших войск немцы так поспешно бежали, что была возможность мне остаться в Полтаве, причем две недели я прятался, но пришлось вылезти, т.к. Полтава не была освобождена. В сентябре 1943 г. остаться уже было нельзя, т.к. за мной следили (после февраля), особенно немецкий шеф театра обер-лейтенант Зигфрид Вольфер (режиссер и специалист по театру и музыке, хороший специалист), и 13 сентября наш театр в мест. Оринин (18 км. от К.Подольского) и только с декабря начали работать в К.-Подольском до прихода наших войск. Во время оккупации я работал только как оперный певец и принимал участие в концертах, где пел только одну арию или песню».

Далі Гмиря дає відповідь на запитання, чи намагалися його вивезти до Німеччини? «Да, и очень сильно. Началось это еще в Полтаве, весной 1943 г., когда приехала группа офицеров-чиновников из Берлина. Они записали меня на пленку в песне «Эй, ухнем» и предложили самолетом вылететь в Берлин».

 

(Початок на 11-й стор.)

Цього разу Борису Романовичу, посилаючись на хворобу дружини, вдалося уникнути поїздки, а 3 грудня 1943 р., коли співак був уже в Кам’янці-Подільському, його викликали до гебітскомістаріату і повідомили, що за особистим розпорядженням Еріха Коха німці повинні його вислати в Берлін. Знову співак відмовився, посилаючись на хворобу дружини. Проте йому навіть виписали перепустку на в’їзд до Берліну. Гмиря максимально затягував від’їзд, а потім, 25 березня 1944 р., він захворів — запалення барабанної перетинки лівого вуха.

Через 3 дні приїздить до нього ад’ютант воєнного коменданта і заявляє: «Вы не беспокойтесь, мы даже труп ваш вывезем». Співаку ціною неймовірних зусиль вдалося, навіть переховуючись, дотягти до 26 березня. Саме того дня, о 3-й ночі Кам’янець-Подільський був визволений радянськими військами. Потім були свідчення «Комиссии по расследованию злодеяний немцев в Каменец-Подольском» 20 травня 1944 р. Зрозуміло, увагу органів НКВС не могли оминути свідчення Б. Гмирі про жахіття німецького окупаційного режиму в Харкові (співак за виступ отримував 100 гр. хліба як гонорар) і в Полтаві, куди співака було викликано на гастролі і де він намагався врятувати від голодної смерті українських дітей в притулку, звертаючись до представників німецької влади, які цінували його голос.

До кінця життя заздрісники та інтригани, в тому числі із числа його колег, дорікали Б. Гмирі, що він, перебуваючи в окупації, співав для німців.

Насамперед Борис Гмиря співав для українського народу. Всі інсинуації відносно Б. Гмирі, що нібито він, перебуваючи в окупації, співав в ставці Гітлера «Вервольф» під Вінницею тільки для німців не витримують жодної критики. Цю трагічну сторінку історії співака навмисне роздували його заздрісники. Вони все робили для того, щоб в Україні всіляко зганьбити його образ. І це робилося тоді, коли весь світ був у захваті від його чарівного голосу. До того ж, є свідчення очевидців перебування Б. Гмирі в окупації — зокрема лікаря Є. Двойнікової, яка говорила, як важко було зберегти дитячі життя (вона працювала в дитбудинку в Полтаві) від голодної смерті. Значною мірою порятунку дітей сприяло те, що там виступав з концертами Б. Гмиря. Ця обставина, поза сумнівом, вплинула і на німецького коменданта Д. Фуртвенглера — брата відомого композитора. Він допоміг в доставці харчування для 300 сиріт. Вже через значний час онуки цього колишнього коменданта приїздили до Полтави провідати цього лікаря-патріота Є. Двойнікову, яку комуністи за порятунок 300 дітей тричі засуджували до розстрілу. Вона говорила про Гмирю: «Его концерты в нашем сиротском доме мы вечно будем помнить. Как он божественно пел! Его внимательность и доброта были безграничными. В те голодные времена он никогда не приходил в приют, чтобы что-то не принести деткам».    

Подальші події творчого життя Б. Гмирі можна більш-менш об’єктивно дослідити із спогадів М. Хрущова. Про долю співака партієць дізнався, коли знайшли Гмирю після визволення Кам’янця-Подільського. Потім — розмова зі Сталіним відносно співака. Хрущов сказав вождю: «Мы бы хотели его оставить в Киевской опере (а он пел в Харькове до войны), но нужно будет ожидать очень больших возражений со стороны Ивана Сергеевича Паторжинского»… Сталин согласился со мною: «Да, возьмите». Я не ошибся, сейчас же стали голоса раздаваться: «С изменником Родины мы не будем спивать, не будем». Я знал, откуда это исходит. Тут был и патриотизм, но здесь была и зависть».

