Козак наш Луганський

Два персні скотилися ще з теплої руки великого російського поета. Один потрапив до Володимира Івановича Даля, другий — до Івана Сергійовича Тургенєва. Дивно, як часто історія зводила в одному строю наступників чудесного дару, як охоронців національного багатства, що відображалося в слові.

Перший із них зібрав «Тлумачний словник живої великоросійської мови», другий — створив відомий вірш у прозі, проникливо обійнявши всі грані мови…

В.І. Даль, медик за фахом, дізнавшись про трагедію, поспішив на Мойку без спеціального запрошення. Невідлучно день і ніч він сидів коло помираючого Пушкіна, згадував першу зустріч в 1832 році, коли тільки видав у світ збірник казок «Козака Луганського», такий псевдонім взяв собі за назвою містечка на Україні, де народився 11 листопада 1801 року в сім’ї лікаря, вихідця із Данії.

В 30-ті роки Олександр Сергійович також працював над казками, згодом, в 1836 році, він подарував Далю рукопис своєї «Казки про рибалку і рибку» з лукавим написом: «Твоя від твоїх. Казкарю Луганському казкар Олександр Пушкін». Великий поет бачив промахи починаючого автора, але вгадав його істинне покликання, проникливо зазначив: «Казка казкою, а мова наша сама по собі, і саме їй ніде не можна дати російського роздолля як в казці… А як це зробити, — треба зробити, щоб навчитися говорити по-російському і не в казці… Та ні, важко, це неможливо! А що за розкіш, що за смисл, який смисл в кожному прислів’ї нашому! Що за золото! А не дається в руки, ні!».

Мабуть, саме тоді Володимир Іванович зізнався Пушкіну, як ще у 19 років записав якось від фурмана дивне слово «замоложує». На оленецькому говорі воно означало у пристосуванні до сонця «покриватися білими хмаринками…». Запис цей щасливо поклав початок нечуваному лексикону, зібраному пізніше.

“Перстень Пушкіна, — писав Даль В.Ф.Одоєвському, — для мене тепер справжній талісман… Як погляну на нього, так і пробіжить по мені іскорка з ніг до голови і хочеться зайнятися чимось порядним».

Даль пише багато, у нього, невтомного мандрівника, сила життєвого матеріалу, який виплескується на папір, переповнюючи враженнями проникливого спостережника і дослідника народного побуту. Виходять у світ «Билиці і небилиці козака Луганського» (1846 р.). Сюди, до речі, увійшла одна із казок на сюжет, підказаний Пушкіним. Письменник, наближаючись до реалістичної «натуральної школи», створює чудові «фізіологічні нариси».

Тургенєв у 1846 році хвалить його, відносячи до числа найбільш талановитих і оригінальних авторів.

«Російську людину він знає, — говорив про Даля Тургенєв, — як свій карман, як свої п’ять пальців».

Пізніше М. Горький скаже, що коли б ми побажали детально вивчати життя селян 40—50-х років ХІХ століття, для цієї мети твори Даля — єдиний і безперечний матеріал, маючи величезну цінність правдивості. Де канвою проходило важке життя українського селянина.

Якщо увійти в творчість Лєскова, Маміна-Сибіряка, Короленка, а то і гігантів Островського, Достоєвського, Гоголя, Толстого, Тургенєва, Чехова, — не оминемо далевської віхи. Правда, що нині Даля-письменника не так часто читають в Росії і Україні. Не багато пишуть літературознавчих ессе і дисертацій. Але і сам В.І. Даль свої твори розглядав як підступ до основного свого труда — подвига. Він, будучи людиною скромною, називав себе — письменника, ботаніка, географа, моряка, інженера — «учнем, що збирає все своє життя по крихітці те, що чув від своєї, живої російської мови».

Відомо, що Даль у січні 1837 року, приїхавши з Оренбургу, бачиться з Пушкіним. Поет з насолодою слухає розповіді Даля, що володіє талантом «дотепно розповідати смішні анекдоти, імітуючи місцевий говір, пересипаючи розповідь прислів’ями, примовками», від чого слухачі сміялися до упаду.

Пушкін гаряче підтримував призбирувацьку роботу молодого письменника, який не пропускав дня «щоб не записати мову, слово, зворот на поповнення своїх запасників» для майбутнього свого труда.

Саме незадовго до смерті Пушкін почув від Даля, що шкурка, яку щорічно скидає з себе змія, називається російською виповзина. Йому дуже сподобалося це слово і Пушкін з сумом сказав Далю: «Так, ось ми пишемо, звемося письменниками, а половини російських слів не знаємо!».

