ЦИВІЛІЗОВАНА ДЕРЖАВА ЧИ КОРСАРСЬКЕ КУБЛО?

(Продовження. Поч. у попередньому числі газети)

Майже одразу після виходу друком першої частини нашого аналітичного дослідження (“Персонал плюс» №46) сталася подія, котра підтвердила, що політика Євроспільноти стосовно України — «ідіть сюди, стійте там» — диктується   турботою про «збереження і примноження демократичних цінностей», не настільки, як цього б хотілося певним лідерам нашої опозиції. Це лише привід або навіть камуфляж, котрий маскує саму суть цієї глобальної проблеми.

Як по команді впливові європейські ЗМІ здійняли галас, що Україна не доросла не те що до будь-якої форми членства чи асоціації в ЄС, а й навіть до права проводити Євро-2012. Підстава — жорстоке ставлення української влади до… бездоглядних собак! Не поспішайте сміятися. Нарвані захисники прав тварин уже зібрали півмільйона… не радійте, не доларів для собачок, а підписів у високі європейські інстанції з вимогою заборонити футбольний єврочемпіонат в Україні, а їхня формальна провідниця Бриджітт Бардо написала найвищим українським державним достойникам такого листа, що почервонів би навіть Лесь Подрев’янський.

Але зміна акцентів з аудіо та відеопіратства (про комп’ютерне поки що не заїкаємося, щоб не наврочити) на захист Богу духу винних Сірків, Бровків і Тузиків ще не означає, що ми знову відбулися легким переляком. Голова правління Всеукраїнського агентства авторських прав Юрій Михайлович Гандзюк упевнений, що то лише черговий тактичний хід, доки відповідні американські чинники узгодять зі своїми європейськими колегами спільний план дій проти сучасних українських «корсарів”:

- Минулого 2010-го року США недаремно перевели Україну в режим так званого пріоритетного спостереження за дотриманням прав інтелектуальної власності. Це був відвертий сигнал — внести нарешті відповідні зміни в закон про авторські права, закон про суміжні права, закон про розповсюдження, а також у цілий ряд підзаконних актів. Це велика політика, але у нас у Києві її не зрозуміли. І нічого не зробили. Тож цілком реально, що на нас чекають уже не натяки і сигнали, а реальні санкції. Як це було у 2000-му році (детальніше про це — у першій частині нашого розслідування). Тоді ми заворушилися, щось там зробили, щось ратифікували, тому обійшлися загальними втратами в межах 70 мільйонів доларів. Але ж тоді Україна не була членом Всесвітньої Організації Торгівлі і санкції були накладені тільки Конгресом США. А якщо зараз за результатами нового моніторингу США введуть санкції, то і теоретично, і практично всі країни — члени ВОТ можуть приєднатися. І тоді мало не здасться. До речі, крім моніторингу ми маємо ще один сигнал. Цілий ряд американських фірм, які працюють у нашій галузі — аудіо-відеопродукція на дисконосіях — пішли з території України. І якщо вони виставлять позови на компенсацію їхніх збитків, то я навіть не уявляю, що буде.

Від авторів: як то — що буде? Знову підвищать тарифи на комунальні послуги, введуть загальний (а не тільки для багатих) податок на нерухомість, ліквідують, як це зробив колись Хрущов, пенсії військовикам до досягнення ними пенсійного віку… варіантів безліч. Фірма «віце-прем’єр і кумпанія» мало не щодня скидають у Верховну Раду такі законопроекти, що куди тим голлівудським «хоррорам”!

Але вгамуємо поки що емоції, бо вони не завжди є хорошим порадником. Звернемо увагу на те, що загроза санкцій висить над Україною не за поодинокі факти порушення прав на інтелектуальну власність, а за те, що ці порушення відбуваються масово, організовано і в промислових масштабах.

