ЦИВІЛІЗОВАНА ДЕРЖАВА ЧИ КОРСАРСЬКЕ КУБЛО?

(частина 3, початок у №№47-48)
Отже, чому в Україні процвітає інтелектуальне піратство — чи корсарство, як кому більше подобається? В результаті нашого дослідження ми виділили три причини цього злочинного явища.

Перша, як ми вже писали, — економічна. Виробництво CD-дисків в Україні обходиться в середньому в чотири рази дешевше, ніж в Європі та США. За даними 2009-го року, витрати на один диск у нас складали 4,4 долари. На Заході — трохи більше сімнадцяти. Але, що характерно? Майже 25% витрат у цивілізованому світі  це авторський гонорар, суміжні права та витрати на запис. Двадцять п’ять відсотків! В Україні цей показник складає 0,8 долара або ж —   п’ята частина. Різниця начебто невелика, але, даруйте, четверта частина від 17 доларів і п’ята від 4,4 доларів — то, вибачайте, як кажуть в Одесі, не одна, а дві великі різниці. До того ж є така хитра штука, як націнка роздрібної торгівлі. В Україні вона складає 100% від вартості власне виробництва диску. Такого немає ніде у світі.

А тепер — прикиньте: якщо авторам не платять гонорар, диск дешевшає на одну п’яту. А якщо його поширюють не офіційно, через роздрібну торгівлю, а через нелегальні розкладки, то це ще два з гаком долари економії. На одному диску. Тобто, його реальна ціна у піратів — менше двох доларів. Отака от корсарська арифметика. У порівнянні з нею ремесло сомалійських піратів, про яких ми писали у першій подачі — невдячне, високозатратне і дуже ризиковане.

Українські виробники переконані — і мають на те докази — що далеко не вся піратська продукція в галузі аудіо- та відеозаписів клепається у нашому рідному підпіллі. Чимало завозиться з-за кордону. І цілком реально, що принаймні за частиною цього потоку стоять «порядні» рекордингові фірми, які в такий спосіб економлять на виплаті високих авторських гонорарів і решти накруток. Як нам стало відомо, один із фактів такої масової контрафактної контрабанди зараз розслідують київські правоохоронці.

Причина друга, глибинна. Ми якось уже забули, що впродовж усіх років існування СРСР інтелектуальне піратство було частиною державної політики комуністичного режиму. Лише два приклади: добрячих років десять, якщо не більше, після закінчення Другої Світової війни основну частину репертуару радянських кінотеатрів складали так звані «трофейні» фільми. Кожен із них починався величезними титрами: «Цей фільм узятий у якості трофею Радянською Армією у Великій Вітчизняній Війні». Така своєрідна, знаєте, форма репарації за понесені з 1941-го по 1945-й рік людські та матеріальні втрати.

Якби йшлося про фільми виробництва кіностудій гітлерівської Німеччини та їхніх сателітів, то юридична основа для їхнього використання країною-переможцем була. Але радянські кінознавці одразу побачили, що під виглядом «трофеїв» фігурують переважно картини країн-учасників антигітлерівської коаліції. Наприклад, легенда американського вестерну «Диліжанс», класичні голлівудські кіномюзикли і навіть стрічки, відзняті… після 1945-го року. Скандал одразу жорстко зам’яли, пояснивши наївним фахівцям, що на відрахування з кінопрокату утримується радянська освіта і медицина. А тепер — зверніть увагу: згідно з Конституцією СРСР навчання і охорона здоров’я були безкоштовними. Тобто — офіційно утримувалися з бюджету. Виходить, радянська людина платила двічі. Спочатку з неї вираховували податок для заповнення бюджету, а потім через хитру систему «власний гаманець-кінотеатр-бюджет» змушували проплачувати все це ще раз.

Але ми дещо відволіклись від теми.

Щодо музичного піратства, то тут теж є потужна саме державна традиція. Чимало возведених у ранг класики радянських пісень є насправді плагіатом або з західних композиторів, або зі своїх, заборонених до виконання — з ідеологічних міркувань. Тема  цікава, але потребує окремого дослідження. Скажемо лише, що члени Спілки композиторів УРСР тут теж задніх не пасли. Методика була проста, як віник: крутили верньєр приймача доти, доки не втрапляли на зарубіжні музичні канали і гребли мелодії лопатою. Недарма тоді в певних колах був популярний жарт: «З ефіру по ноті — композитору пісня». І не тільки пісня. Після вищезгаданого приєднання СРСР до міжнародної конвенції з захисту авторських прав з репертуару радянських театрів оперети «чомусь» зникла ціла низка досить популярних спектаклів.

