Голитися треба із задоволенням

З того часу, як чоловіки вирішили слідкувати за своєю зовнішністю, щоб бути більш привабливими, вони розпочали голитися. Тоді ще не існувало сучасного засобу для гоління, але був гостро відточений ніж, який люди застосовували у побуті для різних процесів різання. Його і вирішили використати для зрізання волосся на підборідді і щоках.

Згодом такий ніж для гоління трансформувався у спеціальне невелике, вузьке і гостро відточене лезо, зроблене з якісної та добре загартованої сталі. Оскільки таким лезом збривали волосся, то і цей засіб назвали бритвою. Щоб убезпечитися від тонкого і гострого леза бритви після гоління і випадково не поранитися нею в повсякденному житті, її зробили розкладною, закривши дерев’яним чохлом.

Якщо подивитися у словники багатьох іноземних мов, то ми побачимо, що в більшості з них слово «бритва» складається з двох слів, одне з яких перекладається, як ніж. Це ще раз вказує на те, що своє походження устрій для гоління розпочав з ножа.

Незважаючи на те, що у порівнянні з ножем бритва стала зручнішою для гоління, вона залишалася доволі небезпечною. Дехто навіть використовував її як зброю. Доволі часто необережний рух руки під час гоління призводив до порізів шкіри на обличчі. Це мало кого влаштовувало, але іншого засобу для голін­ня ще не було. Тож чоловіки мали терпіти, поки у 1882 році не розпочався процес модернізації бритви. Одним з першим, хто запропонував зменшити ризик порізів шкіри, був винахідник К. Хапке, що придумав бритву, яку він запатентував в Німеччині. Її устрій був такий — частину небезпечної бритви (одна четверта), закріплювалася у спеціально зробленому устрої, до якого перпендикулярно і постійно була зак­ріплена ручка, щоб за нею триматися рукою під час гоління. Знизу леза такої бритви було прилаштовано невеличкі циліндри, які мали хоч трохи запобігати порізам шкіри під час гоління.   

Від дати офіційного отримання цього патенту, мабуть, і варто вести відлік часу процесу модернізації засобу для гоління.

Незважаючи на значні переваги бритви, придуманої К. Хапке, певна частина чоловіків, за своїми звичками — консерваторів, продовжувала голитися старою небезпечною бритвою. Намагаючись усунути вагомий недолік небезпечної бритви, але в той же час залишаючи її форму, англієць Т. Крукс у 1889 році вирішив забезпечити край леза такої бритви невеликими накладками у формі гребінки, спочатку з одної, а потім і з двох сторін. Таке нововведення, до певної міри, робило процес гоління такою бритвою більш прийнятним, але повністю не усувало можливості порізатися.

Інший устрій для гоління придумав у 1893 році Д. Стенберг, запатентувавши його в США. В цьому засобі для гоління роль різника волосся виконувала фреза із загостреними зубами, яку можна було повертати, коли зуб тупився, за допомогою зубчатого колеса. 

Наступним винахідником, який продовжив справу вдосконалення засобу для гоління, був американець шведського походження Кінг Жіллет. Саме він у ніч перед 1903-м роком подав в Німеччині заявку на свій винахід. З цієї дати розпочалася ера засобів для голін­ня під маркою «Жіллет». Новизна його винаходу була в тому, що його автор першим запропонував робити леза бритви змінними та з тонкої пружної сталі. Лезо було загострене з двох сторін. Після того, як його один край притуплявся, можна було голитися іншим. Коли і воно ставало негодне для використання, його легко міняли на інше — нове. У зв’язку з тим, що леза бритви були змінними, винахідником був сконструйований і сам устрій для гоління — станок.  Цей устрій був ідентичний тим, які були поширені у другій половині ХХ та перейшли у ХХІ століття. Щоб зафіксувати лезо в станку, в ньому було зроблено три отвори, через які проходили три штирі верхньої з’ємної частини головки устрою. Середній штир був довший від бічних і мав нарізану зовнішню різьбу. На лезо накладалася нижня, трохи вигнута, пластина головки, для надання певного кута леза під час зрізання волосся. Все це скріплювалося накручуванням на середній штир ручки, яка мала внутрішню різьбу.

Роз’ємні, прості у застосуванні і більш безпечні бритви винахідника одразу здобули популярність. Тому разом з компаньйоном, талановитим інженером Нікерсоном Кінг Жіллет заснував у Бостоні фірму, яка зайнялася виробництвом лез та устрою для гоління.   

