Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Ринок землі: Продати не можна залишити

Давайте подивимося на проблему продажу земель не з правової точки зору (не аналіз законодавства чи законопроекту), а розкрємо її на візійному рівні, якщо хочете, – на ідеологічному.

Тому в наступній аргументації зумисне змішуватиму поняття держави і місцевого самоврядування, хоча це неправильно з правової точки зору, але не має жодного значення у приведених нижче обґрунтуваннях. У своїй аргументації я користуюся висновками, зробленими після почутого на лекціях своїх вчителів, прочитаного в текстах відомих економістів та філософів, з якими я цілковито погоджуюся.

СРСР закуповував значні кількості зерна за кордоном. І це не дивно в країні, де економіка побудована на невідомо чиїй власності. Один лише штучний поділ власності на соціалістичну та індивідуальну (читай — політекономію радянських часів) привів до повного розвалу не тільки народного господарства, але й знищення власника як соціального явища. Власність на землю (і не тільки на землю) була введена в ідеологію. Ідеологія може бути інститутом коротко- чи середньо-строкового використання. Тобто в цей час ціною неймовірних чи то зусиль, чи жертв можна порушувати економічні закони. Але не вічно.

Це втручання в економіку (природні суспільні відносини) було настільки брутальним, що ще довго після совєтської влади чого підприємці і люди чекали від держави, так це —  експропріації. Навіть зовсім недавно бізнесмени апелювали до економістів: «ну не може бути так довго, повинні ж прийти та й забрати». Існує теорія, що правитель (а в нас вже проглядається такий диктатор) не зацікавлений у досягненні підданими власниками благополуччя, бо це збільшує їх переговорну силу, протестний потенціал. Саме тому періодично повинні проводитися конфіскаційні реформи. У нас же поступають радикальніше. Не дають створитися середньому класу на селі шляхом недопуску до цілковитої (повноправної) власності на землю.

Основою ринкової економіки (чи то суспільних відносин, які уможливлюють щоденну економічну активність, чи то реалізації формули «товар-гроші-товар»), її життєдайною базою є право власності. Не викривлене, як за часів СРСР, а пряме, без жодних посередництв через право на право (в нашому випадку на пай), повноцінне у всіх своїх трьох ознаках: у праві володіти, праві користуватися та праві розпоряджатися, без виключення жодної з цих ознак. В нашому ж випадку фактично унеможливленим є право розпоряджатися землею, та й з правом володіння не все гаразд. Неповне право власності призводить до недосконалості господарських зв’я­зків та й економіки вцілому. Наявність не всіх ознак власності (наприклад, неможливість вирішувати долю об’єкта власності) призводить до обмеження прав селян, нерівності їх у порівнянні з міськими мешканцями. Вилучення з господарських відносин права власності на землю приведе до хворобливого капіталізму у цій галузі. Чи хтось береться стверджувати, що неприватизація чи продовження мораторію на купівлю-продаж землі лишить її у власності людей (селян)? Хіба вони зараз нею володіють? Теза про дерибан останнього багатства має підстави тільки коли це багатство має власника. Якщо ви стверджуєте, що власником зараз є люди (селяни), то дозвольте мені з цим не погодитися. І це, по-моєму, очевидно. Перекоси чи несправедливості у приватизації майна, яка відбулася в Україні, не є підставою не проводити її в інших галузях господарства.

Тут я хотів би покликати на допомогу Бальцеровича, який сказав таке: «Будь-які реформи, які не дають можливості розростатися приватній власності, є деструктивними. Якщо не навести лад з власністю у суспільстві, то будь-які реформи (навіть найпрогресивніші) приречені на фіаско».

Будь-яка приватизація не відбувається без зловживань, будь-яка формула чи механізм приватизації є несправедливим, бо найсправедливішим мало б бути повернення майна  і землі власникам до експропріації.

Погляньмо на цю проблему на ціннісному рівні. Цінність «справедливості» за соціологами стоїть поряд з цінністю «права». Важко досягнути справедливості у певних відносинах, коли ці відносини навіть не перебувають у правовому полі. Іншими словами, для досягнення справедливості у питаннях власності на землю необхідно виводити ці відносини у публічне право безпосередньо, тобто за відсутності будь-яких правових інститутів (в нашому випадку у вигляді паю). Нам також треба попрацювати над введенням у цінність українців закону, бо, як казав Андрухович, ми живемо не по закону, а по правді, а правда, звісно ж, у кожного своя.