Наведемо два приклади з життя. Популярна українська співачка, на концерти якої донедавна вчащав увесь бомонд, втрапила у, м’яко кажучи, паскудну ситуацію. З’ясувалося, що авторство одного з її шлягерів, котрий постійно крутили мало не всі українські радіостанції (про Інтернет мовчимо, там понад 11 тисяч посилань), належить не співачці, як це оголошувалось, а одному з відомих європейських композиторів (музика) та його дружині (текст). Юридичні представники справжніх авторів з належними документальними підтвердженнями «запозичення» звернулися до відповідних українських державних структур. Не допомогла навіть та обставина, що прізвище композитора час від часу фігурувало на афішах та дисках. Бо свого дозволу на використання і аранжування мелодії він не давав. Власне — до нього наша зірка просто не зверталася. Ну а текст, первісний оригінальний, привласнила. Та ще й перекрутила сам сенс пісні.

Переговори тривали довго, але, врешті решт, довелося платити. Не з кишені співачки, а з валютного фонду Нацбанку. А ви питаєте — звідки дірки в бюджеті беруться? Та з отаких-от притичин. Плюс додайте ще один суттєвий наслідок інциденту. Цю історію добряче розкрутили ЗМІ тієї держави, де згаданий композитор є мало не національним героєм. Тож не дивуйтесь, якщо Україна на Євробаченні ще довго-довго не матиме жодного голосу з отієї європейської країни. Доречно нагадати, що зло формується саме з отаких-от «дрібничок».

Але попри все — це акт індивідуального «піратства». Його можуть пом’янути у загальному контексті чергового моніторингу. Але санкції, нагадаємо, вводяться, коли «піратство» ставить свою діяльність на промислову основу.

Конкретний приклад технології саме такого злочинного діяння — ми згадували про нього побіжно у першій частині дослідження. Отже — одна з не багатьох ще вцілілих українських рекордингових компаній розробляє і випускає унікальну електронну енциклопедію для дітей у віці від шести до одинадцяти років. Сорок чотири програми, кожна на окремому диску. Кожна узгоджена і завізована фахівцями Міністерства освіти і науки. Проект обійшовся компанії в понад 700 тисяч доларів, але вийшов унікальним. Пропозиції продати ліцензію або зробити аналог надійшли з Росії та ряду інших країн.

Із самого початку компанія не планувала комерційної вигоди від свого починання. Йшлося лише про те, щоб відбити чималі вкладені кошти. І раптом — нікому до того не відома навіть не фірма, а так собі, фірмочка-одноденка швиденько викидає в продаж точнісіньку копію поки що двадцяти дев’яти з сорока чотирьох програм. Що характерно — всі на одному диску. Запам’ятайте — це типова прикмета піратської продукції.

Власники авторських прав на електронну енциклопедію оперативно подають позов до суду. І отут починаються надзвичайно цікаві речі. Ніяких змін в оригінал, скажімо, скорочення чи доповнення піратська фірма не внесла. Тупо скопіювала та ще й зекономила дещицю на дисках, зігнавши кільканадцять програм на один носій. Компанія-виробник приносить до суду два ноутбуки, ставить на один з них свою фірмову програму, захищену згідно з усіма вимогами українських і міжнародних законів. На другий — контрафакт. Прокручують. Різниці ніякої. Залишається визначити розмір шкоди і т.д. і т.ін. але, товариство, ми з вами де живемо і намагаємося заробити на шмат хліба? В Україні. З’ясовується, що таких логічно простих доказів наш рідний суд не приймає. Лунає магічне слово: «Експертиза!» — по кожній з викрадених програм. І одразу визначається, що її проведе, звісно, така-то й така-то державна установа. Точна назва — суть не важлива. Головне, що державна. В установі зітхають, висловлюють співчуття, обіцяють піти назустріч покривдженим і одразу виставляють кошторис — 10 тис. гривень за кожну експертизу. Разом — майже 300 тисяч! І чекати доведеться якихось там 7-8 місяців.

А тепер — увага! Ініціатором розбою серед білого дня виступила, як ми вже казали, фірма-одноденка. Вона в якийсь там спосіб здобула начебто права на згаданий продукт, але на рахунку у неї — нуль цілих ікс десятих. Гривень. Тому вона замовляє власне роздрук піратського тиражу — і чималенького — ще якійсь фірмочці, що вискочила в ринок нізвідки, як Пилип з конопель. Доки високі професіонали з державної експертизи чаклуватимуть над проблемою, котру можна, поклавши руку на серце, вирішити не за 7-8 місяців, а за один нормальний робочий день, фірмочка-виробник самоліквідується — і шукай тоді, з кого ж стягти бодай оті 300 тисяч гривень, витрачених на здобування доказу, що ти не верблюд. Отаке у нас законодавство і така у нас судова практика.