Однак, незважаючи на появу пристойного, зручного і більш безпечного засобу для гоління, що винайшов Жіллет, модернізація бритви продовжувалася.

К. Фрідлендер у 1909 році, узяв в Німеччині патент на бритву, яка мала форму круга. Щоб створити в ній нахил ріжучої кромки леза, в ній було зроблено сегментний виріз.

У тому ж році мешканець Берліну А. Ханак запропонував використовувати для гоління чотиригранне лезо. В конструкції самого леза для створення певного кута нахилу передбачалися вирізи між гранями.

Одночасно з ним і К. Мідельдорф, теж шукаючи можливість подовжити термін використання леза, придумав устрій, в якому одне лезо закріплювалися назустріч іншому. Це давало можливість при затупленні одної сторони голитися іншою. Як зазначав автор винаходу,  виграш від такого устрою був подвійний.  

Практика довела, що винахідник повинен чудово знати не тільки історію техніки, а й усі етапи його виробництва. Той, хто нехтує цим, приречений винаходити непрактичні речі, що не будуть мати попит, або залишаться тільки на згадку у паперовому варіанті. Так сталося з наступним винахідником, мешканцем Мюнхена Г. Гофманом. Він запропонував у 1910 році, з метою економії сталі, при виготовленні леза для гоління робити його комбінованим. У своєму проекті він вказував, що потрібно з високоякісної сталі робити лише ріжучу кромку, а середню частину леза виготовляти з дешевої сталі. Але винахідник зовсім не був знайомий з технологічним процесом виготовлення лез, інакше б він знав, що виготовлення запропонованого ним леза буде занадто дорогим, і споживач не захоче його купити. Саме це і стало причиною того, що так ніхто і не взявся втілювати його винахід в життя.   

Намагаючись зробити процес гоління якіснішим, у 1911 році Ф. Мейєр отримав в Німеччині патент на станок для гоління, в якому ручка з’єднувалася з тримачем лез через пружину. Завдяки цьому нововведенню, під час гоління лезо мало можливість повторювати контури обличчя і повністю прилягало до шкіри, роблячи процедуру більш легкою і швидкою.  

Зважаючи на те, що в похідних умовах не завжди є можливість поголитися при світлі, винахідник К. Гоєс у 1921 році запатентував засіб для гоління, в конструкції якого було передбачено невеликий ліхтарик, що підсвічував місце, де відбувався процес гоління.        

Невідомо з яких причин, але американець Б. Еймс вирішив, що ручка, за яку тримають засіб для гоління і яка є з’ємною, ненадійна, тому вирішив замість неї застосовувати магніт, до якого і притягувався тримач з лезом.  Незважаючи на дивацтво цього устрою, винахідник у 1922 році отримав патент.     

У пошуках подовження терміну використання лез К. Майєр у 1927 році подав заявку і отримав німецький патент на створене ним тригранне лезо. Воно дозволяло продовжити термін користування лезом, а саме, коли з одної сторони лезо втрачало свою гостроту, можна було голитися іншими, що залишилися. В цьому ж напрямку модернізації засобу для гоління, яке називають  «довгограюче лезо», пішов і В. Розенбаум, який довів кількість ріжучих граней до шести.

Зовсім інакше у 1929 році підійшов до цієї проблеми винахідник-механік У. Халл з Нью-Йорка. Він запропонував у своїй конструкції встановити стрічку з «нескінченного» леза, з’єднавши її краї. Як тільки притуплялася одна частина ріжучої кромки, її перемотували на нову, ще гостру. 

Зважаючи на густу щетину, яка притаманна південним народам і за якої вибритися одним лезом неможливо, мешканець міста Мілана М. Пеліппола у 1932 році запатентував свій устрій для гоління. В ньому були встановлені чотири леза, зсунуті відносно себе таким чином, щоб їх ріжучі кромки були розташовані в одній площині гоління.

Іншу проблему вирішував винахідник із США Д. Кінг, який у 1932 році отримав патент на винахід, що полегшує процес зрізання волосся під час гоління. Для цього він вирішив надати певного руху лезу вздовж вісі. З цією метою він встановив у верхню частину головки, над лезом, дві рухомі на вісі зубчаті коліщата, що мали криволінійну канавку між собою. При голінні коліщатка, притискаючись до шкіри, починали обертатися, і цей рух передавався через шпиньок на лезо, яке теж починало злегка погойдуватися.

