Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

СПЛАНОВАНА АКЦІЯ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ

Науковий та об’єктивний аналіз різноманітних джерел допоможе світовій спільноті зрозуміти нечуваний в історії людства злочин зумисного виморювання голодом мільйонів українських селян у 1932-1933 роках, що був спланованою акцією більшовицького Кремля.

Заборонена у радянській історіографії тема Голодомору в Україні почала розроблятися дослідниками у 80-тих роках ХХ ст. Переважно за рубежем. Одним з перших, хто розпочав цю важку місію був українець родом з Полтавщини, безпосередній свідок голоду Дмитро Соловей, який ще раніше у 1953 році в Канаді видав книгу «Голгота України. Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між Першою і Другою світовою війною». Він ще тоді почав збирати усні свідчення людей, які пережили голод та вказав не лише на соціально-економічні, а й про політичні причини цього явища.

У 1984 році американець Джеймс Мейс розпочав роботу над проектом «Усна історія очевидців про Голодомор в Україні», він збирав свідчення людей, які пережили голод і плакав над тими свідченнями. Він написав понад 70 статей про Голодомор в Україні. Відомий історик Роберт Конквест вперше зробив висновки щодо навмисно організованого голоду в Україні, які пізніше підтвердили й інші дослідники. Його праця «Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор «вийшла у 1986 році англійською мовою.

Продемонструвавши наукову об’єктивність, професор з Італії Андреа Граціозі уперше 1989 року опублікував документи італійських дипломатів, які писали з Харкова до Риму у 1932—1933 роках про злодіяння більшовицької влади в Україні, про страшний голод, який забирав щоденно тисячі українських селян. «Шляхом безжальних конфіскацій (про які я неодноразово повідомляв) московський уряд влаштував не те що голод, бо це мало сказати, а повний брак будь-яких засобів до існування...», — зазначав у своєму службовому донесенні від 31 травня 1933 року приголомшений італійський консул у Харкові Серджо Граденіго.

В Україні одними з перших порушили тему Голодомору письменники Лідія Коваленко, Володимир Маняк, які зібрали тисячу свідчень очевидців і з присвятою пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках; пам’яті тисяч україн­ських сіл і хуторів, які щезли з лику землі після найбільшої з трагедій ХХ століття, опублікували книгу «Голод-33. Народна книга-меморіал» (К., 1991.584 с.)

Починаючи з 90-тих років ХХ ст., зі здобуттям незалежності України, вчені опрацювали численні архівні матеріали, документи ГПУ — НКВД, щоденники свідків, записали тисячі усних свідчень майже з усіх районів України і опублікували до десяти тисяч статей, матеріалів, нововіднайдених документів. Серед них друге перевидання українською мовою книги Роберта Конквеста, важливі збірники архівних документів, що зберігалися в Галузевому архіві Служби безпеки України. Колектив науковців через призму нових документів висвітлив проблемні питання для глибшого розуміння голоду 1932-1933 років, показав величезну руйнацію традиційної культури українців у роки геноциду, зміни у ментальності сіль­ського населення.

Світова спільнота ще й досі недостатньо поінформована про найбільшу трагедію величезного масштабу — нищення владою Кремля мирних людей різного віку, переважно старих і дітей, українських хліборобів нещадним голодом, від якого мученицькою смертю загинули мільйони селян.

За сукупністю різноманітних джерел вчені прийшли до висновку, що причиною Голодомору-геноциду була політична причина, а не економічна необхідність як це трактувалося в радянській історіографії. Зумисна політика Кремля була спрямована на винищення українського етнічного ядра — селянства, бо ж відомо, що за переписом 1926 року лише 10,4 відсотки українців проживали у містах, решта ж — у селі.

