Що об’єднає українців?

Проблемою національної ідеї переймалися свого часу видатні діячі української культури:  Т. Шевченко, М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, Д. Донцов, М. Грушевський.  І сьогодні проблема української національної ідеї залишається актуальною.

 М. Головатий стверджує, що «національна ідея не може бути сталою, незмінною в сенсі не тільки її реального визначення, а й духовного  вияву».  Дійсно, будь-яка нація у просторово-часовому вимірі проходить певні етапи свого розвитку, тому apriori не можуть бути сталими та незмінними її ідеї. В той же час загальновідомим фактом є двохсотлітнє існування девізу французської національної ідеї «Свобода. Рівність. Братерство».

Проблема дефініції української національної ідеї полягає насамперед у тому, що вона повинна  відобразити минуле, сучасне і майбутнє нації у діалектичній єдності своїх форм буття. Існуючі методологічні підходи до виявлення сутності соціального буття  Д. Белла, З. Бжезинського, М. Вебера, Е. Дюркгейма, Г. Маркузе, К. Маркса, П. Сорокіна, А. Тойнбі, А. Тоффлера, О. Шпенглера не змогли відповісти на головне питання соціології: «Що є  всезагальною суттєвою ознакою соціальних явищ, яка виступає всезагальним  соціальним принципом самоорганізації суспільства?».

Всезагальна суттєва ознака суспільних явищ має свою специфіку: вона повинна бути атрибутом людини і в той же час знаходитись зовні людини. Ця ознака повинна  виступати всезагальним  інтегративним  принципом, що об’єднує всі соціальні явища в конкретно-історичну цілісність.

 

Соціальна відповідальність в історії цивілізації

Суспільне буття людей, зв’язки і відношення, в які вони з необхідністю вступають для задоволення потреб суспільного виробництва і одночасно індивідуальних потреб, створюють умови взаємної залежності. Діяльність кожного індивіда набуває соціальної значущості і для даного індивіда, і для інших людей, соціальних груп, всього суспільства. Люди повинні передбачати наслідки своєї діяльності і регулювати свою поведінку не тільки на основі своїх потреб та інтересів, але й на основі вимог суспільства, тому у людини об’єктивно виникає відповідальність за свою поведінку і діяльність.  

Соціальна відповідальність як універсальна, всезагальна форма зв’язку та взаємозалежності особистості та суспільства виникає зі становленням соціуму і становить собою необхідну умову його існування в якості виокремленої цілісної частини матеріальної дійсності. У ранній період процес об’єднання людей мав ще далеко не усвідомлений характер. Лише з розвитком свідомості, обумовленого трудовою діяльністю, досягненням здібності виділяти себе із природи, а пізніше й суспільства, усвідомленням свого «Я», тобто зі становленням особистості як такої  індивіди почали свідомо підпорядковувати свої інтереси і діяльність вимогам соціального цілого.

Розподіл праці, виникнення приватної власності і класів, народностей і націй ускладнили структуру суспільних зв’язків, що обумовило появу таких форм відповідальності як політична та правова на додаток до екологічної, економічної, моральної, естетичної та релігійної. У доіндустріальних та індустріальних суспільствах відбувається процес розширення відповідальних зв’язків між індивідами, соціальними групами, класами, народностями і націями в масштабах всього людства, чому особливо сприяло утворення світового капіталістичного ринку. Соціальна відповідальність набирає не тільки історичну форму етнічної та національної відповідальності, але й форму відповідальності перед своїм класом і класу за своїх членів. Відповідальні зв’язки з необхідністю перерозподіляються у бік обмеження прав і свобод незаможних класів, створюючи умови, що забезпечують панування класів-власників і збереження цілісності соціальної системи.

У державах, що входять в постіндустріальну стадію розвитку, відбуваються процеси, які обумовлюють якісне оновлення відповідальних зв’язків у всіх сферах суспільства. Соціальна відповідальність, яка виражає історичну необхідність, потреби та інтереси всіх соціальних груп, знайшла практичну реалізацію у створенні демократичних інститутів влади. Фактично   відбувається перехід національно-класової відповідальності у загальнонаціональну. Демократичне суспільство надає соціальним групам та індивідам все більші права і свободи у всіх сферах незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти і таке інше, та накладає на них адекватну відповідальність у формі обов’язків перед суспільством. У відносинах суспільства і соціальних груп, суспільства та індивіда відповідальні зв’язки все більше проявляють себе як взаємовідповідальність суспільства.

