Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Невідворотність реституції

Україну очікує ще одна напасть — повернення майна законним власникам.

Цілком безневинне слово латинського походження «реституція», що у теперішньому юридичному тлумаченні означає відновлення прав у попередньому правовому, майновому становищі, може спричинити якщо не революцію, то справжній бунт на теренах України. Тоді помаранчеві події кінця 2004 — початку 2005 років видаватимуться і справді театральним шоу, під час якого одна фінансово-політична корпорація, використавши народне невдоволення й одвічне прагнення справедливості, взяла владу, а насправді підсунулася ближче до «корита».

Чимало громадян держав пострадянського простору (тієї ж Чехії, Польщі, Румунії, країн Прибалтики) вже на власній шкурі спізнали, що таке реституція, коли роками триває процес повернення чужого майна законним власникам. І позначається він на людських долях часто драматично — інфарктами й інсультами, розпадом сімей, божевіллям...

А якщо врахувати, що чимало територій України свого часу входили до складу інших держав, в яких українцям фактично була відведена роль робочого бидла та гарматного м’яса, а майже всім рухомим і нерухомим майном володіли представники поневолювачів, то стане очевидно — у випадку нашого вступу в ЄС Україну чекають важкі випробування.

Зауважу, що в даній публікації ми торкатимемося передусім проблеми реституції у контексті не внутрідержавного відновлення майнового статусу громад і громадян, а двосторонніх угод між Україною й іншими державами. Зокрема, членами ЄС.

Ваше уліце — наше каменіце...

Цей саркастичний польський жарт, кажуть, пішов гуляти нашим містом після третіх «визволителів», коли Львів, якого поляки вже кілька століть вважали своїм, а українців було витіснено на марґінес економічного, політичного й культурного життя, після геополітичних пертурбацій завершення Другої світової війни потрапив під радянську окупацію. Пригадую виступ перед нами, першокурсниками ЛДУ, 1973 року співробітника КДБ — він розповідав, як розселяли у Львові радянських офіцерів і солдатів, які поверталися з фронту. Рядовий склад, як правило, розміщували у районі Привокзальної площі, щоб у випадку ситуації «Ч» можна було якнайшвидше дістатися залізничного вокзалу. Співробітникам спецслужб і радянському активу пропонували розкішні австрійські помешкання у районі Політехніки й теперішньої вулиці Саксаганського. Виявляється, тоді, зі слів кадебіста, ніхто з високопоставлених «визволителів» не хотів селитися у віллах поблизу Стрийського парку чи в районі Професорської колонії, бо в цих «лісових» районах можна було нарватися на кулю оунівського підпільника.

Так ось, львівські заможні поляки, яким вдалося врятуватися від німців, весь час сподівалися, що «американи» нападуть на «совєтів», тож їм не доведеться навіки прощатися зі Львовом. Саме тоді, мабуть, хтось із поляків (відповідаючи на кпини українців, які тішилися, що нарешті позбулися багатовікового поль­ського гніту) і зронив слова, котрі дожили донині. Але сталося те, що сталося. Після Другої світової війни сильні світу цього знову покраяли мапу, внаслідок чого українці з поляками виявилися майже ідеологічними соратниками, бо славити «великого Сталіна» мусили всі, які потрапили у комуністичні обійми.

... Минули десятиліття. Наші країни стали незалежними. Польща, як один із могильників радянської системи, впевнено заповзла в Євросоюз і НАТО, залишаючись при тому Польщею. А Україна, маючи статус позаблокової країни, ймовірно, ще довго мучитиметься самоідентифікацією, маніпулюючи понятійними категоріями нації й народу, міжконфесійними міжусобицями та статусом державної мови.

Але мова не про те, хто і як із колишніх республік чи сателітів СРСР заскочив у нову європейську міждержавну спільноту, що називається ЄС. Для нас у даному випадку цікаво, що кожний громадянин країн ЄС у випадку вступу України до цієї спільноти може законно претендувати на майно, яким володіли його предки. Звісно, для цього потрібно зібрати доказову базу. Саме тому в тій же Польщі питання реституції вже давно є прибутковим бізнесом. Немов гриби після дощу, у великих польських містах виростають адвокатські контори, які оптом скуповують напівзотлілі документи, що залишилися «після діда та бабці». Йдеться про власність не тільки на теренах сучасної Польщі, а й про майно у тих же Львові, Тернополі чи Івано-Франківську.