Цікаво звучить у цьому зв’язку думка Михайла Медуниці: «Говорят, что выдающийся певец Гмыря, будучи в оккупации, пел в бункере Гитлера «Вервольф». В последствии подвергался гонениям от коллег, некоторые и не здоровались: не патриот, мол. Так думали те, кто возвратился из Башкирии или Казахстана…

Вот прошло много лет. И думается мне: а меньшим ли был патриотом Гмыря, чем его коллеги, которые были в эвакуации? Ведь он пел «Дивлюсь я на небо», «Вітер віє, вітер буйний» и другие украинские песни».

Ще слід подумати, а хто дійсно був більшим патріотом — колеги Гмирі в далекому тилу, чи співак, який, будучи напівголодним, щоденно ризикуючи життям, співав насамперед для українського народу, який з вини радянської влади потрапив під ярмо фашистської окупації.

До речі, на окупованих землях України жило, творило багато представників творчої інтелігенції. Тільки в Києві перебували в той час такі представники української культури, як: С. Тобілевич, М. Малиш-Федорець, І. Кавалерідзе, І. Сагатовський, Т. та І. Садовські, І. Ненюк, Д. Нарбут, Ф. Кричевський. Діяло 28 концертно-естрадних груп. Працювали театри тощо. І ніхто їх не звинувачував у тому, що вони творили для українського народу і його культури. А Б. Гмирю, якого цькували в Київ­ській опері до війни через його неповторний голос, ці ж самі заздрісники продовжували травити і після війни, тільки тепер вони звинувачували Гмирю, що він співав для німців. Б. Гмирі вступив в непримиренний конфлікт з Дмитром Гнатюком, який особливо настирливо намагався очорнити колегу у своїх інтерв’ю пресі. Гнатюк писав, що Гмиря в Кам’янці-Подільському «сам объявился, предъявив документы, и сказал, что он такой-то. И тут его полевым судом и судили — расстрелять». Дійсно, пред’являти такі звинувачення слід на основі документів, а Д. Гнатюк, замість документів вживає слова: «как-то говорят».

Український письменник А. Сизоненко бездоказово мусував тему «пения Гмыри Гитлеру» и, якобы, пьяных оргий певца на пару с выдающимся украинским баритоном М. С. Гришко на встречах со Сталиным.

У 1951 р., на декаді українського мистецтва у Москві, Сталін спитав, до якого звання Україна представляє Б. Гмирю. М. Хрущов сказав, що до звання народного артиста УРСР, додавши, що Гмиря співав Гітлеру. Сталін сказав: «Вот, видишь, Никита, теперь будет петь нам» і перекреслив звання «народний артист УРСР», написавши «Народний артист СРСР». Між іншим, українська урядова делегація, одночасно із поданням на присвоєння звання народного артиста УРСР, привезла і ордер на арешт Б. Гмирі. Але після рішення Сталіна у ньому необхідність відпала. Наступного року співаку було присуджено Сталінську премію. Крім того, після цих нагород співаку надали розкішну квартиру в Пасажі, поруч із Хрещатиком.

Не можна спокійно писати про долю геніального співака, починаючи із повоєнних років і аж до його передчасної смерті у 1969 р. Трагізм же ситуації навколо співака полягав у тому, що навколо нього деякі його колеги, особливо з Київського оперного театру, продовжували інтриги, розповсюджували брехливі чутки про його перебування на окупованих землях. А керівництво всіх мастей дозволяло йому гастролі тільки в соцкраїнах, хоча його голос хотіли чути в усьому світі. І запрошення на гастролі йшли звідусюди. А в театрі цькування геніального співака продовжувалось. У щоденниках співака за січень 1947 року є такі записи: «Вчера был снова конфликт с дирекцией: я отказался петь без уроков и репетиций Дона Базилио, т.к. я пел его 8 месяцев тому назад. Этим же халтурщикам совершенно безразлично, завалится спектакль, или будет еле-еле — лишь бы пропел. Поэтому они придумали «аргумент»: я должен знать и петь без репетиций т.к. я «высшей категории», а если я отказываюсь, то значит, я саботирую… и мне угрожают штрафом».

І таке чи щось подібне не припинялось і в подальші роки. Геніального співака відкрито цькували. Справа доходила до того, що йому не давали співати улюблені арії, наприклад, Карася в опері Гулака-Артемовського і, в першу чергу, з ініціативи І. Паторжинського. А образ Карася у виконанні Б. Гмирі був найкращим, бо він не був п’яничка і гуляка, як у виконанні інших співаків.

