Влада заганяє себе в пастку

Після того, як вирок Юлії Тимошенко став загальносвітовою політичною і медійною подією, причин заздрити Віктору Януковичу не залишилося зовсім — ані як людині, ані як політику.

Люди, які радили Януковичу скоріше розправитися з Тимошенко, судячи з усього, погано обізнані в закономірностях української політичної культури, у конструкції української політичної системи і в історії козацтва.

А ще — вони погано (або навпаки — дуже добре) обізнані у методології роботи великих розвідок світу.

У результаті, загнали його в пастку, з якої немає виходу: що б тепер не зробив Янукович і політичний режим його імені (порушення справи проти Тимошенко по ЄЕСУ, скасування вироку в апеляційному суді, затвердження вироку в апеляційному суді тощо) — усе буде йому в мінус, а не в плюс.

Можливо, якщо б 7-річний вирок «благословив» сам Путін, можна було б зіграти в гру «вимушений вступ до Митного союзу в обмін на зачистку ЮВТ», проте в тому-то і пікантність ситуації, що Путін сам у цій справі — на зразок співучасника. Ну а «благословінням» одного Жириновського ситий не будеш — це, скоріше, щось на кшталт «чорної мітки» або поцілунку прокаженого. Утім, вступити до Митного союзу Янукович ще може встигнути.

Так, «посадка» Тимошенко сама по собі не здатна вивести на вулиці не те що сотні, але навіть десятки тисяч незадоволених — нового Майдану не буде. Юлія Володимирівна додала чимало зусиль, щоб випасти з месіанського амплуа.

Однак її «посадка» може стати стартом до масштабної делегітимізації нинішнього політичного режиму — як усередині країни, так і на міжнародному рівні. Держава володіє монопольним правом застосування легального насильства саме тому, що за ним це право визнають — громадяни всередині країни і інші держави на міжнародній арені. Делегітимізація політичного режиму починається з загального уявлення про те, що дії держави грунтуються не на праві, а на свавіллі і маніпуляціях із законодавством. Загальносвітовий резонанс навколо справи Тимошенко створює режиму імідж «жадібних варварів» і посилює її власну політичну вагу, повертаючи з напівмаргінального стану.

Юлія Тимошенко — жінка містична, майже провіденціальна, у ситуаціях політичної нестабільності і невизначеності вона завжди тільки набирає бали. Усі чоловіки-політики, які ризикнули протистояти їй, безславно йдуть у небуття: Лазаренко, Кучма і Ющенко можуть вважатися серйозними експертами в цьому питанні.

І поки Тимошенко в СІЗО або на зоні, Янукович потрапляє в пастку, стаючи заручником ситуації. Якщо, не дай Боже, з нею щось трапиться в місцях ув`язнення, а будь-яка потужна розвідка світу здатна їй нашкодити, винним у світовій та українській громадській думці буде визнаний Янукович.

Після цього починається керований ззовні «обвал» української держави.

На «багнетах» — міліції і армії — режим довго не протримається. Міжнародна ізоляція найбільш помітних персонажів українського «політикуму» (відсікання від захованої за межами України власності, розставання з сім`ями, що живуть в лондонах і швейцаріях) — це лише початок. Ну а позбавлення України права на проведення «Євро-2012», що лобіюють німецькі політики, безпосередньо зацікавлені в перенесенні чемпіонату до Німеччини, знищить легітимність «колективного Януковича» навіть  у найбільш маргінальних прошарках українського суспільства. Адже Україна зараз фактично живе футболом: футбол об`єднує всі регіони країни, а також політичну еліту і народ, це єдина подія зі знаком «плюс» за останні роки.

У подібній ситуації між керівниками Росії та керівниками ЄС складається консенсус — з приводу неприйняття Януковича і його найближчого оточення.

Але найсумніше для України і українського народу полягає в тому, що зараз всі її сусіди — і близькі, і далекі — зацікавлені чи то в ослабленні цієї країни, чи то взагалі в її розвалі, дробленні і зникненні (принаймні, в нинішніх кордонах).

Андрій Окара,
російський політолог