Сучасна епоха увібрала в себе всі форми відповідальних зв’язків, які у своїй сукупності призводять до розширення та поглиблення інтегративних процесів, що створюють цілісний та взаємозалежний світ, у якому національно-класові пріоритети починають поступатися загальнолюдським цінностям. Проблема виживання людства нагально потребує створення системи загальнолюдської  відповідальності за долю цивілізації.

Історія людства — історія розвитку форм відповідальності.

Перша форма — колективна відповідальність у первісному суспільстві, що мала зародковий, примітивний характер і була наслідком потреби людей у самозбереженні як родової сутності. Колективна відповідальність породжує сім’ю, рід, клан, плем’я.  

Друга форма — етнічно-класова відповідальність у доіндустріальних суспільствах, в період розподілу праці, виникнення і розвитку приватної власності та держави. Етнічно-класова відповідальність породжує таку форму організації суспільства, як народність.

Третя форма — національно-класова відповідальність в індустріальних суспільствах.

Характеризується розширенням відповідальних зв’язків, чому сприяло створення світового капіталістичного ринку. Породжує нову форму організації суспільства — націю.

Четверта форма — загальнонаціональна відповідальність в умовах постіндустріального суспільства, яка удосконалюється на власній основі та приймає всезагальний характер взаємовідповідальності всіх суб’єктів діяльності в масштабах суспільства. Створюється в інтересах збереження цілісності соціальної системи та забезпечення умов для прогресивного розвитку всього суспільства і кожної людини.

П’ята форма — загальнолюдська відповідальність в умовах подальшого розвитку цивілізації.

В якості всезагального фактору соціальної самоорганізації відповідальні зв’яз­ки та залежності  створюють структуру суспільства по вертикалі (суспільство — соціальна спільність — особистість) і по горизонталі (екологія, економіка, політика, право, мораль, естетика, релігія).  

Соціальна відповідаль­ність об’єднує, інтегрує суспільні процеси в єдину, цілісну систему, що дозволяє визначити її як всезагальну суттєву ознаку соціальних явищ, як тотальний соціальний інтегратор.

 

Українська національна ідея як соціальна відповідальність         

Український народ пройшов довготривалий шлях розвитку форм соціальної відповідальності: від колективної (первісний устрій) до етнічно-класової (Київська Русь) і національно-класової (ХIХ- початок ХХI cт.). Впродовж останнього тисячоліття українському народу довелося пережити трагічні сторінки своєї історії (монголо-татарську навалу, польсько-литовське, австро-угорське, російське панування, втрати власної державності у ХIY, ХYIII та ХХ століттях). Народ не корився гнобленню, він об’єднував свої соціальні сили, під­німався на боротьбу за свою свободу і незалежність, за право створення і розбудови національної суверенної держави.

З Акту проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року розпочалася новітня історія українського народу. Головним завданням суспільства Конституція України визначила розбудову суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Засобом (умовою) досягнення всіх соціальних цілей є соціальна відповідальність як всезагальний фактор самоорганізації суспільства, тому об’єктивно постала проблема створення цілісної системи соціальної відповідальності, здатної перетворити посттоталітарний соціум у сучасне постіндустріальне демократичне суспільство.

Сотні років гноблення з боку північних і західних держав не могли не позначитися на свідомості українців, але особливо деформуючу роль в свідомості людей зіграла тоталітарна держава ХХ століття — СРСР, в якій пропагувалися ідеї всенародної власності на засоби виробництва, злиття всіх націй у єдину спільність — радянський народ.