І хто після цього скаже, що не саме на цю обставину розраховували «пірати”?

В ході роботи над цим дослідженням ми зустрічались і відверто розмовляли з багатьма людьми, котрі, що називається, глибоко в темі. Всі вони, як виробники або державні службовці, потерпають і фінансово, і морально від таких-от комбінацій, де в результаті покривджений одержує дулю, а злодій — навар. Так от — на наше пряме запитання, хто стоїть за аудіо-відео-комп’ютерним піратством, ми так і не одержали конкретної відповіді. Дивна річ! Достатньо відкрити черговий спецвипуск, приміром, журналу «Корреспондент» аби дізнатися, на якому полі збирають врожаї Ахмєтов, Коломойський, Фірташ і решта 97 не найбідніших українців. То не є таємницею. Але коли заходить мова про конкретних власників «піратського» бізнесу, вам у кращому випадку скажуть, що це дуже великі люди. І все!

Спробуємо проаналізувати ситуацію, бодай конспектативно. До кінця 90-х років у наших українських урядів, котрі змінювалися мало не щороку, до цієї проблеми руки якось не доходили. Це був період нахабного, тупого піратства без усяких правил. Пригадайте десятки, якщо не сотні розкладок по всіх українських містах, містечках і селищах, з яких торгували контрафактними дисками в поліетиленовій упаковці. Крали, передруковували і продавали, не ховаючись. Фактично десять років підряд.

Потім пролунав уже згаданий сигнал з Конгресу США, обмежені, але дуже болючі санкції вдарили по кишеням олігархів, які (сподіваємося!) до цього брудного ремесла не мали ніякого відношення, зате мали вплив на владу. Провели через Верховну Раду відповідні закони, ратифікували міжнародні угоди та створили державні структури, котрі мали наглядати за їх дотриманням. Зокрема Державну службу захисту інтелектуальної власності та Українське агентство з авторських та суміжних прав. Українські виробники об’єднались у Всеукраїнському агентстві авторських прав. «Пірати» принишкли. Здавалося б — ще трохи і Україна прийде до того, до чого вже давно прийшов увесь цивілізований світ. Себто — левову частку відрахувань Держбюджет одержує не з «живих» концертів зірок шоу-бізнесу і навіть не з кінопрокату, а з продажу аудіо та відеодисків із записами отих самих концертів та фільмів.

Як писав колись незабутній Леонід Глібов: «Гай-гай, не надь, рибалко молоденький, на зрадний гак ні щуку, ні лина…”

Ні, «пірати» в Україні таки притихли. Не те щоб зникли, але працювали з усілякими пересторогами і без притаманного їм нахабства. Мовчав і Захід, заколисаний обіцянками нової влади, що піднялася на хвилі Майдану вчитись і жити так, як заповідали нам великі батьки ліберальної демократії та ринкової економіки.

Сподівання не виправдалися. У свою чергу це навіває підозри: чи не маємо ми справу з українською версією феномену піратського капітана Генрі Моргана. Хто не знає — нагадаємо. Цей корсар ставив, вибачайте, раком усю акваторію Карибського моря і прилеглі до нього землі в середині ХVП століття. Відзначався тим, що не лише захоплював кораблі, а то й цілі ескадри, а й нападав на прибережні міста. І навіть ризикнув здійснити кілька рейдів углиб материка вже не як морський пірат, а як класичний спецназівець. Так от — чимало держав і окремих громадян мріяли бодай хвилин на 15 повісити Генрі Моргана у зашморгу за шию. Проте завдяки високим покровителям з британського Адміралтейства, а за чутками і Королівського Дому, Морган не лише уник заслуженої страти, а й вигідно вклав награбовані кошти у легальний бізнес, заснувавши банківський дім, котрий благополучно пережив і його, і його правнуків.

