Епілог до сміху

Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

- А взагалі, — продовжив розмову поет, — шістдесяті роки були врожайними на мої збірки. Світ побачили «Карикатури з натури», «Коротко і ясно», «Щоб вам весело було», «Мініатюри та гуморески» і жартівлива поема «Куміада» з першими дев’ятьма пригодами моїх кумів.

- Я пам’ятаю трансляції по радіо Ваших гуморесок ще на початку шістдесятих, а потім і по телебаченню, починаючи з середини десятиліття, коли телевізори масово з’явились у продажу і випали із розряду розкоші, — киваючи головою, підтакую поету. — Пам’ятаю літню трансляцію якогось урочистого концерту по республіканському радіо ще з 1962 року, де ви особисто читали свою «Куміаду». З яким захопленням ми тоді слухали Ваші гуморески! І малі, і старі собі пупи обривали. На той час Ваші усмішки були і живими, і свіжими — нетиповими для тогочасного гумору.

- Було, було! — ствердно закивав головою Майстер сміху.

- А ще, — кажу Павлу Прокоповичу, — я любив декламувати Ваших кумів — мотоциклістів та футболістів. У ті часи серед дітей шкільного віку та й серед народу в цілому, ці гуморески були чи не найпопулярнішими.

- Так! — відповів поет. — І першим це зрозумів Андрій Сова, потім Анатолій Литвинов, а за ним на естраді з’явився Анатолій Паламаренко. Та що ще говорити! — Тут, на цій кухні, ми репетирували багато їхніх виступів на сцені.

- Коли ж на фоні естрадних репертуарів цих хлопців стали бліднути виступи Штепселя і Тарапуньки, — захоплено розказував Павло Прокопович, — то й з їхнього боку з’явились пропозиції на співпрацю. Тепер, між нами кажучи, додам, що не особливо мені хотілось щось їм писати. І причина дуже проста: я стільки написав у «Перці» чужих виступів, що мене і досі відвертає! А цим артистам, реально треба було писати весь сценарій виступу.

- Але, — каже, — давай завершимо розмову про мої гумористичні збірки, щоб більше вже не повертатися до цієї теми, бо у сімдесяті вийшло ще кілька збірок, якими власне й закінчувався друк брошурованого гумору Глазового. Це «Усмішки», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Байки та усмішки» і «Весела розмова». А збірки «Хай вам буде весело» 1981-го, «Усмішки» 1992-го та «Нові усмішки» 1995-го років, завершили взагалі цю естафету. У всіх подальших розмовах з видавцями, до формату збірок я вже більше ніколи не повертався. Та й самі видавці це розуміли і щонайменше, пропонували формат однотомників вибраного.

- У 1961 році я звільнився із журналу «Перець» і перейшов працювати на радіо, організував там випуск сатиричного журналу «Колюча пошта».

Маківчук настирливо дзвонив тодішньому голові радіокомітету Скачку Миколі Артемовичу:

- Кого ти взяв на роботу? То ж такий, що копає, риє…

Через півроку викликав мене Микола Артемович і почав здалека:

- У вас золоті руки, у вас…

Я здогадався, куди мова хилиться, й запитав:

- Подавати за власним бажанням?

- Подавайте…

Перейшов працювати в журнал «Мистецтво», теж заступником редактора, де й пропрацював до шістдесят восьмого, редагуючи журнал «Новини кіноекрану».

- В юності я інколи почитував цей журнал, — кажу Павлу Прокоповичу, — і, відверто кажучи, мене тоді здивувала присутність Вашого прізвища в реквізитах видання. Не скажу, що я був від цієї новини у захваті, але повірте, що статус журналу у моїх очах значно зріс. Мабуть тоді у моїй читацькій свідомості, все ж таки мірилом «знатності видання» слугував саме Ваш особистий авторитет.

- Не виключено! — обтічно відповів колишній «профі кіноекрану», але по очах було видно, що йому сподобалась моя ремарка.

- Головним редактором «Мистецтва» тоді був нині покійний Корнієнко Іван Сергійович, — продовжив поет. — Засперечалися ми з ним якось, у роботі всяке ж буває, і він випалив:

- Правду каже Маківчук, що з вами спати спокійно не будеш!

- Спіть спокійно з іншими, — сказав я йому, — і менше слухайте маківчуків… Та й подав заяву «за власним бажанням”… Так скінчилась моя буремна трудова діяльність.

Писав для телебачення сценарії щомісячної передачі «Наші вечорниці». Передача набула широкої популярності, викликала позитивні відгуки. А невгамовний Маківчук мордував дзвінками керівників телебачення:

- Що це за вечорниці? Що за хуторянщина?

