ЗАМАНИЛИ В ПАСТКУ...

Щороку 21 листопада поминаємо розстріляних цього дня 1921 року під Базаром на Житомирщині 360 українських вояків. Наша газета написала короткий виклад подій, що спричинив катастрофу української армії під Базаром, але у істориків є інші версії події. Вони впевнені, що українських вояків заманили в Україну з метою винищення...

Перед розстрілом українські вояки розповідали на допиті чекістам, що генерал-хорунжий армії УНР  Юрко Тютюнник запевняв їх: «Ідемо в Україну наводити лад. Там уже ніякої влади немає». За його даними, українські селяни, аби не померти від голоду внаслідок вигрібання в них більшовиками продовольства, масово повстали тоді проти грабежів. І цю інформацію під­тверджують документи з радянських архівів, за якими тільки на Київщині в першій половині 1921-го воювало до сотні повстанських загонів!

А загалом тоді в Україні взялися за зброю 40 тис. селян. Але на початок другого Зимового походу інформація про це вже застаріла, бо впродовж 1921 року майже мільйон чекістів і червоноармійців, дислокованих в Україні, таки зламав опір більшості повстанців. І про це неодноразово доповідав Тютюннику полковник Кузьмінський — начальник розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу (ППШ), розташованого у Львові (на Підзамче). Але генерал-хорунжий чи то справді вірив тільки власним інформаторам, які переконували його в протилежному, чи то лише робив вигляд, що вірить.

Причому дезінформацію про фантастичну кіль­кість повстанців постачали Тютюнникові, у тому числі, його підлеглі: полковник Добротворський, начальник оперативного відділу ППШ підполковник Снігірьов, сотники Жидківський, Захаревич, Заярний і Лівицький. Але всі вони вже виконували тоді завдання чекістів. Зокрема, переповідали більшовикам правдиві дані про підпільників, одержані Кузьмінським.

Свої ж фальшивки чекісти привозили до Львова безпосередньо. Приміром, Сергій Карін-Даниленко, який назвався зв’язковим повстанців. А організував цю операцію Юхим Євдокимов, керівник чекістів на Правобережній Україні. У листі-поданні на нагородження його орденом Бойового Червоного Прапора стверджується, що цього більшовика відзначили за те, що тільки «завдяки вмілій і правильній постановці аґентурного й оперативного апарату, рішучості й ініціативі тов. Євдокимова та його прямій особистій участі ліквідовано тютюнниківську авантюру восени1921 року».

Генерал Тютюнник також неодноразово посилав Заярного на Правобережну Україну координувати діяльність підпільних повстанських комітетів, після чого майже всіх їх розгромили чекісти. Коли ж повстанець Петро Філоненко поділився з Юрком Тютюнником своїми підозрами щодо Заярного, то генерал-хорунжий… мовчки вий­шов із кабінету. Чому? Може, тому, що... свідомо вів своїх вояків у пастку, аби випросити у більшовиків прощення для себе?

Щоправда, підлеглі Тютюнника свідчили, що в другий Зимовий похід він рвався ще до того, як повстанців було розгромлено. Але польський уряд затримав його, позаяк більшовики, дізнавшись про плани генерала Тютюнника, погрожували Речі Посполитій черговою війною, якщо та не завадить другому Зимовому походові.

Коли напередодні походу варшавський уряд велів відібрати в українців навіть ту зброю, котру перед тим скупо їм надав, то двоє офіцерів Війська Польського, яке конфронтувало тоді з міністрами Речі Посполитої, провели українських вояків до радянського кордону повз підрозділи з Варшави, що надто повільно їхали роззброювати армію УНР.

Утім, чи не тому найвідчайдушніших українських вояків випроваджували з Речі Посполитої, аби ті не підтримали повстання, яке вже розпочалося на Волині й Галичині проти поляків? Адже, притримавши вояків УНР до листопада, але не поділившись із ними проти спільного ворога не те що достатньою кількістю рушниць, а й чобітьми та шинелями, поляки відправляли неспокійних українців на неминучу смерть.

Напівбосі, напівроздягнуті, напівозброєні, 1,5 тис. вояків УНР усе-таки дійшли з боями аж до Коростеня, де Червона армія змусила їх, однак, відступити. А коли вони, використавши майже всі свої набої, обморожені й перевтомлені, відірвалися від переслідувачів неподалік села Малих Миньок під містечком Базаром на Житомирщині, то Юрко Тютюнник наказав їм розміститися там на спочинок, попри те, що до місця порятунку — заболоченої місцевості, непрохідної для червоної кінноти, було вже недалечко, на що йому вказували його офіцери. Коли ж червоноармійці наздогнали уенерівців, то генерал Тютюнник очолив колону прориву, а обоз із пораненими залишив у її кінці. Тому лише генерал-хорунжому й 120 його воякам удалося прорватися до Польщі. А решта або загинула в Малих Миньках, або була розстріляна під Базаром. А Юрко Тютюнник, присягнувшись їм, що ніколи не покине їх на полі болю, не дотримав свого слова.