Така ж історія стосувалася перекладів книг зарубіжних авторів та масового видання їх мільйонними тиражами. До 1972-го року, коли СРСР під тиском світової громадськості вимушений був підписати міжнародні конвенції про захист авторських прав, це поставлене на промислову основу книжкове піратство добряче збагачувало і державний бюджет, і партійну касу. До речі, міжнародна конвенція й після 1972-го року «чомусь» не поширювалася на радянських авторів, зокрема письменників і композиторів, чиї твори видавалися та виконувалися на Заході. Всі гонорари негайно конфісковувалися радянськими дипломатами. Один лише приклад: у 60-х роках відомий письменник Дудінцев втрапив у опалу за свою чесну книгу «Не хлібом єдиним». Йому відрізали всі без винятку можливості хоч щось заробляти на життя. Коли все, що можна було продати з дому, було продане, голодний письменник пішки (бо в кишені не було навіть п’ятака на метро) прийшов через пів Москви на Стару площу у відповідний відділ ЦК КПРС із проханням виплатити йому, звісно, в радянських рублях, хоч мізерну частку того гонорару, який йому належить за видання книги у Франції. І що він почув у відповідь?

- Ви знаєте, громадянине Дудінцев, ми увесь ваш гонорар уже давно одержали і пустили на підтримку французької компартії. Сподіваємося, ви не будете заперечувати? Подумайте: гроші капіталістів пішли на підтримку їхніх противників-комуністів. Правда, дотепно?

З іншими письменниками поводилися не так цинічно. Скажімо, книги видатного українського вченого Миколи Амосова вийшли у тридцяти країнах світу. Проте автору повідомили, знову ж таки, через партійні джерела, що ми, бачите, не підписали якогось там закону, а тому кляті капіталісти… і т.д. і т.ін…

Як з’ясувалось уже в 90-ті роки, гонорарами Амосова, звісно, без його відома і згоди, підтримували кишенькові «комуністичні і робітничі партії» в країнах Африки.

Але що було, то, здавалося б, загуло. Та традиція нехлюйського, жлобського ставлення до людей творчих, започаткована ще В.І.Леніним (згадайте його фразу: інтелігенція — лайно нації), буйним цвітом розквітла в незалежній Україні.

Звісно, технічні можливості радянських піратів обмежувала тодішня технологія. Ну, поцупили платівку тих же «бітлів» і видали її під анонімною назвою «вокально-інструментальний ансамбль (Англія)». Ну, клепали до посиніння детективи того ж Жоржа Сіменона та Агати Крісті. Знову ж таки, без згоди авторів чи їхніх правонаступників. Але ж розмах не той! Ну якийсь там мільйон-другий платівок, півмільйона чи навіть мільйон книжок. «От Москвы до самых до окраин«? Дрібничка.

Є в історії людства одна гнітюча особливість. Чи не всі засоби масового знищення і знущання над людьми винаходили зовсім для іншого. Порох — для феєрверків, вибухівку — для прокладання тунелів і доріг у гірській місцевості, колючий дріт — для захисту пасовищ від хижаків, гільйотину — для полегшення роботи забійників худоби на бійнях, отруйний газ «Циклон-Б» — для боротьби зі щурами, мирний атом — для лікування онкологічних захворювань та роботи на електростанціях. У що все це обернули вдячні сучасники — ми добре знаємо з історії. І навіть на сьогодні — з практики.

Звісно, Іоанн Гутенберг, винаходячи книгодрук, мріяв виключно про полегшення поширення у світі Біблії та інших сакральних текстів. І не його провина, що саме за цією технологією набирали «Майн Кампф» Гітлера.

Отак вийшло і з Інтернетом. Перспектива «збагатити свою пам’ять багатством усіх знань, яке виробило людство», про яку мріяв молодий Володимир Ульянов, обернулася безкарною можливістю доступу до всього, даруйте, лайна, випродукованого людством за всі віки його існування.

