Передчуття інформаційного протистояння

Одним з наслідків інцидентів під час святкування Дня Перемоги у Львові стало чергове охолодження російсько-українських відносин. Коментарі, що прозвучали з МЗС обох країн, дозволяють констатувати початок, як мінімум, інформаційного конфлікту.

Уперше після обрання Януковича Президентом України вітчизняне Міністерство закордонних справ їдко огризнулося на заяву російських колег, що висловилися стосовно особливостей «відзначення» Дня Перемоги у Львові. Є підстави вважати, що текст відповіді був схвалений на Банковій — адже навряд чи міністр Грищенко вирішив виявити самодіяльність в такому делікатному питанні, як російсько-українські відносини. Зауважимо, дуже одіозний депутат Держдуми Сергій Марков, що також збирався «прибирати солдатські могили у Львові», висловив упевненість, що згадана заява — ініціатива дрібних чиновників МЗС. У будь-якому разі можна констатувати, що офіційний Київ уперше показав зуби.

Не виключено, що такою була реакція Банкової на власний прокол в оцінці наслідків подій 9 травня в столиці Галичини. Сьогодні багато говорять, що у Львові обкатували технологію керованого конфлікту, але замовники перетворення міста Лева в політтехнологічний полігон остаточно не названі. Поки українська влада не прагне афішувати російський слід. Пояснення мініс­тра внутрішніх справ з цього питання однобокі і непереконливі, СБУ  публічно ігнорує цю тему, зосередившись на шпигунському скандалі з чеськими дипломатами. І МЗС довелося відстоювати позицію країни.

Ситуація показова в тому плані, що стосунки між Росією і Україною псуються вже не перший місяць. Відразу після інавгурації Віктор Янукович відправився в Брюссель, і на це в Москві образилися не на жарт. Підписання Харківських угод з їх наступною ратифікацією у Верховній Раді, що розмазала український парламентаризм тонким шаром по сесійному залу законодавчого органу, помітно підбадьорило російське керівництво. При цьому політичне зближення і відмова України від євроатлантичної перспективи ніскільки не вплинуло на формулу ціни газу для нашої країни. У «Газпромі» на усі аргументи «Нафтогазу України» і Кабінету Міністрів реагують за формулою «Прохання ігнорувати». 

Втім, не лише енергетичні проблеми стали каталізатором погіршення стосунків. Нормалізація стосунків з Росією не принесла наповненому мільйонерами вищому ешелону української влади ніяких економічних дивідендів. Голосно заявлені проекти співпраці дуже віддають колоніально-ім­пер­ським духом, до цього варто додати і поблажливо-зневажливе ставлення російських можновладців до своїх українських колег, що, напевно, ображає навіть переконаних русофілів.

Відверто кажучи, на сьогодні у вищому керівництві України не залишилося політиків, що щиро вірять в можливість російсько-української дружби. Поступове просування нашої країни до підписання угоди об асоціації з ЄС і відмову від приєднання до Митного союзу примушує і Володимира Путіна, і Дмитра Медведєва діяти, не добираючи засобів. До того ж сьогодні в Москві вже говорять про конкуренцію між двома російськими лідерами. 

Президентські вибори в Росії і цього разу ніяк не обійдуться без «українського» чинника. Можливе підписання цього року угоди про асоціацію УКРАЇНА-ЄС стане неприємним сюрпризом для усієї російської влади в цілому. Дмитро Медведєв, що поставив Україну в один ряд з Естонією і Грузією, спробував перехопити іні­ціативу певного приниження нашої країни у Володимира Путіна. Ось такою виявилася «велика трійка ворогів»  Росії.

Інструменти тиску Москви на Київ зрозумілі. Вже згадана ціна газу до кінця 2011 року може зрости до 400 доларів за тисячу кубометрів. Паралельно «Газ­пром» не шкодує сил і засобів для прокладення «Північного потоку» і лобіювання його «Південного» побратима, здатних позбавити українську ГТС значного об’єму прокачуваного російського газу. Саме це стало своєрідним холодним душем для проросійських політиків в Україні. Представники «старих демократій» в ЄС за російські гроші можуть затягнути процес ратифікації угоди про асоціацію. Інструменти інформаційної війни, обкатані в ході неодноразової дискредитації Михайла Саакашвілі і Олександра Лукашенка, чекають своєї години. Поки ж російські телеканали, що аж надто привільно почуваються в Україні, подають версії подій у Львові так, щоб у глядачів склалося упереджене ставлення до «Свободи». При цьому використовуються дуже примітивні пропагандистські штампи радянської добі, до яких навіть старше покоління ставиться з певним скепсисом. Секрет подібної настирливості простий: в Москві не хочуть бачити можливості існування успішної України без тісних взаємо­зв’язків з Росією. 

Цікавий і показовий нюанс: на південному Сході України практично немає російських інвесторів. Так, контрольний пакет акцій «Індустріального союзу Донбасу» прикуплений групою не чужих Кремлю інвесторів у союзників Ющенка і Тимошенко, але Ринат Ахметов вважає за краще не продавати свої активи росіянам. Найбагатший українець сьогодні об’єктивно виглядає зацікавленим в європей­ській інтеграції нашої країни: цей процес він розглядає крізь призму власних ділових інтересів.

Не можна виключати, що Україна у черговий раз програє інформаційну війну з Росією. Причин тому немало і основна — внутрішня неготовність нашої влади до протистояння з Москвою. Втім, програти не соромно — ганебно не боротися. Януковичу все ж вдалося довести головне: він не стане працювати завгаром у Путіна або Медведєва, а Ахметов не стане олігархом на побігеньках у кремлівської челяді.

Євгеній Магда, «Фраза»