Ба більше, ще 1919 року більшовики, за даними укладачів «Короткого довідника з історії України», нагородили Тютюнника орденом Бойового Червоного Прапора за те, що, головним чином, він прогнав із країни війська Антанти, після чого армія Української Народної Республіки так і не дочекалася від неї зброї, боєприпасів, медикаментів…

1921-го, у тому числі, власним життям? Чи не тому, що мав уже неодноразово перевірений досвід виходити сухим із води, полишаючи своїх соратників напризволяще…

Натомість біографи Тютюнника запевняють, що він безмежно вірив у свій військовий геній навіть незважаючи на те, що його освіта вичерпувалася трьома… школами — сільською, агрономічною й прапорщиків російської армії. А у воєначальники йому вдалося пробратися політичними сходинками, вступивши до наймасовішої в УНР партії — есерів.

Відтак 1917 року Тютюнник був делегований від полку, у якому служив, на Всеукраїнський військовий з’їзд, обраний до Центральної Ради та введений нею до політради Генерального військового секретаріату (тобто міністерства) УНР. Щоправда, штанів там не протирав. Навпаки — організовував загони «вільних козаків», які розгромили на початку 1918-го вісім тисяч більшовицьких прихильників.

Тютюнник уже керував Революційним штабом Києва, куди входили як есери, так і… більшовики. Коли ж контррозвідники гетьмана Павла Скоропадського схопили Тютюнника й повели на розстріл, то, роззброївши разом з іншими в’язнями конвоїрів, він спільно з вояками УНР подався визволяти Київ від гетьманців.

Але після того, як уряд УНР на вимогу країн Антанти вивів зі свого складу есерів, ті вирішили компенсувати втрачені посади… радянськими. І, утворивши спільно з більшовиками ревком, саме Юрка Тютюнника призначили командувати Правобережною Червоною армією. І хоч він знову потрапив у полон, цього разу — до вояків УНР, і був засуджений за зраду до розстрілу, йому вдалося переконати їх також перейти на бік більшовиків. Коли ж есери послали його керувати штабом групи військ УНР, очолюваної їхнім соратником по партії Григор’євим, то й вона проголосила себе однією з бригад Червоної армії.

А оголивши фронт — змусила армію УНР і війська Антанти відступати. Та коли генерал Тютюнник невдовзі знову перейшов до УНР, то, мабуть, прокляв ту перемогу, бо розгнівані нею антантівці зреклися домовленості з ними про постачання українцям зброї та боєприпасів, яких так фатально забракло воякам під Базаром.

Згодом Тютюнник писав, що це він переконав Гри­гор’є­ва повстати проти більшовиків. Та якби вони обидва не порвали тоді з Червоною армією, то їх розстріляли би власні ж вояки. Бо в їхніх родичів відбирали зерно продзагони з Москви й Петрограда, убиваючи всіх, хто опирався. Окрім того, більшовики почали знищували за так звану партизанщину тих есерів, які були командирами в Червоній армії.

А бійців Григор’єва, аби вони не повстали проти продзагонів, послали рятувати… Угорську Радянську Республіку, проти якої також розпочала інтервенцію Антанта. Однак Юрко Тютюнник повів їх до армії УНР, за що й одержав звання її генерал-хорунжого та ранґ командира дивізії. А згодом — ще й групи військ УНР. Коли ж її відтіснили до Збруча, то генерал Тютюнник наполіг на першому Зимовому поході у ворожі тили, яким керував у ранзі першого заступника командувача армії УНР, одержавши за цей рейд орден Залізного Хреста.

Водночас, їхні сучасники свідчили, що він ледь не усунув тоді Петлюру від влади. А коли це не вдалося, то повів 1,5 тис. вояків у другий трагічний Зимовий похід. Але після того, як 1923 року чекісти заманили його в Україну очолити фіктивний повстанський центр, він невдовзі вже розповідав у школі червоних командирів про те, як воювати з повстанцями (1924), котрі ще не склали зброї проти більшовиків.  1930 року в Москві чекісти  таки розстріляли цю неоднозначну особу. Щоб замести сліди?

 Ігор Голод