Політичний дарвінізм

Молодий, достатньо вихований, судячи з доданих знімків, знайомий із основами особистої гігієни, на думку деяких фахівців, перспективний український політик нової хвилі, не обтяжений комплексами «лівизни в комунізмі» розшукує через ЗМІ два мільйони доларів на облаштування в Україні нової… революції. Назви їй він поки що не придумав, головне, що революційна ситуація вже склалася, народ до розпусти… пробачте, розстрілів з конфіскаціями готовий, тож справа за малим. Отими двома мільйонами доларів.

Це й справді не дуже вже й велика сума. За такі гроші можна купити досить скромну квартиру в одному зі скандальних елітних хмарочосів у центрі столиці. А там є і такі «гніздечка», що вартують двох і навіть трьох з половиною революцій (у валютному еквіваленті) за версією вищезгаданого молодого і перспективного.

Тож якщо дати волю бурхливій фантазії, то неважко собі уявити якого-небудь власника «пентхауза», котрий міняє свої хороми на одну революцію в Україні, дві в державах СНД і одну в якому-небудь ну зовсім ма-а-аленькому анклаві Третього світу. Лев Давидович Троцький аплодує зі своєї мексиканської могили.

Менш за все хотілося б звинувачувати вищезгаданого младополітика в авантюризмі. Але от біда — не маючи нічого спільного зі старою і новою українською лівицею, хлоп тупо повторює міфи комуністичної ідеології про цілющу силу революцій.

А між тим є одна надзвичайно цікава цитата щодо теми нашого есе. Вчитайтесь уважно. «Зазвичай люди, котрі звершують революцію, вже наступного дня переконуються, що звершили зовсім не те, що збиралися. І що їхня революція не схожа на ту, заради якої вони так дерли пупа. Це називається іронією історії».

Вищенаведена контрреволюційна думка належить… Фрідріху Енгельсу, одному з засновників учення наукового комунізму. Він висловив її у 1885-му році в листі до одіозної російської терористки Віри Засулич, котра переконувала його та решту цивілізованої Європи, що Росія вагітна революцією і пологи ось-ось настануть.

Пологів, щоправда, довелося чекати ще 32 роки, і у що вилилися благі наміри тих, хто звершував Жовтневий переворот у Петрограді, сподіваємося, відомо всім читачам нашого щотижневика. Тож на прапори цієї революції гросфатер наукового комунізму Енгельс втрапив виключно в результаті «іронії історії».

Зважимося навести ще одну цитату. Цю думку виголосив через 110 років після Енгельсового попередження відомий російський письменник і публіцист, нині головний редактор «Литературной газеты» Юрій Поляков. Його славетна свого часу трилогія «Сто днів до наказу», «ЧП районного масштабу» та «Апофігей» досить відчутно посприяли повному розвінчанню т.зв. радянського способу життя та комуністичної моралі. Але вже через чотири роки після падіння СРСР письменник прозорливо попереджує своїх співвітчизників: «На жаль, ми тільки «заднім розумом» розуміємо, що навіть вельми посередня еволюція краща за хорошу революцію. Хоча б тому, що під час еволюції завідуючі лабораторіями не стають міністрами, лейтенанти запасу генералами, а дрібні злодюжки — мільярдерами. Це відбувається тільки під час революцій».

Юрій Поляков писав, перш за все, про російські реалії, маючи на увазі «лібералів» на взірець Нємцова, Чубайса та ін. Проте ця схема прикладається і до новітньої історії незалежної України. Здавалося б — нам пощастило, бо замість завлаба у нас міністром, а згодом і віце-прем’єром став завкафедрою, здається навіть справжній професор і доктор наук. Однак саме він, а не «вічно вчорашні» симоненківці розпочали під виглядом революційних змін в економіці тотальне винищення національної духовності і культури. Саме йому належить «оригінальна» думка, що книгодрук українською мовою — це такий же процес, як і виробництво шкарпеток. Тож ніяких пільг, ніякої підтримки, податками їх, ледарюг, податками!

Результат маємо через 20 років — тотальне інтелектуальне зубожіння нації від низів і аж до самих верхів. Приклади можна примножити. Просто формат есе не дозволяє. Ми про інше. Ми вже чуємо розгнівані голоси: якщо еволюція — це добре, то чому ж усі проголошені і нинішнім, і попередніми урядами реформи призвели в результаті до зубожіння щонайменше двох третин населення України? І тенденція до скорочення не спостерігається.

Наша версія: революція — це не лише «шмаляння» з гармат по Зимовому палацу чи ще якомусь там осередку державної влади. Зрештою ні в серпні 1991-го року, ані взимку 2004-го українські революціонери не втратили жодної людини вбитою чи бодай пораненою. Обійшлося без стрілянини, але кому від цього стало легше? Якщо після 1917-го року булгаковські Шарікови обдирали меншість аби поділити все між більшістю, то нинішні політичні кунделі грабують більшість аби збагатити меншість. Просто — якщо реформи, нехай навіть із найблагішими намірами, здійснювати суто революційними методами, то це ніяка не еволюція, нехай навіть кепська, а чергова «іронія історії».

Наостанок — історичний приклад. Реформа міністерства внутрішніх справ Російської Імперії тривала рівно 20 років — від намірів до здійснення, з 1861-го по 1881-й. І що? Кримінальна поліція Імперії в 1913-му році була офіційно визнана найкращою в Європі. Приблизно стільки ж часу зайняла і судова реформа, однак суд присяжних був чи не найдемократичнішою інституцією в суто монархічному суспільстві.

Чому все це гавкнулося, чим завершилося? Тим, що 1-го березня 1880-го року духовні побратими вищезгаданої Віри Засулич убили царя-реформатора Олександра Другого. Його наступник вирішив, що вся справа тут не в революціонерах, у в батькових реформах. А закінчилося все залпом «Аврори».

В.Н.