Загадка наших емоціЙ

Емоції з’являються у людини задовго до її народження. Це не парадокс. Сказане необхідно розуміти буквально. Емо­ції задоволення і незадоволення спостерігаються у людського плода ІV-VІ місяців ембріонального розвитку. Емоційне життя починається ще в утробі матері.

Багата гармонійно розвинена і добре керована емоційна сфера людини — золотий фонд особистості, багатство, яке необхідно не тільки берегти, але і примножувати.

Суспільна думка оцінює особисті якості людини: розумний, безглуздий, хитрий, красивий і т.д. і визначає відношення суспільства до її особи: шанований, не шанований, приємний, неприємний та інше, — дає оцінку її матеріальному становищу.

Кожний сам бере участь у створенні цих оцінок. Сам бажав і бажає мати визначену оцінку в суспільній думці. Кожна людина більше або менше чутлива до судження про неї, на своє становище в очах суспільства, ставить себе у якомусь відношенні вище одних осіб і нижче інших.

Визначення свого ставлення в цьому смислі до інших може носити інтелектуальний характер, але частіше виникає в якості емоційних реакцій, пов’язаних з інтелектуальними процесами. Сюди відносяться такі емоції, як гордота, марнославство, почуття власної гідності, образа і т.д.

Про гордоту.

Гордота в устах слов’ян була якістю негативною і знаходила повний осуд, в чому виявляється і релігійний погляд на це почуття.

В.І. Даль наводить такі вислови: «В убогій гордоті дияволу втіха»,  «З розумом носа не підіймеш». Гордість, пиха, чванство за народним уявленням притаманна правлячим і багатим, гнобителям, насильникам і кривдникам. В народній пісні дається опис зовнішнього вигляду пихи: «Ходить пиха надуваючись». І навпаки, самозвеличуючим емоціям можновладців, багатих, сильних, що ставлять себе вище оточуючого соціального середовища, у слабких, зневажених, нижче стоячих за соціальним становищем мали місце при стосунках з «сильними світу» емоції невпевненості, боязкості, соромливості, боягузтва. В реакціях по відношенню до вищестоящих часто виникали почуття покірності, відданості, самоприниження.

Гордість знаходить зовнішні прояви в міміці і позі. Дарвін описує цей вираз так: «Горда людина виявляє своє почуття зверхності над іншими, тримаючи голову і тулуб прямо. Вона пихата і намагається здаватись якомога крупнішою, так що про неї говорять в переносному смислі, що вона надута від гордості… Мускул, що вивертає нижню губу, називається мускулом гордості».

Вираз гордості прямо протилежний виразу покірності (поза з перевагою мускулів, згинаючих хребет). Розгинаючу позу гордості людини можна рахувати зовнішнім проявом сили.

У дітей вираз гордості, переваги і образливості спостерігається дуже рано. Дитині дуже багато забороняється старшими, а від неї вимагають ті чи інші дії. Старші мають силу і владу і розпоряджаються всіма життєвими благами.

Дитина мріє: «Коли я стану великою і сильною…» і т.д. У підлітка виникають возвеличені фантазії. Він мріє про те, що буде актором, музикантом, співаком, космонавтом.

Дорослий бажає свого піднесення відповідно до ситуації, в якій він знаходиться, зі своїми особистими даними.

Під впливом умов існування в людському сус­пільстві розвинулись два ряди реакцій. Одні — пов’язані зі свідомістю своєї переваги та з прагненням себе возвисити: гордість, зарозумілість, чванство, хвалькуватість, самозакоханість, почуття власної гідності. Другі — породжені свідомістю безсилля: забитість, боязкість, невпевненість у собі, відчуття покірності, самоприниження, догідництво, підлещування, лестощі. В різних класах суспільства, в різні історичні відрізки часу визивались і культивувались різні реакції.

Почуття вищості зв’язується не тільки з владою чи багатством. Люди можуть гордитися своєю перевагою над іншими в галузі мистецтва і науки, в творчій роботі. Люди, які досягли видатних успіхів в галузі літератури, музики, науки, отримують підґрунтя для почуття гордості. Щасливці можуть зазнаватися. Але гордість може не мати тон грубого «зазнайства»,  а зовнішні прояви і характер внутрішніх хвилювань при цьому можуть змінюватись.

Про марнославство.