Введення власності на землю в правове поле потрібно не тільки для держави. Це необхідно для створення об’єкту обміну в економіці, громадянському суспільстві. Більше того, це може стати одним з чинників «відчуження» українця від держави, якщо точніше, то від надмірних патерналістських сподівань. Соціологи стверджують: щоб вбити генетичну пам’ять необхідно мінімум 3 покоління, в нас (в Галичині) було тільки 2, і як ми вже боїмося власності.

А що ж далі? А далі в глобальній конкуренції нам треба виходити на транснаціональні ринки (Янукович вже пообіцяв нагодувати Африку). А для цього треба мати легітимність, захист контрактів, визнання власності на землю, можливість застави цієї землі тощо.

Спробуємо побудувати аргументацію від зворотнього. Погляньмо хто ж є реальним власником с/г землі сьогодні, і ним і залишиться у випадку неприватизації. Якщо оглянути теперішній стан справ з землею на селі, то легко можна побачити, що основним розпорядником є  держава. Хоча економісти говорять не про державу. Вони говорять про правителів та агентів – тих, хто виступає від її імені. Легко передбачити поведінку такого суб’єкта (правителя чи агента). Охарактеризуємо ж його.

В уяві людей є цей суб’єкт, розумний та всеблагий, — держава (влада), яка почує їхні болі, сприйме та реалізує їх пропозиції. Ці надії чи сподівання живі і досі. Проблема ж у тому, що влада не є безмежно раціональною. ЇЇ раціональність, тобто раціональність людей, які її творять, досить сильно обмежена. Розрахунок на те, що влада може зробити все, базується на нереалістичній уяві про те, що владу творять боги, а це не так. Більше того, за Джорджем Акерлофом, який отримав Нобелівську премію у 2001 році за виведення теорії шкідливого відбору, вона, тобто влада, формується з врахуванням цього ефекту.  Шкідливий відбір працює всюди, де споживач не здатен оцінити якості продукту. Тому ймовірність того, що при владі ви побачите людей, які не надто обмежені правилами моралі, не наділені відповідними компетенціями, досить висока. Ієрархічна система перетворюється у систему некомпетентних виконавців.

Як же вижити в таких умовах? Це можливо тільки за умови значного зменшення ринку чиновницьких послуг, а також за умови появи сильно зацікавленого у якості цих послуг і компетентного споживача. І перше, і друге означає появу повноцінного (не обтяженого будь-якими обмеженнями) власника на обох ринках.

Нобелівський лауреат з економіки 1982р. Джордж Джозеф Стиглер сказав: «Вибираючи між ринком і державою, ми чинимо як той древній римський імператор, який повинен був судити конкурс двох співаків. Почувши першого, він одразу ж віддав приз другому». Ми поступаємо з ринком так само. Ринок страшний для людської вдачі, але саме через цю людську вдачу (особливо в нас галичан) він перспективніший, ніж держава.

Економічні дослідження, які пройшли у різних сферах діяльності держави, показали, що держава є замінною практично у всіх сферах. Треба провести десакралізацію держави. Люди повинні ставитися до державної контори, як до контори. Даючи попередню часткову відповідь на питання дискусії, однозначно можна сказати, що ні покупцем, ні продавцем не може бути держава.

Остання книжка Бальцеровича, яку він презентував нам приблизно рік тому, присвячена дослідженню постсоціалістичних країн впродовж років після здобуття повної незалежності та переходу на ринкові умови господарювання. Досить сенсаційним результатом його дослідження було визначення кореляції (причинно-наслідкового зв’язку) між радикальністю реформ у цих країнах та рівнем економічного добробуту на душу населення.

Що ж ми робили з землею впродовж років незалежності?

Після численних мораторіїв, які приймалися Верховною Радою з приводу приватизації землі, закон «Про ринок земель…» мав би бути покликаний знівелювати негативи (описані опонентом), які несе на початку вільний ринок. Країни-сусіди законодавчо встановили терміни можливого переходу власності на землю до нерезидентів. Ось деякі приклади.

