Що Олігархам підпора?

9-е травня пройшло в країні під знаком подій, в яких встигли відзначитися майже усі українські полі­тичні течії.

Очевидно, метою усього цього було перетворення «Дня Перемоги» в день українського провокатора.

Усі ці події підкреслили одну ключову українську проблему — роз’єднаність суспільства, розбитого на окремі невеликі сегменти. Групки, «клуби по інтересах», нечисленні політичні утворення, кожне з яких немає ні ваги, ні впливу.

Якщо ми подивимося на успішні приклади реформування в східноєвропейських державах, то спаде на думку  Чехія, Угорщина або Польща.

Усі вищеназвані держави відрізняються високою етнічною і культурною однорідністю.

У поляків також немає дискусій з приводу того, чи має право на існування така країна, як Польща.

Ці країни винесли за дужки всі історичні і національні проблеми і залишили їх для істориків. Суспільство цих країн може сконцентруватися на виборі між, наприклад, ліберальною або соціал-демократичною моделлю розвитку. Політична дискусія, фактично, має тільки один вимір, що  впливає на якість самої політики. А якісна політика — основа якісного розвитку суспільства.

Зовсім по-іншому справи йдуть в Україні.

У нас можна проводити політичну кампанію не піднімаючи взагалі соціально-економічних питань, або обмежившись «стандартним набором» популізму.

Можна будувати усе винятково на гаслах або розпалюванні ненависті.

Окрім традиційної шкали переконань «ліво-правий», «ліберал-соціаліст», у нас існує ще маса шкал для оцінки, що базуються на низці соціальних, культурних, історичних чинників.

Ось, наприклад, питання оцінки Другої Світової війни. Він може у нас мати цілу низку відповідей: від проголошення її «Великою Вітчизняною війною» до повного неприйняття в контексті ідеї про «війну двох диктаторів».

Якщо поставити історичне питання глобально, то отримаємо масу ідейних позицій: українських націоналістів, комуністів-інтернаціоналістів, російських монархістів, лібералів тощо. Причому, усе вищеназване може комбінуватися в будь-якій послідовності.

І кожна послідовність не сприйматиметься іншим «ідейним» членом нашого суспільства.

«Російський державний» прибічник ліберальної економіки ніколи не знайде взаєморозуміння з прибічником ліберальної економіки, але національно-свідомим. А якщо і знайде спільну мову, то спільну партію не створить.

Якщо ж додати (для повноти картини) усі пануючі в українському суспільстві соціальні стереотипи (село проти міста, пролетарі проти «торгашів», працюючі проти пенсіонерів тощо), то картина набуває завершеного вигляду.

Виходить, що у нас кожен мислячий громадянин — сам собі політична партія.

Якщо, наприклад, в штатах усе зводиться до ідейної баталії «республіканець проти демократа» (іноді хтось згадує про маргінальні політичні партії, але базовим залишається саме це протистояння), то у нас не існує навіть двох ідейно-політичних кластерів, які б об’єднали більш-менш масові громадські групи.

У результаті ми маємо суспільство, побудоване на принципах «війни усіх проти усіх».

Тому усі спроби створення якоїсь ідеологічної партії закінчуються у нас провалом, бо дуже малі ті сегменти і осередки, які можуть створити щось ідеологічно однорідне.

У нас в політиці ведуть перед гігантські олігархічні партії, побудовані на підставі критеріїв фінансових, а не ідеологічних. У них панують стосунки, побудовані за принципом «патрон-клієнт». Патрон платить клієнтові, а останній рішуче підтримує і голосує за патрона.

Поки різні ідеологічні політики знаходяться кожен у своїй «резервації» (соціалістичної, комуністичної, націоналістичної і так далі), олігархи спокійно керують країною, не вдаючись навіть до силових ресурсів.

Їм не потрібна ідеологія, їх не цікавлять історичні питання, їм байдужі мовні проблеми. Тому вони єдині, тому вони можуть спокійно правити країною, не зустрічаючи конкуренції.

І тому усі ці битви ніби «комуністи проти націоналістів» нагадують бої гладіаторів на потіху багатій публіці.

Оскільки суспільство украй розмежоване, переповнено взаємною ненавистю і неприязню, то воно і не здатне усвідомити свої об’єк­тивні інтереси, а, отже, не здатне до об’єднання, до організації ефективних структур громадянського суспільства, до впливу на владу, яка купається у власній безкарності.

У нас часто називають головним прикладом україн­ської самоорганізації Майдан-2004. Проте і цей приклад тільки підтверджує сказане вище, бо і там проявилася сегментованість, розкол суспільства на підставі соціально-культурних питань. Адже київському «майдану» тоді теж протистояв «майдан» донецький. Хоча упевнений, що об’єктивні соціально-економічні інтереси учасників двох «майданів» були тотожними.

Фундаментально-єдині суспільства Східної Європи успішно пройшли шлях реформ. Встала на цей шлях і однорідна Грузія.

Сегментовані суспільства ніби застрягли в історичній точці 90-х років ХХ століття.

Показово, що Україна, яку можна назвати однією з найбільш соціально роздроблених країн Європи, займає традиційно останні місця в європейських рейтингах по ВВП на душу населення, рівню оплати праці, пенсіям і так далі. Нижче за нас — тільки ще більш розколота на декілька «держав» Молдова.

У нас неможлива продуктивна громадська дискусія про шляхи розвитку країни, неможливе єднання суспільства, що і є основою для існування нинішнього олігархічного режиму, що запанував ще на початку 90-х років.

У таких умовах влада може взагалі не робити нічого продуктивного.

Досить підтримувати розкол в рядах суспільства, підігрівати напруження ненависті, вкидати «теми» для розколу.

Коли старі критерії забуваються, то можна придумати нові. Наприклад, як у випадку з «Податковим кодексом», коли на озброєння була узята ідея про те, що «зажерливі підприємці об’їда­ють нещасних пенсіонерів». Найцікавіше, що спрацювала вона тоді більш ніж ефективно.

«Майдан підприємців» залишився «майданом підприємців», до якого більшість інших категорій виявилися байдужими.

Саме сегментованість суспільства, заснована на відсутності розуміння своїх об’єктивних інтересів, і дозволяє панувати нинішній суспільно-політичній моделі.

Петро Олещук, Сайт Korespondent