Послухали його, — бо то ж редактор «Перця”! — ліквідували передачу, а в «Перці» навіть фейлетон з’явився «Оверко з хутора» з прозорими натяками на архаїчність вечорниць…

Працюючи вже «кіношником», — посміхаючись, продовжував поет, — залишився в мене із редакції «Перця» один добрий знайомий — розбитний і розумний чоловічок, котрий весь час допікав мене одним і тим же питанням:

- Павло Прокопович, а чому це ви не в членах письменницької спілки?

- Не бачу в цьому нагальної потреби, — стандартно відповідав йому я.

- А дарма! — щораз наголошував він, — бо життя — цікава штука і невідомо, як воно ще може повернутись.

Одного разу він мені і каже:

- А давайте, я вам посприяю і допоможу в питанні вступу до Спілки письменників.

Без особливого ентузіазму, але я погодився, склавши та віддавши йому всі необхідні документи. Десь років за два мене таки прийняли в спілку, а до того щось довго відкладали та перекладали на пізніші терміни мою кандидатуру. Так я став членом Спілки письменників Української РСР та одночасно й СРСР.

От, хто знай! А пройшов час і ця людина виявилась більш далекогляднішою за мене, бо якраз моє членство у письменницькій спілці упередило багато дрібних, але вкрай неприємних моментів. З тих часів я щораз із великою шаною та подякою згадую того розумного і розсудливого єврея, прізвище якого — Шаповал Борис Мойсейович. У «Перці» свої карикатури він підписував абревіатурою «БЕ-ША».

Вже тоді я досяг розуміння, що труди під керівним началом, творчої наснаги не додають. І жодна більш-менш вартісна праця не створювалась письменниками в перерві між роботою біля станка, або ж на інших «ударних будовах комунізму». Кожен твір вимагає повної концентрації уваги митця до свого дітища, а крилата фраза «Пахать подано!», стосується виключно Толстого. Та й то, Лев Миколайович займався гімнастикою тіла заради гімнастики свого ума.

Віддавши на облік до республіканської спілки письменників свою трудову книжку, я офіційно став «пролетарієм пера». З того часу й почалася моя реальна творча робота, результати якої тепер не помістиш і в сотню куценьких збірок. І коли б не покинув тоді станка, то щонайменше половина моїх гуморесок навіть не народилась би у вигляді ідеї в моїй буйній до цього ремесла голові.

А тому завжди й кажу, що людині Бог дав право вибору. Та найскладніше для неї — зробити вибір, але то вже особиста вина чи заслуга самої людини.

 

Критика і критики

Критики… Щораз, коли мова заходила про них, окаянних, Павло Прокопович сердечно бідкався, що мовляв писати нікому, зате є кому правити і критикувати. І дійсно, не обійшлося без критики і його «простолюдинської мови», і використання російських слів, так званих «русизмів» і, нарешті, публічних звинувачень у шкідливості геніальності та популярності (“Літературна Україна» № 12, 25 березня 1982 р.) і в так званій «глазовістиці» (“Літературна Україна» № 23, 6 червня 2002 р.).

Тож як тут, люди добрі, не критикувати?! Спробуй написати тією мовою, якою живе і спілкується шанувальник твого творчого продукту... Хрін вам, не вийде! Отож і критикуємо, бо самі розумом куценькі і не здатні на подібне.

А ще я не втелешу терміну «русизм», бо зовсім не розумію як в руській мові, читай українській, можуть існувати якісь там русизми. Спробуймо знайти, скажімо в польській — полонізми, а в італійскій — латинізми, або ж в будь-якій іншій мові походження її термінів, окрім спеціалізованих лінгвістичних фоліантів. Знайдіть в тій же російській, котра на дві третини зліплена з української ( «И сердцу милых галицизмов…» А.С. Пушкин, «Евгений Онегин» гл. 3, строфа 29) термін «українізм».

- Архітектор російської мови товаріщ Пушкін, — так любив обертати в розмові Павло Прокопович, — не цурався галіцизмів і не боявся, що його хтось звинуватить в галіцизації російської літературної мови, а навпаки — дер з «малоросійского наречія» де тільки міг і що тільки міг, та на що вистачало кебетки.

Максим Рильський, під загальною редакцією якого було укладено повоєнний «Росийско-украинский словарь», теж отримав свого часу «на горіхи» за так званий «російсько-російський словник», будучи звинуваченим в русифікації української мови. А Максим Тадейович та й самі укладачі словника хотіли лишень одного — повернути українській мові українське слово, котре в ті похмурі і буремні часи ще жило в народі.

Не служив поет ніколи владі, зате завше власному народу, до якого звертався своїми думами, своїм сміхом та іскрометним гумором. Бо ніколи, як він сам говорив, не був «датським писательом» (від слів дата, ювілей — авт.), ніколи не човгав полами по владних коридорах і ніколи не приміряв до себе свити попихача. Ба, навіть більше, бо деяким горбатим номенклатурникам обіцяв набити другий горб, щоб вже зовсім стали схожими до двогорбих верблюдів — кораблів пустелі.