У ракурсі досліджуваної нами проблеми саме Інтернет поставив під загрозу вимирання як окремих талановитих митців і колективів, так і цілих галузей інтелектуального виробництва. А це процес не менш руйнівний, ніж виготовлення та розповсюдження дитячої порнографії. І найстрашніше, що навіть ті, хто породив цього монстра, виявились, як водиться, непідготовленими до того, у що це насправді виллється. Бо якщо завдяки неконтрольованому позацензурному Інтернету  в тому ж Єгипті на зміну корумпованому військовому режиму приходять відверті ісламісти, то мимоволі замислисся: а чи насправді науково-технічний прогрес сприяє прогресу соціальному?

І тут у нашому дослідженні спливла вельми суттєва подробиця. Влада США, котра після вересня 2001-го року реагує на «ісламський фактор», м’яко кажучи, надзвичайно чутливо, проблемою ролі Інтернету в єгипетських, туніських, а нині сирійських внутрішніх конфліктах не переймається. Інша справа — комп’ютерне піратство.

Минулого понеділка міністерство юстиції США провело масштабну акцію по боротьбі з Інтернет-піратством. Заарештовано 130 імен-доменів, причетних до порушення закону про авторські права. З технічної і правової точки зору операцію провели бездоганно. Минулого року те ж саме американське міністерство заарештувало 82 домени. Їхні власники похвалялися, що вдруге «такий номер» не пройде, що їхні хакери куди крутіші, ніж урядові «айпішники». І взагалі, то лише прикра, але дрібна неприємність у межах бізнесового ризику.

Рано раділи. Але для нас важливі не особисті відчуття заокеанських Інтернет-піратів, а офіційна позиція уряду США з цього приводу. Її висловив міністр юстиції Ерік Холдер. Цитуємо:

«Злочини проти інтелектуальної власності також призводять до появи жертв. Крадіжка ідей або виробництво і поширення контрафактного товару загрожує економічному благополуччю, позбавляє підприємців ініціативи, веде до скорочення робочих місць. Проведена міністерством разом із правоохоронцями акція має на меті змінити уявлення про те, що звершення злочинів проти інтелектуальної власності позбавлене будь-якого ризику».

Міністр Холдер повідомив також, що хоча в його країні існує достатньо ефективний закон про захист авторських прав, проте світовий досвід поширення кіберзлочинності вимагає відповідної правової корекції. Конгрес США працює над прийняттям двох законопроектів, які зроблять арешт і наступне знищення піратських доменів звичайною практикою. Додамо лише, що 130 заарештованих доменів займалися саме поширенням крадених аудіо і відеозаписів. Щоправда, частина з них торгували — і досить вигідно — підробками колекцій одягу від модних світових дизайнерів. Але у нас в Україні саме цей вид кіберзлочинності ще не набув масового поширення.

 Отже — американська влада не лише робить «ай-яй-яй!» пальчиком неслухам чи карає їх напівсимволічними санкціями. А що ж у цьому напрямку робиться у нас в незалежній Україні, котра, щоправда, більше на словах прагне інтегруватись у цивілізовану Євроспільноту?

Із директором ДП «Українське агентство з авторських та суміжних прав» Олегом Анатолійовичем Левченком ми розмовляли ще перед «чорним» для американських Інтернет-піратів понеділком. Однак про саму ймовірність цієї акції наш співрозмовник говорив:

- Це проблема номер один не тільки для нас, а й для всього світу. Вона гостро постала перед усіма державами, в першу чергу найбільш розвиненими, звісно. Наприклад, останні 6-7 років це питання обов’язково ставиться на всіх без винятку міжнародних конференціях із захисту авторського права. Навіть якщо в головній темі дискусії воно не заявлене. На жаль, універсального рішення на сьогодні поки що немає. Тож доводиться державам самостійно вирішувати цю проблему.

На практиці є два протилежних підходи. Перший — це політика Куби, донедавна Китаю, а віднедавна тієї ж Сирії. Тобто — держава відрубується від світового Інтернету взагалі або різко обмежує доступ до нього і запроваджує жорсткий контроль за користувачами. Тобто — цензура!

Є французький варіант боротьби. Він спрямований не на Інтернет взагалі чи на конкретних провайдерів, а безпосередньо проти порушника-користувача. Фізичної особи, яка зайшла в Інтернет і скачала якийсь контент піратського ресурсу. Відповідний державний орган фіксує порушення, через ІР-адресу встановлює особу порушника, і надсилає йому попередження: ви тоді-то й тоді-то скачали піратський контент, порушивши таку-то й таку-то статті Кримінального Кодексу Французької Республіки. Вам оголошується офіційне попередження, а ваша ІР-адреса на півроку ставиться на наш моніторинг. Попереджаємо, що в разі повторного порушення законів про захист авторських і суміжних прав до вас будуть вжиті суворіші санкції.