Переповнило ж чашу терпіння співака події навколо нього у 1956—57 рр. Краще всього це можна побачити і прочитати із заяви на ім’я директора театру В. Гонтаря самого Б. Гмирі: «14 сентября 1956 г. я спел партию Галицкого в опере «Князь Игорь», после чего на другой день дирижер Дроздов вывесил на доске объявлений свои замечания по спектаклю, в которых было указано, что я «пел спектакль неприлично». І таких бездоказових випадів було безліч.

Інтриги проти Гмирі були замішані на людській заздрості. Співак просить звіль­нити його від роботи в театрі без призначення пенсії, бо директор відмовив Гмирі в переводі на пенсію попри 21 рік оперного стажу і 42 роки загального трудового.

Цей конфлікт продовжувався три роки. Весь цей час Б. Гмиря не отримував заробітної платні. А потім Рада Міністрів СРСР винесла рішення від 25 березня 1961 року про призначення пенсії союзного значення без будь-якого обмеження заробітку. Скільки ж ця боротьба забрала у Гмирі здоров’я і років життя! Гордість театру і всього світу, при потуранні влади, був перетворений на звичайного гастролера. Бо виступати в оперному театрі, як того хотіла безліч його прихильників, він міг лише як гастролер!

В Китаї, Румунії, Болгарії, Угорщині, країнах Прибалтики, у союзних республіках, особливо в Москві — були у захваті від голосу співака. Мільйони слухачів чекали на нього в США («Метрополітен-опера» — особливо), в Італії, Франції, Англії та інших країнах світу. Але туди його радянські можновладці майже не випускали. Допомагала Борису Романовичу витримати все вищесказане жахіття його дружина Віра Августівна. Вона оберігала співака як могла від стресів, від цькування з боку заздрісників. Саме він їй довірив свої думки, переживання, страждання. Коли буваєш в квартирі-музеї Бориса Гмирі в Києві, то кидається у вічі, як оберігала Бориса Романовича Віра Августівна, з якою любов’ю вона вишивала для нього сорочки та інші речі.

Перша дружина Бориса Гмирі Анна Іванівна Грецька важко хворіла і померла ще 1950 р.

Не залишали в спокої співака і українські можновладці, які вкрай негативно вплинули на творчі взаємостосунки Б. Гмирі і Д. Шостаковича. Почалося зна­йомство Гмирі і Шостаковича ще 1954 р., коли композитор написав романси на слова Долматовського про Київ і попросив Бориса Романовича заспівати їх.

Брав співак активну участь в суспільно-політичному житті, виступав із шефськими концертами, просто з концертами в тих чи інших колективах, особливо у студентських. Ніколи, виступаючи перед молоддю, Гмиря не брав грошей. Для багатьох його колег гонорар був головним. Наприклад, І. Козловський захотів отримати гонорар в 10 000 карбованців за заплановані виступи спільно із Гмирею і капелою бандуристів в Україні. Київська філармонія таких грошей не мала. Гастролі не відбулися.

 Співака постійно запрошували за кордон, пропонуючи прекрасні умови, але він не мислив свого життя поза Україною. Гмиря любив українську класику, особливо твори Т. Шевченка. Він просив українських композиторів написати музику до деяких з них і використовував у своїх концертних програмах. Прекрасно звучали у його виконанні такі музичні твори на вірші Т. Шевченка, як: «Гей, літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Зоре моя вечірняя», «Думи мої» тощо на високому музичному рівні, як і все інше, виконував він партію Трофима в опері «Наймичка» М. Вериківського. До 150-річчя від Дня народження Кобзаря у 1964 р. Борис Романович підготував спеціальну концертну програму на вірші поета. Взагалі, слід сказати, що внесок Б. Гмирі в українську культуру і розвиток української мови, зокрема, коли йдеться про Т. Шевченка, неоцінений належним чином і понині. Бо Борис Гмиря був, у першу чергу, патріотом України. Не забуваймо, що він зробив великий внесок і в російську та світову культуру. Не можна без хвилювання слухати у виконанні Гмирі партії в російських операх, російські пісні і романси.

Думаю, що одна з причин, чому почути нині голос Б. Гмирі чи то по радіо, чи то з диска майже неможливо, в тому, що сучасні керівники української культури не зацікавлені в їх розвитку.

Опера «Фауст» Ш.Гуно в Київському театрі опери та балету стала в житті Б.Гмирі останньою, так само, як і концерт у Ленінграді в кінці травня 1969 р.

Приблизно за три місяці до свого відходу у вічність митець виконав пісню «Сміються — плачуть солов’ї» на вірш О.Олеся, в музичній обробці Г. Жуковського, яку було присвячено дружині співака В.А.Гми­рі. Останнім твором, якого так і не судилося проспівати митцю, хоча він його вивчив, був романс «Останній промінь згас» (вірш М.Кічури, музика П.Сениці).

Серце геніального співака зупинилося 1 серпня 1969 р. Доля відвела йому всього 66 років життя.