Зовсім інше турбувало німецького винахідника Ф. Хендріха. Він переймався вирішенням проблеми створення відповідного кута леза при зрізанні волосся. Ф. Хендріх виріс у місті Ерлінген, яке відоме усьому світу як один з потужних центрів виготовлення відомої на увесь світ високоякісної сталі та сталевих виробів. Знаючи, що в бритвах, де леза змінні, їх трохи згинають, за допомогою пластин самого устрою створюючи відповідний кут по відношенню до шкіри, винахідник, у 1933 році запропонував робити цей кут одразу на самому лезі.

Шукаючи більш якісніший спосіб зробити «довгограюче лезо» для гоління, винахідник Д. Вейгер із США, у 1935 році сконструював устрій для гоління, в якому розташував у корпусі цілу групу зірково закріплених лез на обертаючомуся колесі. При потребі, вони по черзі встановлювалися проти щілини, готові до роботи.

В цьому напрямку працював і інший винахідник В. Мінеллі, який у 1935 році запропонував свій устрій для гоління. В його конструкції було передбачено розміщення до десяти окремих лез, що стискала пружина і які за потребою висувалися на робочу позицію натиском важеля, з одночасним виштовхуванням відпрацьованого леза.        

Пошук створення леза, яке є «нескінченним», повторили і винахідники У. Стейнметц та С. Ротшильд у 1936 році. Вище ми вже розповідали про патенти на таке лезо. В конструкції устрою для гоління цих двох винахідників було вмонтовано сталеву стрічку, загострену з одного краю. Стрічка була намотана на котушку, що знаходилася всередині конструкції. Як тільки притуплялася одна робоча частина стрічки, її пересували, замінюючи на нову.

Модернізацією устрою для гоління зайнявся у 1937 році і мешканець Парижу П. Беклі. Його не влаштовувала усім відома гребінчаста нижня пластина безпеки, яка присутня і в сучасних устроях для гоління і на якій лежить лезо. У своїй конструкції він вирішив за­мінити її на сітчасті циліндрики, що обертаються навколо своєї вісі.    

З метою економії високоякісної сталі, з якої робиться лезо, швейцарець Ф. Леман вирішив, що замість того, щоб викидати леза, коли вони затупляться, краще зробити такий засіб, який буде їх заточувати. Він детально ознайомився із кожним існуючим пристроєм, що заточувало лезо. Після аналізу устрою цих конструкцій він прийшов до висновку, що те ж саме можна зробити і на звичайному засобі для гоління, потрібно тільки їх конструктивно поєднати. Після тривалих місяців роботи йому вдалося у 1937 році зробити конструкцію, на яку він отримав патент. Лезо в устрої так само насаджувалося на штирі верхньої пластини головки устрою для гоління, але закріплювалося не жорстко, як у бритвах «Жіллет», а на зубчатих коліщатах, і не по центру, а з деяким зміщенням. Під час обертання з’ємної ручки, від штирів лезу передавалося еліпсне переміщення відносно опори, об яку відбувалося тертя леза, від чого воно і загострювалося.

У 1938 році Ф. Шнейдер з Берліна, працюючи над модернізацією устрою для гоління, прийшов до висновку, як і М. Пеліппола з Мілана, що одночасне  застосування кількох лез для гоління дає більш кращий ефект, ніж одне лезо. Перше лезо працює як чорнове, а друге підбриває все, що не зняло перше. Впевнений у своїй правоті, він сконструював і запатентував в Германії устрій для гоління, в якому було розташовано два з’ємних леза, одне за одним, а між ними встановлено прокладку.

Стрімкий ритм життя певної категорії громадян США спонукав винахідника Ф.Міносяна, що проживав у Нью-Йорку, створити для них у 1938 році ком­бінований устрій для гоління. Його конструкція одночасно поєднувала в собі нанесення емульсії для гоління і сам процес зрізання волосся. Для цього він прилаштував на устрій ємність, з якої емульсія надходила безпосередньо на шкіру під лезо.

