«DURA LEX SED LEX!»

ЩеантичніримлянисформулювалицейодинізнаріжнихпринципівПрава: «Dura lex sed lex», себтозаконсуворий, алевінЗакон.

Це й тоді не всім подобалося. Та вихід, згідно з тим же Законом, був один: вважаєш конкретний закон занадто суворим? Або навіть дурним? Чимчикуй на Форум (тодішній, за відсутністю Інтернету, сенат), шукай свого нардепа-сенатора, за якого ти голосував, хапай його за тогу, труси як грушу, умовляй, вимагай, але добийся аби він од імені таких, як ти, виніс на обговорення відповідний законопроект. Все решта — від лукавого. До речі, коли давньоримська еліта вирішила, що така процедура занадто довга і не гарантує відкатів, і набагато простіше ввести до столиці кілька військових центурій, Рим упав. І більше ніколи не відродився. Хіба що у карикатурній версії Беніто Муссоліні. Але чим закінчив він — теж добре відомо.

Ми до чого? Ризикуючи накликати на себе праведний гнів декого з професійних р-р-революціонерів, наважимося нагадати: горезвісна стаття Кримінального Кодексу, за якою щойно засудили Відому Особу, може бути занадто суворою або навіть дурною — з точки зору нинішніх реалій. До речі, дурень латинською мовою — стультус. Це так — для загальної ерудиції.

Так от, Кримінальний Кодекс — це не якийсь там придуркуватий чи просто незручний «біг-морд», який можна зняти простим розпорядженням пересічного чиновника. Це — Закон. І його допускається коригувати або відміняти виключно в рамках Закону. Дивно чути від певних, здавалося б, не-стультусів публічні заклики на взірець: «Нехай Президент скаже (версія — подзвонить) щоб Її випустили, а Отого (купюра) посадили! (гуманна версія — вигнали)». Це вельми нагадує революційний заскок ленінської когорти більшовиків, які після Жовтневого перевороту замінили Закон поняттям «класова свідомість». Чим це закінчилося? Прийшло покоління нових більшовиків-сталіністів, котре влаштувало криваву лазню поколінню класово усвідомлених попередників. І написало свої закони, — але все ж таки закони! Щоправда, той же Сталін вважав, що Закон має бути максимально суворим, навіть жорстоким, а щодо справедливості, то це «буржуазна мораль».

До речі, про тов. Сталіна. Виявляється, це він завинив у цій катавасії навколо Відомої Особи, бо стаття, за якою цю Особу засудили, фактично без змін діє на наших теренах від 1927-го року. Яке ретро! Але, панове товариство, за великим рахунком Сталін, звісно, наволоч, патологічний садист і параноїк. Та куди дивилися перший президент незалежної України, двічі другий її президент і нарешті — висуванець Майдану? Зрештою, й сама потерпіла 5 років не джинсами в підземному переході на Позняках торгувала, а займала ой який пост у нашій Державі! Не пам’ятаємо, як це латиною, але поки що державною мовою звучить так: «Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте!”

Визнаємо відверто: нам дуже не подобається радісний вереск деяких вічно неповнолітніх політиків та невмиваних цуценят з медіа-стаєнь: «Ситуація наближається до революційної!». Віковий досвід людства довів, що революції добра штука виключно для істориків. А для пересічного люду то кара єгипетська!

І ще одне суттєве спостереження: галас навколо одіозної статті КК відволікає увагу загалу від справ не менш суттєвих, аніж недосконалість нашого законодавства. Нечистий, як відомо, ховається у другорядностях. Тож висвітлимо пару з них, не вдаючись до глобалізації проблеми.

Перше: нинішній опалювальний сезон у Столиці (і либонь не тільки в ній) довів, що від зміни міського голови бардак у ЖКГ лише посилюється. Бо під його прикриттям приватизовані тепло та енергокомпанії вже здійняли звичне скавчання про необхідність чергового ґрунтовного підвищення тарифів на їхню продукцію. Та й одіозний нарцис на прізвисько «віце-прем’єр» теж начебто ні сіло, ні впало нидить про оте саме підвищення.

Нидів би він так про підвищення пенсій!

Але поки що політиків і журналюг більше хвилює температура в камері, де очікує на свою подальшу юридичну долю Відома Особа.

Приклад другий: ще, здається, до початку епопеї у Печерському  суді на досить високому рівні народ оповістили, що відтепер реформи підуть, як діти в школу… стоп, а який це наївняк вважає, що вони туди з радістю біжать? Ні, точнішим таки буде порівняння «як теща під лід». Бо Україна відряджає, звісно, казенним коштом за кордон групу кандидатів на високі посади у владі для відповідного вишколу. І не куди-небудь, а в один із найкращих університетів світу — американський Гарвард. Знай наших! Вивчаться, повернуться… і нарешті «стане краще вже сьогодні». У захваті від такої перспективи ніхто «чомусь» не поцікавився, за якими критеріями відбиралися кандидати. А це невдовзі випливло — у необережній фразі одного з організаторів цієї «удосканалізації». Мовляв, оскільки ніхто з майбутніх реформаторів не знає не те що англійської, а й навіть української мови на належному рівні, лекції у Гарварді начитають мовою Великого Північного Сусіда.

Панове товариство, найсмішніше не це. Зрештою, най би їм бодай рідною мовою пастора Аделаджі розуму додали. Але ж! З’ясувалося, що весь курс підготовки тривав аж… тиждень. Разом із перельотами в обидва боки. Чомусь сплив у пам’яті анекдот про представника однієї нацменшини, котрий аби вивчити своїх дітей державної мови, відіслав їх до православного священика. Але… браття і сестри! Оце вже навіть не смішно.

То може, пора затямити, що «Dura lex sed lex» — хоч ти стій, хоч ти падай!

В.Н.