Як ми в незалежній Україні бережемо пам’ять про цю унікальну людину, гордість української та світової культури? А ніяк... Навіть Сталін вмів краще українських керманичів цінувати геній співака. Одного разу Сталін попрохав виконати заборонену тоді пісню «Ой, закувала та сива зозуля». Гмиря відповів, що вона заборонена. «Ким?» — спитав вождь. «Вами» — відповів співак. Наступного дня всі радіостанції СРСР почали свій робочий день цією піснею.

А ось відомий український керівник, який у 1969 р. був головою Ради міністрів УРСР, а з 1972 р. — першим секретарем ЦК КПУ, коли почув про смерть Гмирі сказав: «Собаці — собача смерть». До такої заяви його старанно готував відомий співак, який був у пошані за будь-якої влади.

До речі, доля автора цієї статті якоюсь мірою переплелась з пам’яттю про Б. Гмирю. На початку 1970-х років, після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка, був рекомендований на тоді достатньо відповідальну посаду інструктора творчих спілок, театрів (їх в районі було три — Київський оперний, театри ім. Лесі Українки та І. Франка) Ленінського райкому КПУ. Я знав та цікавився творчим життям названих організацій і, особливо, Київського театру опери та балету, бував там дуже часто. І у райкомі, і в театрі часто спілкувався з відомими артистами, зокрема з Ю. Гуляєвим, Д. Гнатюком та іншими. Що мене вразило, це надзвичайно складна творча атмосфера у колективі театру. Інтриги вірували одна за одною. Кінець кінцем, Ю. Гуляєва довели ці інтриги до того, що він виїхав до Москви і працював до самої смерті в Великому Театрі і користувався надзвичайною популярністю, бо серед артистів цього театру в Москві не було таких заздрісників та інтриганів, як в Київському оперному. Вражало мене і те, що до райкому партії надходило часто досить багато анонімок або скарг, як правило — безпідставних. І більш за все — від персоналу та артистів оперного театру, причому персонал теж відіграв певну роль у атмосфері, яка панувала в закладі. Допоміжного персоналу було близько 800 чоловік, а всього колектив нараховував близько 1000. Дізнався я від керівників театру і про чвари між артистами, і про боротьбу за головні ролі і т.д. Наприклад, я дізнався, що головний адміністратор театру А. Незвецький фактично керував театром і вирішував, що слід ставити на сцені, яку оперу чи балет, а що — ні. Справа дійшла до того, що він не дозволяв постановку на сцені балету «Лісова пісня». І цей балетний спектакль у Київському оперному театрі з вини цього адміністратора не ставили понад 10 років. Уявімо, в якій обстановці працював Б. Гмиря?!

Дана стаття є продовженням моєї діяльності по зняттю мовчання, інформаційної блокади навколо геніальної постаті в історії української та світової культури. Не забуваємо, що після смерті співака деякі можновладці зробили все можливе, щоб не звучав його голос по радіо і телебаченню, не писалися книжки про нього. І до сьогодні немає музею Б. Гмирі в Лебедині і, фактично, в Києві. Та квартира-музей, яка має потріскані стелю і стіни і містить архів співака, утримується завдяки ентузіазму і важкій праці справжньої патріотки України Г. Принц. Ніхто з можновладців їй не допомагає, хоча допомогу обіцяли В. та П. Ющенки і В. Янукович. Наче поніміли, за невеликим виключенням, наші поети та письменники, артисти, в тому числі з Київського театру опери та балету, який Б. Гмиря прославив на весь світ. Немає, попри обіцянки влади, і пам’ятника біля Київської філармонії. Отака пам’ять про геніальну людину, яка за 20 років творчої діяльності наспівала 1200 творів. З них зберігається у фонотеці 600, з яких майже 300 українських народних пісень, приблизно стільки ж російських, а також 75 арій із 40 оперних партій. Протягом 1945—1982 рр. фірмою «Мелодія» у Москві було випущено понад 200 платівок зі співом Б. Гмирі. Їх тираж оцінюється від 100 до 600 тисяч примірників. СРСР заробив на цьому мільярди карбованців. Здається, де-де, а в незалежній Україні повернути із небуття ім’я Б. Гмирі повинні були в першу чергу. І почати це слід було з присвоєння йому звання Героя України. Нині маємо пам’ятники багатьом — лише не Гмирі. Немає науково-мистецького центру Б. Гмирі де б, починаючи від студента і кінчаючи всіма бажаючими, вивчалась музична і наукова спадщина співака. Чому лежать так і не викуплені бібліотеками і державою «Щоденники» Б. Гмирі (2010 р.), які побачили світ завдяки Г. Принц? Таких «Чому?» дуже багато. А відповідей немає...

Віктор Король, доктор історичних наук