Санкції справді суворі — величезні штрафи, конфіскація комп’ютера, навіть заборона користуватися Інтернетом і мати власну ІР-адресу. Тут що важливо: за французьким законодавством немає ніякого значення, де зареєстрований піратський сервер: у Франції, Гондурасі чи, скажімо, Хабаровську. Головне — розплачується той, хто спокусився на крадену інтелектуальну продукцію. Така от політика Французької держави.

А є ще бразильський досвід. Скажімо, ти хочеш мати у своєму розпорядженні — чи для індивідуального перегляду, чи для подальшого використання в тому ж Інтернеті — конкретні книгу, фільм, мелодію. Ти виходиш на автора і офіційно просиш у нього дозволу. Суть навіть не в тому, скільки ти за це повинен заплатити письменникові, композитору чи продюсеру. Головне — дозвіл та чіткі умови використання. Є дозвіл — скачуй на здоров’я. Нема? —  вибачай. Тобто, це класичний підхід до захисту авторських прав. Хочеш почитати книгу — купуй. Хочеш подивитися улюблений фільм — йди до кінотеатру або придбай диск. Те ж саме щодо музики. А от якщо ти хочеш перевидати книгу, екранізувати її чи навіть крутити шлягер у своїй кав’ярні — тут уже інші умови та інші суми.

Чи годиться той же бразильський досвід для нас? Я би не поспішав з відповіддю. Ви ж знаєте, що таке Інтернет. Скільки в ньому інформації. Часом навіть знайти ІР-адресу конкретного власника авторських прав — то проблема. А хто має контролювати, чи є дозвіл, чи його немає? На практиці багато плутанини.

І нарешті — щодо нашого невеликого українського досвіду. Є Віденська конвенція 1972-го року. На ній з відповідними змінами — щодо того ж Інтернету — базується наше національне законодавство: Закон 1993-го року про авторські і суміжні права. Але що у нас робиться, конкретно в Інтернеті? Комерційний підхід: спочатку скачав, заробив на цьому, а вже потім виплачуєш обумовлені Законом суму чи там процент. Тобто — використав-заробив-заплатив. А якщо використав, заробив і то чимало і не заплатив? А часто-густо навіть не повідомив власника авторських прав — то що тоді? Законодавець посилає до суду. І тут виникає надзвичайно цікава правова колізія: пошук провайдера.

Візьмемо ідеальну ситуацію: провайдер віднайдений, він зареєстрований в Україні, а не в Еквадорі чи Тайвані. До нього з’являються юристи потерпілого автора, а він піднімає руки і каже: пацани, я нічого не порушував! Ну прийшли до мене, я дав їм ресурс. Хостінг. Простіше кажучи — дав їм свій кабель. Я несу не більшу відповідальність, аніж телефонний стовп чи дроти. Через мене тільки пройшло! А заробив той, хто цим скористався. От ідіть до нього і…

Добре, скажуть юристи, підемо. Дайте нам його реальну адресу та паспортні дані. А їм у відповідь: не маю права, конфіденційність передбачена укладеним межи нами договором. Все законно! Шукайте самі.

Від авторів: Олег Анатолійович Левченко не приховував, що фактів піратського використання чужої інтелектуальної власності в Україні хоч греблю гати, а от щодо виграних покривдженими композиторами, виконавцями та письменниками судових процесів, то їх у прямому розумінні слова, одиниці.

Але про це — у наступній частині нашого дослідження. Після перших двох подач до нас зголосились, як з’ясувалося, найнезахищеніші в Україні люди — музиканти, письменники, кінематографісти. Одне слово, ті, кого ми називаємо творчою інтелігенцією — за звичкою, бо цей термін зараз вже не вживається. На їхньому таланті добряче заробили і продовжують заробляти наші ріднесенькі джеки-горобці та їхні високі покровителі у владних коридорах і Верховній Раді. І навіть суд за умови найоб’єктивнішого ставлення до їхніх позовів часто-густо на знак поразки мусить піднімати руки. Тож до наших аналітичних висновків і теоретичних міркувань додадуться ще й конкретні, вельми промовисті факти. Не пропустіть!

В.Н.