Здійснення масштабної жорстокої акції знищення людей планувалося у Москві за чіткою схемою. По-перше, активізація в Україні у 1930 році так званого «розкуркулення», що означало руйнування заможних селянських господарств. У них забирали все: житло, одяг, знаряддя праці, худобу, а самих з родиною, дітьми вивозили до Сибіру, або ж просто у поле посеред зими. Вже на середину 1930 р. розкуркулено було понад 90 тисяч господарств українських найкращих хліборобів. Як акцентують вчені, «У доповідній записці заступника голови ДПУ УСРР К.Карлсона від 19 березня 1930 р. зазначалося, що з 1 лютого по 15 березня 1930 р., (лише за півтора місяці –Б.В.), на селі було ліквідовано 36 «контрреволюційних організацій», 256 «контрреволюційних і терористичних груп», заарештовано 25 тис. осіб, з них 655 — розстріляно, 3673 — відправлено до концтаборів, 5580 — адміністративно заслано; за даними на 17 березня, всього вислано 17602 куркульські родини, або 88656 осіб. У 1931 році продовжувалося знищення українців шляхом репресій, розстрілів усіх, хто гіпотетично міг би чинити супротив геноциду. Московське керівництво добре пам’ятала прагнення українців до створення Соборної незалежної України у 1920-тих роках. Тому ще з 1929 року арештам було піддано партійних діячів, письменників, вчених, учителів, господарників. Органи ДПУ, ретельно вишукували у містечках і селах «контрреволюціонерів», людей «чужих поглядів», бувших петлюрівців, мах­нов­ців, або співчуваючих їм та й просто «неблагонадійних українців», часто зовсім не причетних до політики. Репресивна підготовча машина розгортала свої страшні потужності. У від­повідь на нарікання партійних організацій про непомірні плани хлібозаготівель у 1931-1932 роках, знову посилилися покарання багатьох, хто висловлював незгоду з політикою Москви. «На 1 січня 1932 року у 146 районах УСРР (всього на той час існувало 484 райони) за обвинуваченням у зриві хлібозаготівель було розпущено 250, відсторонено від роботи 355 і віддано до суду 345 складів правлінь колгоспів. У 1931 році і в першій половині 1932 року в Україні було замінено 80% секретарів райкомів партії». На заміну їм прибували «керувати» в Україну помічники партії з Росії. Варто було комусь сказати, що плани хлібозаготівель непосильні, що колгоспники вже у 1931 році ходили пухлі від голоду на роботу і вони не можуть обрікати їх на голодну смерть, як його тут же заарештовували. Як правило, ніхто з них не повернувся додому.

Напередодні головного удару зі знищення мирних селян, уже переважно колгоспників, ще було здійснене контрольне вишукування супротивників грабіжницькій політиці Москви. Так, від 22 листопада 1932 року була надіслана доповідна записка голови ДПУ УСРР С.Реденса генеральному секретарю ЦК КП(б) У С.Косіору про заходи з проведення операції проти «куркульсько-петлюрівських та контрреволюційних елементів», яка проводилася у 243 районах України. В результаті під арешт попали знову тисячі невинних селян. Жертвами терору стали колгоспні завгоспи, комірники, бригадири, бухгалтери, ваговики, селяни з «антирадянським « минулим. Тобто у селах залишалися переважно жінки, старші люди та діти і комнезами. Останні бачили і розуміли, що сталося з їхніми односельцями і тому їхня поведінка диктувалася вже правилами тваринного страху. Цікаво, що Реденс наприкінці свого донесення щодо необхідності ще арештів «неблагонадійників» серед селян, загадково зазначив, що утвердження цього плану необхідне, бо без нього «проводимые нами мероприятия не будут иметь должного и нужного нам результата.» Ось і проговорився про заходи і очікуваний результат — винищення селян голодом. Які це «мероприятия» стало відомо вже тут же у цьому ж таки листопаді 1932 року. Тоді ж були створені «буксирні бригади» під керівництвом уповноважених з району, переважно присланих з міст чужинців. Їх за офіційними даними з Росії приїхало понад 20 тисяч. Вони почали щоденні обходи дворів колгоспників та індусів (тих, хто не вступили до колгоспів). Ходили зі зброєю, залізними палицями-щупачами, за допомогою яких шукали заховане зерно і забирали у людей всі їстівні запаси, а не лише зернові. Тих, у яких знаходили хоч мізерну кількість зерна, били і заарештовували.

Отже механізм підготовки до здійснення геноциду українців був відпрацьований ретельно і почерк втілення плану був в усіх голодуючих областях абсолютно ідентичний, що дає всі підстави думати, що такий план зберігається в засекречених досі архівах Москви, або ж його було знищено із зрозумілих причин. Але навіть якщо його знищили, то всі відшукані документи і так дають чітку структуру цього жахливого плану — змінити етнічний склад населення на території України. Саме про це писав безпосередній очевидець втілення цього плану італійський Консул С. Граденіго у м. Харкові, коли у травні 1933 року занотував про «Голод і українське питання». Зокрема, було ним зазначено, що нема сумніву, що цей голодомор зумовлений насамперед організованими і свідомими заходами. «Етнографічний матеріал» слід замінити, цинічно сказав один єврей, великий начальник у місцевому ГПУ. Нині можна передбачити остаточну долю цього «етнографічного матеріалу», що його хочуть змінити... З цього я роблю висновок: теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».