І, мабуть, невипадково останніми роками з львівських архівів у великих кількостях зникають якісь документи. Ніби-то порушуються кримінальні справи за фактом, триває слідство, щось туманно пояснюють архіваріуси, а громадськість і далі не знає, хто і для чого краде документи з архівів, хоча відповідь, на нашу думку, більш ніж очевидна. Можливо, і з цієї причини поляки так наполегливо тягнуть Україну в Європейський Союз...

Стримуючим фактором для поляків є і той факт, що закон про реституцію їхній сейм ухвалив ще 2001-го року, його підтримав сенат, але на ньому все ще немає підпису президента. Причина — польське суспільство надто поляризоване щодо сприйняття цього документа. Оскільки значною частиною власності у довоєнній Польщі володіли німці, чимало поляків є противниками того, щоби повертати їм тепер уже польські «уліци і каменіци». Обома руками за прийняття цього закону, звісно, «мілосьнікі Львова» та членів інших громадських організацій, доля предків яких була пов’язана з Україною.

Сусіди не дрімають

Зі слів чернівецького журналіста Андрія Сулими, у Румунії закон про реституцію набрав чинності у червні 2006 року. Під повернення колишнім власникам підпали будівлі посольств, гімназій, штаб-квартир політичних партій і громадських організацій, а діти колишніх власників легко відсудили свої акції в готелях, на заводах і фабриках. Але найдраматичнішою виявилася вимога повернути землю і ліс. На сьогоднішній день подано понад 450 тисяч заяв про повернення сільськогосподарських угідь загальною площею 900 тисяч гектарів, а також 1,9 мільйона гектарів лісу.

А в Чернівцях, котрих від Євросоюзу відділяє якихось 25 кілометрів, на багатьох вулицях милують людське око розкішні вілли кінці ХІХ — початку ХХ століть, із вензелями господарів та претензійними написами на фасадах: «Вілла Роза», «Вілла Стелла»... Можливо, десь у Мюнхені чи Бухаресті живуть нащадки тих, кому належали ці споруди. Тож нинішніх власників тутешніх помешкань може незабаром чекати довга судова тяганина.

Особливо гострим може стати земельне питання, бо ціна землі (особливо у престижних містах і курортних зонах в Україні) вже майже наздогнала європейську. В історії багатьох сіл — особливо галицьких, буковинських і закарпатських — чорним по білому написано фрази на кшталт «господарі репресовані, землю усуспільнено». А для Європи це документ, який підтверджує право власності.

А що ж українці?

У середині минулого року львівське адвокатське об’єднання «Козаков і партнери» завершило перший етап прийому документів від тих громадян України та їхніх правонаступників, які, на думку юристів, мають право на повернення вартості нерухомого майна, залишеного ними у Польщі в результаті сумнозвісної операції «Вісла» (1944-1947). Тоді, як відомо, з Польщі було виселено майже півмільйона українців. Згідно з міждержавними угодами, УРСР зобов’язувалася надати відповідну матеріальну компенсацію всім громадянам, яких фактично примусово депортували на її територію. На жаль, більшість переселених до сьогоднішнього дня так нічого і не отримували. Адвокати переконані, що зобов’язання України ще не припинені, оскільки вищезгадана угода не встановлювала конкретних часових рамок. А сучасна Україна є правонаступницею УРСР — і саме тому повинна виконувати свої міжнародні зобов’язання у повному обсязі.

Правники повідомляють — якщо Україна як держава та її судові інстанції не захочуть піти людям назустріч, вони шукатимуть правди у Європейському суді з прав людини.

А наша Верховна Рада ще жодного кроку не зробила, аби бодай напрацювати проект закону, який унеможливить соціальний вибух і передбачить шалені соціальні витрати як наслідок реституції.

Прибалти вже «наїлися”

Серед колишніх республік СРСР закони про реституцію прийняли в Литві, Латвії та Естонії. Особливо гостро його наслідки відчули латвійці й естонці, оскільки в результаті дуже багато будинків у містах опинилися в руках шведів, німців, данців і фінів, які відразу вирішили продати їх комерційним структурам або здати в оренду. Ціни на нерухомість негайно підстрибнули до захмарних висот, що спричинило соціальну напругу в суспільстві. Питання постало настільки гостро, що мусили втрутитися державні чинники. Так, у Латвії уряд прийняв спеціальну постанову, яка регулювала максимальну ставку орендної плати в денаціоналізованих будинках.

...Але в Україні влада чомусь сліпо вірить, що коли ми вступимо в ЄС, то відразу ж потечуть молочні ріки, а з тинів звисатимуть ковбаси й шинки.

Мирослав ГРЕДІЛЬ, Портал українця

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com