Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«Діти, діти, де вас подіти?»

Невтомний віце-прем’єр Тигіпко попри несприятливі погодні умови таки видряпав з-під снігу черговий камінь, аби кинути його в город «помаранчевих», котрі винні, як відомо, в усьому. Навіть у тому, що сонце над Києвом сходить пізніше, ніж над Москвою.

Тема, в яку була загорнута ота каменюка, й справді болюча: сирітство в сучасній Україні. Пан Тигіпко одразу приголомшив суспільство двома жахливими, на його думку, цифрами: у нашій державі 80 тисяч сиріт, чверть із них живуть в інтернатах. Жах! Ганьба! І звісно — «что дєлать?».

Як на наш хлопський розум, то перш ніж вистрибувати, наче той міфічний герой з конопель, треба спочатку думати, а потім уже говорити або промовчати. В конкретному випадку — ось чому. Тридцять років тому, на початку 80-х минулого століття в радянській Україні було трошки менше 90 тисяч сиріт. Себто, загальна цифра не змінилася. Та й якщо брати у процентному відношенні, враховуючи демографічні зміни, то виходить те ж саме. Для порівняння: в найбільшій радянській республіці — Російській Федерації — сиріт на той час було близько 900 тисяч. Відчуваєте різницю?

Наступний суттєвий показник: за радянських часів (початок 80-х рр.) у дитячих будинках для сиріт та т.зв. сирітських інтернатах проживало 25-27 тисяч малюків і підлітків. Решта перебувала у нормальних сім’ях опікунів чи родичів. Як бачимо, співвідношення сиріт у нормальних родинах із загальною кількістю безбатченків не змінилося.

Але була ще одна дуже цікава тенденція, про яку свідомо чи несвідомо не згадує загалом говірливий віце-прем’єр. А саме: нерівномірний процент сирітства у різних регіонах УРСР і, відповідно, нинішньої незалежної України. Тоді, «за совєтів», він був мінімальним у західних областях України, помірним у Наддніпрянщині і шокуючим у русифікованих, даруйте, інтернаціоналізованих регіонах Півдня і Сходу республіки. Цікаво було б знати, а як воно там сьогодні. Тодішні експерти міністерства освіти УРСР вимушені були констатувати, щоправда, переважно у своєму колі, що вся справа в тому, що комуністична ідеологія не змогла знищити на Правобережжі оту одвічну народну моральність, побудовану на засадах християнських цінностей. Тобто — споконвіку вважалося ганьбою не тільки для конкретних людей, а й для сільської общини, якщо сирота одразу після смерті батьків не знайде прихистку у родичів, хрещених чи просто добрих людей. Сиротинці в Російській імперії існували, але віддати дитину туди означало зганьбити себе публічно і назавжди.

Експерти стверджують, що загалом живемо ми гірше, ніж у кращі роки радянської влади. Це стосовно рівня добробуту і особливо соціального захисту. Але, панове товариство! Якщо за дев’яності і нульові роки рівень людяності до найбільш упосліджених не впав, то Україна таки ще не вмерла.

Свого часу  для нас було відкриттям, що такої інституції, як дитбудинок чи сирітський інтернат в США не існує. Річ у тім, що соціальні служби Америки витрачають величезні кошти на вирішення проблеми обездолених дітей ощадливіше і гуманніше. Практично всіх малих безбатченків передають до дитбудинків сімейного типу. І оці інституції фінансуються там набагато краще, ніж аналогічні українські.

Так чого ж пан Тигіпко такий стурбований? Відмолює власні гріхи? Навряд. Він не з тих. Тут на часі вже лупає в двері інша, специфічно українська версія старої, як світ, проблеми, яку ми розглядаємо в даному коментарі. До спецінтернатів втрапляють ті, чиї батьки або померли, або позбавлені судом батьківських прав. Це класичні сироти. А як назвати дітей українських заробітчан, що вимушені шукати джерела існування от уже точно від російської тайги до британських морів? Їх же мільйони! І відповідно, сотні тисяч, якщо не мільйони дітей виростають, фактично не бачачи батька, матір, а то й обох! Чим це відрізняється від звичного «сирітства при живих батьках”? Нічим. Що робить для вирішення цієї нової проблеми влада? Нічого. З енергією, гідною кращого застосування, довбає «помаранчевих». Ми не ідеалізуємо тих, хто кермував Україною з 2005-го по 2009-й рік. Але чи не пора вже, образно кажучи, припинити вдавати з себе школярів-двієчників, котрі пояснюють свою недолугість тим, що «Вітька з Юлькою задираються і вчитись не дають». Особливо, якщо Вітьки з Юлькою вже третій рік у школі ніхто не бачив.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com