Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
|
||
ЧИТАЙТЕ ЖОРСТОКУ ПРАВДУ БУТТЯ26 листопада — День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. На державному рівні Україна згадує тих, кому судилося зазнати тортур у радянських слідчих ізоляторах, тюрмах, концентраційних таборах у далекому Сибіру, а також голодної смерті, за словами Тараса Шевченка, «на нашій не своїй землі». Нещодавно в приміщенні Національної спілки письменників України відомий художник слова Олесь Воля презентував свій «Щоденник», що його вів упродовж сорокаліття. “Щоденник» Олеся Волі вмістив, зокрема, чимало свідчень людей, котрим пощастило вижити в нелюдських умовах стежень і переслідувань тоталітарної доби, фальсифікованих звинувачень і фатальних, смертельних вироків. Хоча вина «ворогів народу» найчастіше полягала тільки в тому, що вони не так, як «партія вела», мислили й говорили або мали щось «куркульське» у своєму дворі. За безглуздими доносами — чи й без них — селян родинами викидали на сніг із рідних хат, висилали туди, де Макар телят не пас. Для тодішньої влади це були «гвинтики», маленькі й беззахисні люди — проти армад немилосердної репресивної машини. То були бідні на статки, але багаті душею люди й через це — ближчі до Бога. Вільний дух людини силі жодної влади не перемогти, якою б жорстокою вона не була. Тож краще не будити й не творити диявольського зла, що відійшло в минуле. Варто мовити й про громадянський чин письменника-патріота, оскільки в радянський час навіть згадувати про голод і репресії було небезпечно. А він, тоді ще студент Олександр Міщенко, пішки долав не лише рідну Козельщину, що на Полтавщині, з хати в хату переходив, розпитуючи про стражденні долі співвітчизників, аби згодом повідати правду про голодомор 1932-1933 років та політичні репресії, беззастережно називаючи їх винуватців. Через що й сам автор «Щоденника» зазнав переслідувань. Насамкінець зазначу, що зафіксовані у «Щоденнику» спогади сприймаються як своєрідний письменницький пам’ятник жертвам тих оддаленілих, але не відболілих днів. Олександр КАВУНЕНКО
ПРО ВКРАДЕНУ ХЛІБИНУ, МІЛІЦЕЙСЬКУ «МИЛІСТЬ» І ДРАНУ СТУПУ (свідчить Тригубенко Сергій Аністратович. 1903 р. н., Андрійки) Мого тестя в колгосп не приймали, а хліб забрали. І батько покликав мене в Бригадирівку до братів і сестер. З рік я там побув, і дружина почала нападатися, щоб повернувся знову в Андрійки. Хай буде, думаю, по її. Повернулися. А потім і нас з дружиною буксирна бригада заходилася виганяти, як мого тестя, з хати. — Ви хоч що-небудь залиште, — кажу буксирові Костирів, який зерно забирав. А він: — З хати не виганяємо, живи... Чого тобі ще треба, пасинку куркульський? Обчистили нас, як заєць липку взимку обчищає. Нічого їсти. А потім поступила позичка — її давали тим, що роблять у колгоспі. Тетяна, моя дружина, принесла в хустині зерна — хустина трохи більша від носової. Зерна вистачило на два тижні. А потім пішла справжня голодовка. Купити нічого не купиш. Були в жінки сережки золоті й браслет, а в Кременчуці, в Торгсині на золото давали хліб. Повіз я це залізо золоте, здав, і дали мені одну хлібину велику, а треба ще купити зерна, й пішов по нього. І ось стою на базарі (кошолка моя біля ніг). Мірить мені бабуся зерно, а тут хтось мене так штурхонув, що носом землю проорав. Встати не встану. Якась жінка таки допомогла зіп”ятись, але ж хлібини вже нема... Поїзд ходив тоді лише до Галещини, а я вже не дійду до Андрійок — слабий; і в моєї жінки в Галещині був двоюрідний брат — зайшов туди. Бачу, його жінка порається коло печі, їсти готує. Я сидю, розпитую, як тут живуть люди. В них тесть помер. Зварила братова жінка галушок, а в мене слина котиться, що аж-аж... “Іване, — звертається вона до чоловіка, — ти там вже управився по хазяйству?» — «Управився». — «Заходь тоді в хату та будемо вечеряти». Увійшов Іван. Насипали галушок і запрошують до столу: «Сідай». А в мене ж дурний