В СРСР власністю, і насамперед, на засоби виробництва, володів і розпоряджався партапарат, тому це була групова, приватна форма власності, а не суспільна, на чому продовжують наполягати прибічники соціалізму. Навіть з точки зору здорового глузду неймовірним  виглядає твердження про суспільну власність там, де народ відчужений від засобів виробництва, позбавлений права приймати рішення з питань володіння, розпорядження і користування власністю! Відчуження людини від власності призвело до деформації економічної, політичної, правової, моральної та інших сфер суспільства. Руйнівним наслідком цього відчуження стала втрата людьми таких якостей особистості, як активність, заповзятливість, творче ставлення до справи, спроможність самостійно мислити і приймати відповідальні рішення.

Всенародна держава виявилася тоталітарною державою, в якій беззастережно панувала партійна номенклатура. Вона підім’яла під себе всі структури суспільства, включаючи ради, тому, строго кажучи, Радянська влада стала тим камуфляжем, з допомогою якого партійна бюрократія безкарно здійснювала свої злочинні наміри проти власного народу. Партапарат став тим стрижнем, на якому засновувалися всі соціальні інститути суспільства. Групові, приватні інтереси червоної бюрократії подавалися в ідеологічній упаковці «всенародних інтересів». Безнаціональний радянський народ з допомогою репресивних методів позбавлявся рідної мови, звичаїв, традицій, релігії, національної культури в цілому. Україна не була винятком цієї антигуманної практики соціалізму.

У соціальній практиці денаціоналізація народу відбувається через денаціоналізацію особистості. Відлучення особистості від рідної мови, народних звичаїв і традицій призводить до відчуження  національного підсвідомого. У психіці кожної людини є глибинні структури, що зберігають колективне підсвідоме — архетипи, які містять в собі культурний досвід минулих поколінь (К. Юнг). Кожний народ має свої архетипи, які визначають особливості світогляду, поведінки та діяльності індивідів. Таким чином, денаціоналізація призводить до руйнації культуротворчого  процесу, до кризи людини і культури, нищить духовні основи суспільства. Денаціоналізація окремого народу для світової культури означає втрату однієї із форм загальнолюдської  культурної спадщини, тому що не існує культури світової без конкретних національних культур.

У нас процес реформування відбувається без наукової програми розвитку суспільства, без чіткого визначення цілей і засобів досягнення цілей соціальних перетворень.

Будь-яка соціальна практика потребує відповідного ідеологічного обґрунтування. Насамперед, необхідно побудувати ідеальну модель результату практичної діяльності. Основоположним принципом побудови такої ідеальної моделі, а отже, і головним принципом законотворчості у державі є національна ідея, яка, в свою чергу, сповна розкриває свій зміст у національно-державницькій ідеології. А в Конституції України прописано, що «жодна ідеологія не може визнаватися державою, як обов’язкова».

Вірогідний варіант національно-державницької ідеології, як необхідного атрибута успішного функціонування і розвитку України, базується на українській національній ідеї, девіз якої можна сформулювати на основі відповідального підходу: «Ми відповідальні за свою свободу, єдність і соціальний прогрес». Слід підкреслити демократич­ність девізу української національної ідеї, який підкреслює відповідальність за долю нації кожного громадянина держави (незалежно від етнічного походження), а не лише владних структур, що притаманне посттоталітарній патерна­лістській свідомості багатьох людей.

В Україні проживають десятки етносів (націй і народностей), яким притаманні свої специфічні потреби та інтереси. Та й самі етнічні українці мають суттєві відмінності, пов’язані, насамперед, з історичним минулим: Західна Україна впродовж десятиліть була в складі Австро-Угорської імперії, Східна Україна — сотні років в складі Російської імперії, що не могло не призвести до певної модифікації ментальності укра­їнців. Але безсумнівною складовою ментальності всіх українців була і є потреба у вільному розвитку своїх сутнісних соціальних сил, а звідси й потреба створення суверенної національної держави як необхідного засобу (умови) вирішення проблеми соціального розвитку.