В цьому ж році інший винахідник, Л. Морріс, теж вирішив модернізувати устрій для гоління, але зробити лезо «довгограючим». В його конструкції було використано підзабутий принцип обертаючихся на вісі лез. Для цього він зробив так, що циліндр з конічним вирізом стягувала згорнута в кільце сталева стрічка із виштампуваними  загостреними прорізями-лезами. Як тільки затуплялася одна робоча поверхня, стрічка зміщувалася відносно барабана на наступну — гостру.

Намагаючись зробити переміщення засобу для гоління по шкірі більш приємним, у 1942 році Р. Мартін отримав патент в США на розроблену ним конструкцію, в якій він підставив під лезо довільно рухомі в лунках маленькі шарики,  на зразок підшипникових.

У 1943 році В. Вітман, мешканець Бонна, запропонував випускати леза, в яких одна робоча частина була товще за іншу. На його думку, спочатку потрібно голитися тою частиною, де лезо товще, а кінцевий глянець доводити стороною, яка тонше.

Як бачимо, тут знову проявилося незнання автором технологічного процесу виготовлення такого леза на виробництві.

У 1945 році канадець Д.Монне, врахувавши несприятливі умови для гоління військовослужбовцями, які у поході голяться, де прийдеться, але, здебільшого біля потічків і водоймищ, запатентував для них спеціальний похідний засіб для гоління, який, коли випаде з рук, то не зможе затонути, бо всередині був зроблений пустотілим. Цей же винахідник у 1947 році запропонував наклеювати також на лезо з двох сторін дрібні шматочки пробки, щоб і саме лезо не затонуло.

Відносний спокій в патентуванні нових винаходів для гоління був порушений у 1968 році Л. Проуті, який, вивчивши зроблені його попередниками засоби для гоління, де застосовувалася загострена стрічка як лезо, вирішив, що вона має бути стрічкою Мебіуса. Свій винахід він  запатентував у США.         

Через рік подружня пара з СРСР, з метою подовжити термін застосування леза-стрічки, ввела в придуману конструкцію двоє абразивних брусків, що притискалися до країв стрічки пружиною. Під час пересування леза-стрічки на інший відрізок відбувався процес заточування, що робило такий засіб майже «вічним».

Починаючи з 70-х років ХХ століття, законодавець створення устроїв для гоління і володар їх багатьох патентів, вже відома нам фірма «Жіллет»  почала випускати з’ємні головки устроїв для гоління. Особли­вістю таких головок було те, що в них були стаціонарно встановлені два леза, один за одним. Майже такі устрої, ми вже з вами знаємо, були запатентовані у 1932 році М.Пелипполою з Мілана (чотири леза) і Ф.Шнейдером з Берліна (два леза). Таке нововведення в конструкції устрою для гоління зробило сам процес більш ефективним і безпечним, але дорожчим. Головки з двома лезами вистачало, щоб поголитися декілька раз — отже, потрібно було купувати нову головку, вартість якої була в десятки разів вищою, ніж одне просте лезо.    

Наприкінці ХХ століття боротьба за створення сучасного зручного устрою для гоління набула гострої конкуренції. Це змусило конкуруючі фірми вимагати від своїх інженерів-винахідників нових вдосконалень засобу для гоління. Так, фірма «Жіллет» в 1970 році запатентувала ще один устрій, в якому жорстко запресовані один до одного своїми робочими частинами леза розташовані під певним кутом і на відстані один від одного 0,4—1,2 мм. Голяться такими лезами по черзі, бо взаємне розташування лез обрано так, що при голінні одним з них інше прислуговується як опора для устрою.

Новим етапом в модернізації засобу для гоління стало створення конструкції такими винахідниками, як Д. Аблах та Д. Таунсенд. Вони запропонували використати в якості леза сталевий профільний дріт, з одною і двома ріжучими поверхнями. Конструкція їхнього устрою для гоління передбачає дві котушки, де дріт перемотується з одної на іншу, коли робоча поверхня затупляється. Їх винахід запатентовано у 1971 році в США.

Сьогоднішній арсенал устроїв для гоління дуже різноманітний. Їх виготовленням займаються і конкуруючи між собою декілька найбільш відомих фірм. Поки що усі вони, на жаль, створюють дорогі, а не дешеві  устрої для гоління, але, можливо, хтось на­ділений творчо-технічним розумом, в недалекому майбутньому створить дешеву та ефективну конструкцію.    

Олександр Бєлошицький,
канд.педнаук, Інституту педагогіки НАПН України
За матеріалами журналу «Історія в школі»