Але то поки що версії. Хоча наш український простір — він як вода. Рано чи пізно, але прийде повінь і все, даруйте, лайно спливе.

Поки що ми маємо класичну корумповану схему, у якій власне «пірати» з отих фірм-одноденок перебувають на самому дні. Завдяки випадковій чи продуманій недосконалості законодавства вони, на відміну від людей уже згаданого Генрі Моргана, нічим не ризикують. Ну зловили! Ну дотягли до суду, ну — що взагалі неймовірно — засудили. А у нас — що? Нуль на рахунку, офіс у власній квартирі, машину кум позичив, «болванки» для дисків купили у «якогось кавказця», а надрукували нам усе мало не за пару пляшок горілки. Вночі, у вільний від роботи час, без відома керівництва і т.д., і т.д, і т.ін, і т.ін. І взагалі — ми ж не для себе старались, а для людей! Дешево, зручно, доступно.

І отут ми в’їжджаємо у ще одну вельми ризиковану для об’єктивного дослідника тему. Чому саме Україна перетворилася на корсарський анклав, який загрожує вже не тільки нашим гаманцям, а й національній безпеці? Не забувайте про те, що Держдепартамент США не виключає можливості застосування своїх збройних сил у стосунку до «піратських» територій, які завдають збитку американській промисловості і американському бюджету. Світом правлять гроші! Ідеї — то вже потім. Їх припасовують аби приховати справжню сутність того, що контролює і рухає країни і народи.

Але досить філософії! Відповімо на запитання, чому Україна. Почнемо з того, що для будь-якої іншої держави було би надбанням, а для нашої, схоже, стає прокляттям. Ми талановиті люди, чорти б нас узяли! Без нашої електроніки та ракетних двигунів російські «булави», «тополі», «берізки», «ясени» летять куди завгодно, але не в ціль. Але нікому у численних урядах, що змінювалися, здається, кожної пори року, ці таланти були абсолютно не потрібними. Хтось емігрував. Їх чимало. Кожний четвертий працездатний українець збагачує своїм талантом кого завгодно, тільки не Неньку. Такий от сумний факт, товариство. Тим, хто залишився, теж особливо нема де себе виявити. Ну хоча б тому, що чиновники, котрі в Україні відповідають за працевлаштування, як з’ясувала днями СБУ, успішно конвертували виділені для цього державні кошти в зарубіжну валюту, золото і дорогоцінності і складували все це багатство на власних банківських рахунках. Що залишається? Відповісти таким от чиновникам тим же, що вони роблять з вами. Ні, боронь Боже, ми не закликаємо сісти за руль свого «бентлі» і давити всіх, хто виходить з Відомих Офісів. Це не реально хоча б тому, що у нас із вами «бентлі» немає. Ми лише мусимо констатувати, що пересічний українець у деяких окремих і не таких уже рідкісних випадках обкрадає свою державу не тому, що це йому подобається, а тому, що мусить. Їсти, даруйте, хочеться — і йому, і дітям.

Це не виправдання, це констатація фактів. Як і того, що у бій і під суд ідуть переважно матроси та боцмани. А капітани та адмірали, схоже, до їхнього рівня навіть не опускаються.

На закінчення цього розділу дослідження — одна-єдина ілюстрація до того, як навіть благі наміри законодавців в Україні перетворюються на дорогу до «піратського» кубла. Є таке чарівне для кожного підприємця слово «торгівельна марка». Вона ж — голографічний захисний елемент. Аби їх отримати, потрібно крім ліцензії бути готовим до того, що тебе, як підприємця відповідні структури перевірятимуть один раз на рік. Нормально? Ще б пак! А як у нас вийшло? А так, що донедавна діяв мораторій на перевірки дрібного і середнього бізнесу. Весело? Це називається — сам п’ю, сам гуляю. Спроба навести у цій галузі бодай видимість порядку породила «податковий Майдан».

Згадаймо старе правило давньоримської юстиції: кому вигідно? Чи не тому, хто пробивав — і вельми успішно — вищезгаданий мораторій через Верховну Раду.

В.Н.