характер. «Я не голодний... — кажу. — Недавно їв...» А сам думаю, що ще будуть припрошувати. А вони не просять, вечеряють собі. «Хоч би ж ще раз сказали: сідай» Не кажуть. Повечеряли хазяїни і пішли разом доуправлятися, а на столі лежить картопля нечищена. Печена. Глянув я у вікно — не видно нікого. Ухопив дві картоплини і жую. Воно вже темніти почало, і лампа в хаті горіла, і Йван побачив крізь вікно, як я запихався тими картоплинами. Увійшов у хату: «Чого ж ти вечеряти не сідав?» — «Та... та... мені їсти не хотілося, а це чогось не втерпів...” Додому іти ще п”ятнадцять кілометрів, і годитися я не годюся — вийшов за Галещину, став і стою. Хоч би яка машина або підвода їхали. Коли це якийсь дядько одноконкою гуркотить. «Далеко, мужиче, йдеш?» — «Ой, далеко, дядьку». «То я підвезу тебе». До Підгорівки підкинув, повернув на Гнойовівку. Зліз я з підводи — ще гірше стало. Ногу за ногою переставляю, але зерно, що купив, несу. Додому доплентався вже після обіду. А надворі тиша зрушилася, вітерець почався. Жінка моя каже: «Ти понеси оце зерно та змели — будемо пекти блини». Пішов. А тоді молоти можна було лише з дозволу голови колгоспу. Добре, що мірошником був мій товариш дитинства. Він і змолов. У млині нікого не було. Тільки приходив Андрій Яременко: і там, на камені, борошно помацає, і там. Хтозна й навіщо... Отож змолов я борошно, узяв клунок і поніс. Вдома жінка рада, блини печемо. Аж ось у хату заходить посланець з сільради, каже негайно в сільраду з’явтися. Повертаюся додому — жінка плаче: борошно забрали. Того ж дня викликає мене в контору міліціонер і допит робить, звідки в мене борошно. Коли я робив завфермою, то коняці коли-не коли давали трішки вівса. І вони подумали, що той овес для коняки я взяв і змолов для себе. Тут і почалося: «Де був? Що робив?» Кажу, в Кременчуці, отак і отак, чого їздив, пояснив. «А де овесь брав» — «Купував». — «Іди гуляй та подумай...» Завели інших на допит: Андрейка Захарка і Петра Карпенка. Чую крізь двері, що їх міліціонер Давиденко товче, і, коли виходили, у Захарка сльози на очах були; Петро держався за стіну — такий побитий . Знову міліціонер заходився вже мене мордувати: — Де брав овес? — Нічого я вам більше не скажу — купував. Давиденко за шиворіт вхопив по-звірячому, над столом нахилив і ручкою нагана по потилиці б”є. — Признавайся! — Нічого я більше не скажу... — Іди гуляй... Знову допит Захарка та Петра. Знову крик. Мене потім Давиденко викликав. За чуба вхопив, наганом у потилицю гамселить. Коли я сідав на табуретку, то вже на неї і не попав, а додолу полетів. Давиденко посадив таки. А я вже так забився та ослаб, що не всидю. Подає він мені води, а я не п’ю, не хочу. Він тоді ручкою гана під бороду — й оце й досі ось шрам на бороді. — Можеш бути свободен... — сказав, коли побачив, що кров з мене юшить. А в колгоспі давали галушки. Галушки рвані, а то й саму юшку. Треба якось хоч до обіду викріпити, аби пообідати. Подибав я на наряд. Якраз орали кіньми на пар за Бреускою, де яр. Напарник чекає на мене, щоб орати разом, а я коней не сила вести і плуга не вдержу. Але до обід таки доконали. Сам напарник орав. Їдемо на обід. Напарник каже, щоб я сідав на коня, а я ж на коні не всидю, бо позвонок від Давиденкових побоїв пече. Тож він поїхав, а я пішки іду. Опинився біля хати Марка Яковича Андрейка — упав. Марко Якович побачив мене і виніс кухоль молока. Я те молоко випив, а жінці моїй вже донесли, що я лежу серед дороги. Запрягла вона воли і забрала додому. Лежав я до двох місяців у постелі догори черевом. Ні перекинутися — ні повернутися — позвонок болить. Всю молотьбу пролежав. Спасибі, жінка виручала їжею колгоспною. Мене й дитину, хоч поганенько, а піддержувала. Посеред хати в нас стояла ступа драненька. А воно тоді так було: де хто якого зерна дістане, й товкли. А дочка Дуня, їй тоді сім годочків було, як нема нікого, ходить і збирає зернятка. Вносила в хату і в рот мені клала.