У Р. Ролана є така фраза: «Пихатому важливо не те, що він є, а яким він здається». Він хоче стояти вище у думці середовища, чим він стоїть. Людина намагається показатись іншим у вигідному світлі і уникає такого становища, в якому вона може справити відштовхуюче враження. При цьому вона діє не за логічним усвідомленням, а «інстинктивно»,  точніше, в силу автоматично виникаючої емоційної реакції: «Чому зі сторонніми людьми кожен так делікатний? — говорив М. Чернишевський. — Чому при чужих людях всі намагаються здаватися кращими, ніж у своїй родині? — і насправді при сторонніх людях бувають кращими, — хоч їх і більше люблять, ніж з чужими?». Так створюється в тій чи іншій мірі «дволичність»: одне лице для посторонніх, інше — для своїх. Різниця між цими людьми може досягнути такого ступеню, що істинне лице, що проявляється в домашньому житті, зовсім не подібне на «офіційне» лице (лице для інших). При брехливому, корисному приховуванні своїх істинних якостей, виходить те, що зветься лицемірством. Чутливість до думки інших виробляється з дитинства. Бажання не зронити себе в очах інших, боячись осуду («що скажуть»), страх, насмішка, сором, ніяковість в присутності сторонніх — все це прямо чи опосередковано навіюється і виховується середовищем. Ці почуття зобов’язують дотримуватися визначених вимог і в одежі, поведінці, в манері сидіти, говорити, їсти так, щоб не викликати неприємних почуттів в оточуючих у виявленні своїх почуттів (страху, подразнення, образи тощо). В різних верствах і класах суспільства ці норми змінюються, але в тій чи іншій формі мають завжди свою дію.

Не тільки прогорівший дворянин підтримував своє «достоїнство» і «честь»,  живучи не по достатку. «Багато бідних витріщаються з останніх сил і витрачають останні заощадження і копійки, щоб тільки бути «не гірше інших»,  — писав Достоєвський. Ці почуття, раз виховані, виникають згодом несвідомо. Причесати коси, вдітися відповідно до обставин, поводити себе так, щоб «не кидатися в очі» — це так природно, «що само по собі зрозуміло». І навпаки, для більшості було б болісно неприємно фігурувати в такому виді, щоб це викликало невтішну увагу або насмішки оточуючих.

Похвала і осуд — найсильніша зброя впливу соціального середовища на своїх членів. «Насмішки боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі» — говорив М. Гоголь. Якщо людина неохайна, не слідкує за своєю зовнішністю, в своїй поведінці абсолютно не рахується з оточуючими, порушує спокій, дуже голосно балакає, не звертаючи уваги на ситуацію, перебиває розмову і т.п. — веде себе «невиховано» або «безсоромно»,  то це вказує, що людина живе без контакту з оточуючим середовищем.

Причина та, що вона з дитинства звикла соромитися оточуючих, або ж це егоїст, який настільки закоханий в себе, що думка інших для нього не має ціни, або людина «не від світу цього»,  вся увага якої фіксована на чомусь, що знаходиться поза оточуючим життям, або людина занепала, як це буває з алкоголіками, наркоманами або невдахами, що махнули на все рукою.

Суспільство своєю думкою регулює поведінку своїх членів. Вони, виявляється, таким чином, стають в тій чи іншій мірі «рабами суспільної думки».

Професійного злочинця може не зачіпати нічия думка, крім невеликої чисельності «братків» по професії. Людина найбільше реагує на оцінку середовища, яке вона цінує, — «свого середовища». Чим визначається дозволене і недозволене, засуджуване і схвалюване? Все це витікає з умов життя даного суспільства і визначається його інтересами. Думка суспільства визначає найбільший вплив на поведінку людей і регулює зовнішню форму їхніх взаємовідносин. Гордість і марнославство йдуть рука об руку. Посилений розвиток марнославства як і гордоти, в різних класах і верствах суспільства стоїть у зв’язку з життєвою ситуацією в даному класі у визначений момент.

“Проти всього можна піти, а проти моди не підеш». Правила і форми ввічливості у взаємовідношеннях, одежі і т.п. — все це стоїть у зв’язку з умовами життя даного соціального середовища і історично змінюється.

Для того, щоб звернути на себе увагу, можна франтувати не тільки модністю одежі, але і її оригінальністю, навіть неохайністю.

Сократ крикнув одному оратору, який вийшов на трибуну в лахмітті: «О, афінський юначе! З дірок твоєї мантії виглядає марнославство». Із гордості і марнославства витікає і відповідна постава. Щоб поставити себе вище в очах інших, марнославна людина «козиряє усіма своїми козирями» і відчуває радість при цьому. Вона гордиться, досягнувши видного місця, отримавши орден, незалежно від того, яким шляхом вони отримані, чваниться підйомом на високу гору, своїм знайомством з людьми, що високо стоять в думці суспільства, своїм голосом, розумом, дотепністю, своїми знаннями. Задоволення самолюбства може стати дорожче матеріальних благ і може слугувати сильним стимулом.