На другий день Пушкін прийшов до Даля в новому сюртуці. «Яка виповзина?», — сказав він, сміючись своїм веселим, дзвінким, щирим сміхом. «Ну, з цієї виповзини я не скоро виповзу…».

П.І. Бортенєв, передаючи ту саму розповідь Даля, додавав: «Він, дійсно, не зняв цього сюртука, його спороли з нього 27 січня 1837 року, щоб облегшити смертельну муку від рани». Пушкін, зі слів Даля, незадовго до смерті говорив йому: «Я тільки що перебісився, я буду ще багато працювати». Даль важко переніс смерть поета. Він об’їздив пів-Росії і всюди, де не був, пам’ятав про перстень, подарований йому Пушкіним. Він «жадібно хапав з льоту розмову, слова і звороти, коли вони зривалися з язика в простій бесіді людей, незалежно від стану, всіх країн… Не на шпильку наколював, не в ефір погружав, а старався зберегти душу живу…» І зібрав 30 тисяч приказок (в шість разів більше, чим у відомому тоді збірнику Княжевича). 200 тисяч слів -на 83 тисячі більше, ніж в Академічному словнику…

«Ми з неба зірки хапаємо, а під ногами нічого не бачимо… мертвий список слів не допомога і не втіха», — писав Володимир Іванович в «Напутній» передмові до словника, даючи розширені не примічені попередниками тлумачення нібито загальновідомих слів. Чотири томи «Словника» один за другим з’явилися з 1863 по 1866 роки. Тоді відкрився чудовий рудник, суцільно наповнений золотоносних жил і самоцвітів-самородків. Черпайте пригоршнями! Ось як магічний перстень поета засяяв і якими іскрами розсипався. «Старатель», виконавши пушкінський заповіт, був удостоєний Ломоносівської премії.

Словник Даля — це не тільки лексикон, словник, це єдина своєрідна енциклопедія широкого народного життя. Це книга для вивчення. Така маса знань з найрізноманітніших сторін життя, людської діяльності, побуту. І все це безпомилково. Все це формувалося не тільки на науковій основі, але і фольклорі, як незамінному матеріалі для дослідження думок і прагнень народних, відображаючи душу невідомих творців.

Даль гордився своїм трудом. Але відстоюючи і обґрунтовуючи його значення, з прикрістю відкидаючи несправедливі нападки, він аж ніяк не заперечував проти доповнень і уточнень. Він так писав про нормативне користування лексикою: «Вивчати нам необхідно народну мову, спізнаватися через неї з духом рідного слова, і приймати і переймати з толком і почуттям, розстановкою».

Адже все це так сучасно і нині і стосується також нашої рідної української мови, яку, до речі, чудово знав, цитував і шанував Даль. Саме він вперше чітко вказав на окремішність української мови від російської, на її самодостатність і великі перспективи розвитку. Він чудово знав лінгвістичні особливості української і, порівнюючи її з російською, часто натякав на її природність і давність. Дослідник мови вказав і на великий вплив української мови на російську. Це він довів у серії статей, де склав великі бази російських запозичень з української, які помістив у спеціальні порівняльні таблиці за областями у Росії. Даль дивувався великій кількості українських слів в Північних областях Росії. Досліджував їх у Рязанській, В’ятській губерніях, інших віддалених від України місцях. Але пояснення так і не знайшов. Зате ретельно зафіксував ці впливи. Така повага до української мови рідко зустрічалася в ті часи і вона робила і робить честь великому систематизатору російської мови. Особливим кроком стало включення в його знаменитий «Словарь...» багатьох оригінальних українських слів з позначкою малорус.  Це був крок до популяризації української мови, натяк на її повну рівноправність з російською. Для нас цінно насамперед те, що В.Даль був твердої думки, що українська мова має розглядатися не як діалект російської, а як цілком окрема мова. І до цієї думки дослухалися інші вчені, які поважали Даля (хоч він був самоучкою) за великий подвижницький науковий подвиг.

Нині багатьом нашим депутатам, які мають на полицях «Словарь...» В.Даля, варто заглянути у нього і уважно перечитати додані до словника наукові статті. Особливо ті, де він говорить про українську мову. Його уважне ставлення до української, як до мови часів зародження Русі, має витверизити деяких авантюристів з владної команди, які вперто намагаються замінити українську російською у всіх сферах, вважаючи це своєю надзадачею.

Подвижницька праця російського вченого-діалектолога, лексикографа, етнографа, письменника, нашого козака Луганського має слугувати прикладом для нинішньої талановитої української молоді, письменників, літераторів, мовознавців. Ми маємо шанувати, плекати і кохати свою рідну мову, як найбільший всенаціональний скарб, гарант нашого буття.