Здобуття свободи передбачає адекватну відповідальність всіх громадян, але особливо велику відповідальність за долю нації і держави несуть представники політичної еліти, які контролюють матеріальні і фінансові ресурси суспільства. Якщо проаналізувати якісний склад Верховної Ради України, можна дійти до висновку, що справжніх політиків-державників серед них не більше кількох десятків. Переважна біль­шість депутатів — люди, які прийшли до влади заради здійснення своїх бізнес-проектів, байдужі до інтересів людей і суспільства в цілому. Правий був Гегель, коли стверджував, що кожний народ має ту владу, на яку заслуговує: громадяни України добровільно делегували депутатам владні повноваження. Перед громадянським суспільством, що формується в Україні, постає важлива задача створення механізмів контролю за діяльністю полі­тиків.

Недолуга економічна політика влади призвела до небезпечного для долі незалежної України процесу різкого розшарування суспільства на дуже багату меншість і дуже бідну біль­шість населення. Надмірно низька вартість робочої си­ли, що не відповідає сучасним економічним нормам, означає надексплуатацію людей праці, яка дозволяє великому капіталу отримувати надприбутки. В перспективі це загрожує соціальною катастрофою, схожою на ту, що відбулася у 1917—1921 роках: Україна може знову зникнути з політичної карти світу як незалежна держава.

Українська національна ідея, як інтегративний фактор, буде сприяти формуванню і розвитку громадянського суспільства; вона об’єднає активних, свідомих і відповідальних представників всіх націй і народностей, що проживають в Україні, створивши єдину українську політичну націю. Соціальною основою громадянського суспільства є середній клас, який у розвинутих країнах складає більшість населення, що є гарантом дієвості закону і демократії. Середній клас, з одного боку, протистоїть намаганням великого бізнесу до здобуття надприбутків за рахунок народу, з іншого — протистоїть екстремістським угрупованням у їх спробах руйнування соціальної системи. В цілях самозбереження держава повинна стримувати тенденції монополізації великого капіталу, обмежувати його вплив на суспільні процеси і всіляко підтримувати розвиток малого і середнього бізнесу як економічної основи громадянського суспільства.

З подальшим зростанням масштабності завдань реформування суспільства та зростанням вимог до його членів зростає і роль відповідальної поведінки і діяльності всіх суб’єктів суспільних відносин. Всезростаюче значення соціальної відповідальності, виявлення її як всезагального фактору, що забезпечує цілісність соціальної системи, дозволяє сформулювати закон зростання соціальної відповідальності. Змістом закону є перехід історичної необхідності у потребу для кожного суб’єкта  соціальних відносин вільно обирати оптимальний варіант поведінки і діяльності в інтересах прогресивного розвитку суспільства.

В Україні зростання соціальної відповідальності виявляє себе в якості соціологічної закономірності, в якості наростаючого розгортання закону, тому що відповідальні зв’язки мають стихійний, обмежений характер, що не дозволяє свідомо удосконалювати систему відповідальності за інтересами прогресивного розвитку суспільства і кожної людини, тобто закон ще не розгортається в соціальній практиці всією повнотою своєї сутності. Пануючі відповідальні зв’язки не сприймаються українським народом як справедливі соціальні вимоги, створені в їх інтересах, тому не стають внутрішньоособистісними феноменами поведінки і діяльності на основі перетворення відповідальності в потребу особистості. Процес зростання соціальної відповідальності дає можливість усвідомити глибокий гуманістичний зміст людської історії, який починає виявлятися в сучасних високорозвинутих державах, де існує принципово інша соціальна якість людського життя у порівнянні з українськими реаліями.

Стратегічна задача прискорення соціально-економічного розвитку українського суспільства зумовлює необхідність реформування всієї сукупності суспільних відносин. А якщо суб’єктом суспільних відносин є особистість, то процес охоплення кожного члена суспільства у всіх підсистемах новими, відповідними потребам соціального прогресу, відповідальними зв’язками, процес перетворення цих зв’язків відповідальності у всезагальність, тотальність буття людей являє собою тим самим процес реформування суспільних відносин. З розуміння структури як сукупності сталих зв’язків об’єкта, які забезпечують цілісність і тотожність самому собі, випливає, що перетворення в соціальну практику нової системи відповідальності є засобом (умовою) реформування суспільства задля досягнення якісно нового рівня життя всіх громадян України. 

О.Шибко,
кандидат філософських наук,
доцент  кафедри соціальних наук та психології Маріупольського інституту МАУП