Симуляція вченості веде до того, що те, що можливо викласти ясно і просто, обгортається в незвичайно «вчену» замудру форму. У інших марнославство знаходить своє задоволення просто у володінні речами цінними в очах інших.

Відомо також, що істеричні суб’єкти «дресирують» оточуючих і створюють при допомозі хвороби своє панування. Це не просто притворство та обман. У істериків гордість і марнославство можуть поєднуватися і суб’єктивно не відрізняються і змішуються з самими різними іншими почуттями. Успіхи у протилежної статі стають предметом гордості і марнославства. Марнославство може впливати на вибір об’єкта в любові. В почутті ревнощів, в конфлікті і травмах на сексуальному ґрунті, почуття образи, ураженої гордості і марнославства відіграють велику роль.

Марнославство впливає на вибір професії і постановці життєвої мети і т.д. Помилка ворога сприймається як особиста вдача. Заздрість не дозволяє цій людині бути об’єктивною. Для марнославної людини визнати свої помилки рівноцінно особистому збитку. Адже відомо, що мудрий той, хто може змінити свою думку.

Самолюбива людина хоче бачити себе краще, вище інших, вона не мириться з визнанням своєї навіть відносної малоцінності. Усвідомлення своєї нікчемності не вкладається в її свідомості. «Возвеличений обман» стає дорожче істин «непринадних для особистої свідомості». Ще Кант сказав, що найгірше для людини є падіння в своїх власних очах. Самообман — один із самих розповсюджених видів життєвої брехні. Розвиток марнославства, як і гордості, залежить від умов розвитку даного індивіду.

Про лестощі.

Нездібність самолюбивої людини критично оцінити свою власну особу, забезпечує успіх лестощів. «Пестять — за виразом М. Чернишевського, — для того, щоб панувати під виглядом покірності». Чим більше людина чутливіша до думки інших, або чим частіше вона чула про себе невтішні відгуки, тим легше вона піддається лестощам.

Кожна людина у якійсь мірі самолюбива, кожному приємно те, що говорить про його цінності, що возвеличує його в своїх і чужих очах.

Лестощі та інтриги завжди були сильними засобами в боротьбі за милість коронованих та інших високих осіб. Лестощі знаходили благодатний ґрунт в самоомані, пов’язаній з великою владою. Успіх лестощів виростає на ґрунті марнославства, і зрозуміло, що марнославні люди найбільш легко їм піддаються. Цікаво, що Лев Толстой говорив так: «Лестощі необхідні навіть між близькими людьми, як мастило для коліс».

Про образу.

Коли ображається почуття власної гідності, коли людина усвідомлює, що її принижують в її особистій думці або в думці суспільства, виникає емоція образи. Зневага, образа визивають гострий афект, який рідко веде до зворотної образи дією, або до більш важкого злочину. Але це дійсно не завжди виникає водночас з образою. А.Ф. Коні на основі свого багатого судового досвіду розповідав у зв’язку з цим, що ображена людина іноді «виходить з себе» не відразу, а через деякий час, протягом якого кривдник встиг вже спокійно звернутися до іншої розмови або справи, при цьому раптово проривається у самій різкій формі протест проти слів, рухів, особи кривдника. Не варто думати, що людина, яка промовчала спочатку і тільки через відомий проміжок часу виявила своє нетерпіння криком, нестямністю, побоями, могла в цю перерву спостерігати і направляти на що-небудь свою увагу… Вона нічого не бачить і не чує. Вона вся у владі вихору внутрішніх запитань: «Та як він посмів? І що ж це таке, невже я це перенесу?!»

Образа може, безумовно, не визивати такої гострої реакції. Може залишатися прихованою і поступово зживатися або вести не до спалаху гніву, а до обдуманих різноманітних дій, в тому числі і помсти. Привід для образи і відповідь на неї безкінечно різноманітні. Образу переживає і дитина, і дорослий, і безглуздий, і розумний. Цицерон сказав: «Образа спричиняє біль, який з трудом виносять наймудріші і кращі люди».

Горді, марнославні, самолюбиві люди з підвищеним почуттям власного достоїнства, безумовно, більше вразливі, в них спостерігається свого роду гіперестезія і в цьому відношенні вони багато і підозрюють образу там, де і не передбачалося причинити її. У окремого індивіда можуть бути «пункти» ображеності, особлива ображеність у якомусь відношенні. Така «приватна» образливість базується на індивідуальних хвилюваннях її спричинивши.

Безперечно, що емоції мають величезне значення у житті людини. В окремих класах суспільства і в різних історичних відрізках вони можуть бути розвинені більше або менше. Вони можуть носити різко антисоціальний характер, але можуть втрачати антисоціальну направленість і отримувати велике позитивне соціальне значення.

Василь Слободяник