Про зумисність організованого вбивства українських хліборобів свідчать незаперечні факти: хліб був, його вивозили на експорт, часами він пропадав у кагатах під дощем, але його не давали голодним селянам. Тисячі свідків геноциду українців з різних областей тодішньої УСРР стверджують, не змовляючись, одне: влада забирала все, і не лише зерно, а й усі інші наявні запаси харчування (квасолю, горох, городину). Забирали й речі домашнього вжитку, одяг, щоб позбавити людей можливості обміняти їх на харчі. Представники влади розбивали та конфісковували жорна, ступи для подрібнювання кори, полови, облущених качанів кукурудзи, насіння бур’янів тощо. Нищили, випалювали стебла очерету, щоб люди не могли вживати в їжу прикореневий стовбурець, обливали карболкою худобу, яка гинула в колгоспах, від­стрілювали собак і котів, знищували все, що могло стати потенційним харчем. Лише кілька фактів із статистики жаху. «28 грудня 1933 року заступник наркома зовнішньої торгівлі СРСР М.Фрумкін вимагав від наркомвнутрторгу УСРР м.Компеля неухильного виконання плану заготівель собак та котів. У 1931 році виловили 731 254 собак та 670 450 котів, у 1932 році — 726 157 і 696 603, а за одинадцять місяців 1933 року — 647 260 собак та 938 027 котів». Найбільше під час Голодомору 1932-1933 років постраждали українські діти. Не лише усна історія, а й документи підтверджують, що діти до 12 років масово вимирали, просячи хліба. Нещодавно передані архіви Загс свід­чать, що у квітні 1933 року вимер весь дитячий будинок у м.Старобільську (тепер Луганська область). У книзі реєстрації смертей мужня завідувач Загс писала усім причину смерті «голодная болезнь». Переважно це дітки віком до 10-ти років. Серед багатьох українських імен та прізвищ, очевидно три братики: Сердешний Олександр — 9 років, Сердешний Володимир — 7 років, Сердешний Віктор — 4 роки. Скільки ж їх цих сердешних дітей загинули від голоду? Мільйони, але точну цифру вже ніхто не назве.

Отже у відповідь на боротьбу за волю і незалежність України влада Москви спланувала нечувано жорстокий терор — Голодомор мільйонів українських селян. Спочатку (1930-1931 рр.) вона насильно відібрала («усуспільнила») у селян знаряддя обробітку грунту, тяглову силу, реманент, транспортні засоби, худобу, стягнувши величезні податки, конфіскувала всі запаси зерна, аж до насіння.

У1932-1933 рр. на виснажених людей був зроблений головний удар — масове знищення голодом. Суворо заборонили виїзд із сіл у пошуках їжі. Голодомор, ізоляція селянства від можливих пошуків хоч би сурагатної їжі, насильство, обшуки, деморалізація через наклепи спричинили загибель міль­йонів українців.

Соціально-психологічними наслідками Голодомору стали деформація народних традицій господарювання, звичаїв, обрядів, девальвація родинних цінностей, культури, що негативно позначилося на морально-етичних засадах поведінки, призвело до збайдужіння, конформізму, посіяло страх, який і досі не подоланий.

На підставі вивчення джерел не може бути сумніву, що це був геноцид українського народу. Італійський професор Андреа Граціозі також аналізуючи перебіг і наслідки трагедії, вважає «...якщо врахуємо те, що внаслідок цього (голодомору- Б.В.) українське етнічне населення втратило 20-25%; якщо згадаємо, що ця втрата була зумовлена рішенням — яке, безсумнівно, було актом суб’єктивної волі — використати голод з антиукраїнською метою на основі «національної інтерпретації», обміркованої Сталіним в другій половині 1932 року; якщо не забуватимемо, що якби не це рішення, жертв було б щонайбільше порядку сотень тисяч, тобто менше, ніж під час голоду 1921- 1922 років; і якщо врешті візьмемо до уваги знищення великої частини політичної та інтелектуальної еліти республіки, від сільських вчителів до національних лідерів, тоді відповідь на запитання про український геноцид не може не бути ствердною».

Валентина Борисенко,
докт. істор. наук

golodomor.in.ua

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com