ПРО СЕБЕ І МОГО ЧОЛОВІКА (свідчить Панасенко Марія Махтеївна, 1924 р. н., Улинівка) Батько наш Могила Махтей Денисович був бригадиром рільничої. Вдень на степу трудився, а вночі ями копав для мерців. З Іваном Шендриком (він на війні пізніше загинув). І за це давали пайок хліба. Викопають вони яму і йдуть на роботу. А ми змамою мертв”яків загрібаємо, їх підвозили Черненко Павло та Блощинський Петро. Старенькі вже були, то їм і доручили цю роботу. Ото привезуть, а дядько Павло і гукає до мами: — Іди вже загортай... Ось померла Марійка Стражниківська. Зовсім ще дівчинка. Її старший брат Андрій підвіз візком, ряднинкою поганенькою самі лиш ноги накрив. Мама й каже нам: «Ходімте, дитині поможемо, бо там горб і хлопчик не вивезе ношу на гору». Взяла мама з Андрієм Марійку за ноги і за руки, і вкинули в яму. Ніхто не плакав, і в хлопчика сліз не було, бо пухлий був, знесилений. Повертаємося додому, а я плачу, бо шкода Марійку. На дорозі Федір Педай мертвий, і його на кладовище відвезли. Згодом поїхали по Семениху. Вчора вона таке, як помирала, а сьогодні сидить чай п’є .Дістала десь бурячка,зварила юшечки і п’є. Але недовго Семениху чай протримав: наступного дня її привезли до ями... Кого останнього клали у яму — не знаю.Тільки пам’ятаю, коли горобик нагрібали, мама сказали, що сімнадцять душ в ямі лежало. Розповім і про свого чоловіка. Панасенка Василя Даниловича. Він тепер про голодовку кожен вечір розповідає. В молодості не так, а тепер, коли з дітьми не так важко стало клопотатися, то згадує і згадує... Матір дуже жалко, коли вона помирала в ліжкові. Рядном застелила подушечки і лягла помирати. А дітей посадила долі, на ряднині. Їх було тоді троє — Василько дванадцятирічний. І меншенькі сестрички. Мама каже:”Дитинко, Василько, як мені тяжко. Хоч би ж було дожили, коли тобі буде п”ятнадцять років, щоб я знала, що ти, дитино, хоч що-небудь можеш зробити...” Померла мати. І відвезли її в яму. І лишився Василько сам із сестричками. Він водив дівчатко у дитячі яслі. Погано їм там було, бо Люба померла. Її Василько у яму відвіз візком, а другій сестричці наказав, щоб почекала дома. А потім узяв Маню за руку і водив по двору, поки купу з попелом не знайшов. Нарвав споришу, заходився млинці пекти. Нагодував Маню, перехрестив містечко на печі, і заснули. А на ранок Василько прокинувся — Манина ручка холодна, задубіла, шию його обнявши. Василько побіг до курника. Де була бригада, казати, щоб помогли викопати ямку і поховати сестру, але ніхто йому не взявся ямку копати, бо люди всі були ослаблі. Повернувся Василько додому. Стяг Маню з печі за ноги на припічок, потім додолу, знайшов ряденце білесеньке. Загорнув. Аж до обіду витягував з хати через поріг у сіни. А з сіней — на двір. Взяв лопату яму копати, а сили немає, не вкопає.І він, де мама сипала попіл та було м”яко, вигріб ямку і там Маню заховав. Поплакав трохи і думає: тепер черга йому помирати. Витяг ночви надвір, поставив під хатою, а сонце нагріває ночви, і так тепло зробилося. У теплому нестрашно й помирати. Аж чує, ідуть через двір люди з бригади. Один чоловік підходить ближче, озивається до жінки своєї: «Мабуть, Василько? — чи не мертвий...” І забрали вони Василька до себе. Яровий Федір Тихонович та його дружина забрали. ...Все життя тепер Василь згадує про сестричку. Повернувся він був з армії і одразу пішов до тієї хати, де жили колись. І почав копати лопатою, щоб знайти Манине тіло і переховати. Де не копав, де не ворушив, не знайшов. І в 47-му голод був, але вже людей мерло менше. В нашому селі не стало тільки Павла Гнатовича Кишки. У нього велика сім”я була, а їсти що — лише жом. Брав на корівнику, тому й помер. Вася мій їздив на Західну Україну хліб міняти, і не було його двадцять вісім днів. А селом прокотився слух, що бандерівці — а може, підстроїли свої, — багатьох повбивали. Боже мій, я не сплю, переживаю, бо мій Василь ще й комуніст. На війні, коли форсували Одер і Віслу, його в комуністи записали. Таки повернувся Василь, але нічого не виміняв, опух і ледве по світу ходив. То голова колгоспу, спасибі йому, записав його у списки тих, що без годувальників по війні залишилися. Стали давати пайок, і Василь піддужчав. |
||
© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com |