У Литві та Словаччині іноземні фізичні та юридичні особи до 2011 р. не мають права купувати сільськогосподарські землі. У Чехії іноземці можуть купувати землю, якщо вони є громадянами ЄС і постійно проживають у Чехії більше ніж 3 роки та зареєстровані як фермери. У Болгарії покупець сільськогосподарських земель зобов’язаний обробляти їх не менше 5 років. Покупець сільськогосподарських земель не вправі продати їх протягом 5 років. В Угорщині громадяни можуть придбати до 300 га сільськогосподарських земель. До 2011 р. угорські юридичні особи, а також іноземні юридичні особи і громадяни не можуть придбавати у власність сільськогосподарські угіддя.

В більшості країнах світу запроваджено тимчасові обмеження на володіння сільгоспугіддями для іноземних громадян, юридичних осіб та урядів. Так, Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Угорщина, Чехія, Румунія встановили перехідний період тривалістю до семи років (починаючи з часу приєднання до ЄС), протягом якого фізичні особи-іноземці не можуть купувати сільськогосподарські землі. Болгарія встановила 10 річний мораторій з моменту приєднання до членів країн ЄС. Польща відстояла для себе дванадцятирічний перехідний період — до 1 травня 2016 року.

Дозвольте мені продовжити доведення від зворотного і показати чого ми досягли, не доводячи до кінця реформи.

За 20 років земельної реформи в Україні на 8,6 млн га скоротились площі сільськогосподарських угідь. Відбулось неприпустиме подрібнення структури аграрного виробництва. Внаслідок блокування ринку приватних сільськогосподарських угідь посилюється тенденція створення нераціональних за розмірами землекористувань аграрних господарств. Земельні відносини стали вкрай заполітизованими. Певна частина площ продуктивних угідь втратила економічну родючість: засолена, заболочена, заросла лісом. Інвестування у виробничу сферу за умови нерозвинутого земельного ринку України є ризиковим. Мораторій перешкоджає залученню інвестицій в АПК. Передумовою здійснення інвестицій є існування сталого землекористування, що неможливо при оренді. Якщо ж йдеться про кредитування, воно практично недоступне без застосування іпотечних механізмів. Адже іпотека передбачає можливість відчуження заставленого майна (земельної ділянки). Спадкоємці сільських жителів проживають переважно в іншій місцевості (у містах, в інших країнах) і не мають інтересу самостійно працювати на землі, тим більше на малих ділянках. Понад мільйон власників земельних паїв не має спадкоємців. За 18 років мораторію законсервовано вкрай неефективну аграрну структуру, яку нерадикальними методами оптимізувати неможливо.

Земля, країна, а звідси й держава підсвідомо сприймаються українцями як однорідні поняття. Навіть у цій ментальній сфері власник є конче необхідним. Інакше, є відчуження власника, побутує ставлення до влади, як до окупаційної (не своєї). А це вже вороги і з ними треба боротися. Так і поборюємо одне одного: влада очікує, що люди не будуть платити податки, а люди очікують від влади казнокрадства. Нам конче необхідно ставати повними власниками держави, країни, української землі.

У 20-х роках минулого століття мій дід працював на важких роботах у Франції з метою заробити трохи грошей, щоб купити собі в рідному селі землички (саме так лагідно її називали), а не право на право. Тоді не існувало жодних паїв на землю. Згаданий опонентом прорив (кооперативний рух) на початку 20 століття був забезпечений реальною, а не ефемерною власністю на землю та інші засоби виробництва, та й взагалі аграрний та кооперативний прорив у ці часи в Галичині цілковито базувався не на паях чи оренді, а на приватній власності на землю.

Нам треба швидше проходити реформи, які вже давно зроблені нашими сусідами. Далі нас чекають наступні проблеми з консолідацією земельних ділянок для підвищення конкурентоздатності с/г виробників. Розвинені в аграрному відношенні держави вже з другої половини XIX ст. вживали землевпорядні заходи щодо консолідації дрібних ділянок у великі. Механізми запобігання подрібненню фермерських господарств існують у законодавстві більшості країн ЄС.

Власність на землю не є достатньою причиною успіху господарювання на цій землі, але однозначно вона є необхідною для цього. Тому будь-які зволікання у сфері приватизації землі та введення її до ринкового обігу призведуть до відтермінування появи господаря на цій землі, а якщо брати більше, до залишання України в хвості глобальної конкуренції і не тільки на ринку харчів.

Отож, відповідь на запитання: Земля України: хто купець, хто продавець?», звучить так: купець – українець, продавець – українець (тобто застосувати на початках формулу економічного націоналізму).

 Ярослав Рущишин, Комітет підприємців Львівщини

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com