За це і поплатився. Гірко поплатився…

- Гумор — це велика справа, — часто повторював Павло Прокопович, — дістає навіть товстошкірих! — Хоча, буває — тут же уточнював поет, — що й самому рикошетом дістається. Проте, писати гумор хтось-таки мусить. Якщо вже не ти, то хто ж тоді? — часто себе запитую та тут же собі й відповідаю: писав, пишу і буду писати…

Свого часу, автор трьох гімнів — Сергій Михалков, сказав: «Если на тебя лают псы, то это вовсе не значит, что и ты должен стать на четвереньки, и тявкать на них. Не следует им уподобаться!”

Згадуючи критику на свою адресу, Павло Прокопович завжди посміхався і казав:

- Власне вся критика на мою адресу почалася з того, що я сам зачепив критиків першим. Поет розгорнув свою збірку «Великі цяці» і зачитав гумореску «Вода в ступі».

- А чи був я терпимим до самих критиків? — говорив поет, ніби сам себе запитуючи. — Хіба не я наскладав цілий розділ гуморесок, головними героями яких є саме критики? То чого ж було чекати від критиків? — Критики!..

Хоча й гріх мені скаржитись на критиків, але була й «чорнуха», про яку треба говорити окремо. А в цілому, завдяки їм — критикам, я став тим — ким став, зрозумівши, що теренове гілля не тільки колеться, але й плодоносить. Плоди гіркі, проте скуштувавши їх, швидко тверезієш розсудком, не роблячи зайвих чи б пак фатальних помилок.

Та, мабуть, і я був по-молодецьки необачним. Чого варте було гострити перо на «колосів» тодішньої літератури.

Якось, здуру, взяв та й написав пародію на Андрія Малишка. Той дуже часто свої літературні опуси підфарбовував у сині кольори, а я йому взяв та й ляпнув на писательський мольберт своїм фіолетовим чорнилом.

Поет сумно посміхнувся і почав читати:

Синій день над синім полем,
Наче синій світ,
Синє світло і синиця,
Наче з-під воріт…

- Суцільна голубизна, — кажу Павлу Прокоповичу, — збоченство якесь… Чи не генетика тут замішана?

- Ти знаєш, — подумавши, відповів він, — я якось про це й не подумав. А дійсно ж, більшовизм — це суцільна голубизна в соціальному розумінні цього слова.

- Але тоді мені моя пародія ледь боком не вилізла, — продовжував поет, — бо коли про неї дізнався Малишко, то він тут же скористався своїм авторитетом і зв’язками у вищих партійних ешелонах. Миттєво пролунали потрібні дзвінки по різних інстанціях. Мені потім розказували, що навіть телефонували вже відомому тобі начальнику особливого відділу Криворізького педінституту Хазану і той аж зубами клацнув, процідивши крізь них вже вдруге: «Всё-таки вовремя смылся Глазовой! Не успел я его посадить». Хазан був не далекий від істини, бо й справді мені б у Кривому Розі «лапті сплели».

Однак Бог, вочевидь, був на моєму боці!.. Та хіба ж я зробив хоч якійсь висновки? — Ні! Бо знову поліз на рожен і цього разу на автора «Прапороносців» Олеся Гончара.

Вся справа в тому, що в одній із хвалебних монографій, героїв творів Олеся Терентійовича порівнювали з персонажами Чернишевського. А я візьми та й ляпни і не тільки язиком, але й чорнилами, що мовляв, хоч товариш Гончар і непоганий писатель, проте такі порівняння щонайменше непристойні. Образився Гончар на мене і довгі-довгі роки, навіть не розмовляв. Уникав він і особистих зустрічей, хоча в організованих партійних заходах доводилось сидіти в одній президії разом, щоправда на відстані, а інколи й по різні її боки.

Потім ще було кілька подібних епізодів. І знову кажу, що Бог мене зберіг! Видать, у нього були інші плани щодо мене, бо моя прямолінійність, задирикуватість та необачність, знову зійшли мені з рук. А Юрій Збанацький з цього приводу якось сказав мені: — Павле, не шуткуй! Такого не прощають…

Власне тоді я й зрозумів, що коли не дають писати правди і дум своїх сокровенного, то вихід з такого положення можна знайти тільки у жанрі жарту. Всі ці обставини і вивели мене на стежку гумору остаточно.

Коли ж говорити про критику моєї творчості, то вона в основному була позитивною. Публікації в газетах найчастіше носили критичний характер з негативним відтінком. А от в солідних публіцистичних виданнях, автори матеріалів були більш стриманими, розважливішими та лояльнішими до мене. Інколи вони прямо називали речі своїми іменами і тоді у моїх очманілих опонентів із «Перця» аж горба зводило.

(Далі буде)