«Врятовані. Збережені. Повернені»

У жовтні 2011в контексті адміністративної реформи в Україні було остаточно ліквідовано Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон при Міністерстві культури й туризму України. Тож, ми ведемо нашу розмову із Заслуженим діячем культури України, останнім її головою, кандидатом історичних наук Савчуком Юрієм Костянтиновичем.

— Пане Юрію, скажіть як була утворена   Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України при Міністерстві культури й туризму України?

— Служба була утворена постановою Уряду 7 лютого 2000 р. на виконання Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей». Вона стала достойною наступницею Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей (діяла з 1992-2000) у реалізації цього важливого напряму державної політики. Першими керівниками служби були Федорук О.К.(2000-2004) та Корнієнко В.В. (2004-2005, 2007). Мені довелося очолити Службу в 2008 р. і на даний момент вже кілька місяців Служба перебуває в стадії ліквідації згідно впровадженої в країні адміністративної реформи.

— Хто допомагає Вам у поверненні цінностей на Батьківщину?

— Звичайно, що самотужки Державна служба контролю не змогла б реалізувати всі свої задуми. Перш за все, активними нашими помічниками були наші співвітчизники за кордоном.

Особливо корисною була діяльність наших колег-однодумців з інших державних органів: Міністерства закордонних справ України, дипломатичних представництв України за кордоном, Державної митної служби України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, адміністрації Держприкордонслужби України, Державного комітету архівів, Служби зовнішньої розвідки України, Національної академії наук, багатьох інших. Не можна не згадати добрими словами зарубіжних колег з Росії, Грузії, Польщі, Німеччини, Білорусі, Словаччини, Румунії, Угорщини, Туреччини та ін. І, звичайно, наших побратимів — працівників українських музеїв, бібліотек, архівів.

— Що було повернено за роки незалежності в Україну?

— З почуттям справжніх гордощів інформую громадськість, що за роки незалежності в Україну передано (повернуто та подаровано) понад 500 тис. одиниць архівних документів, книжок, творів мистецтва, меморіальних пам’яток, предметів археології. Ними збагачено фонди 145 державних та муніципальних музеїв, 19 історико-культурних заповідників, 30 бібліотек, 9 архівних закладів.

— Які культурні цінності, останнім часом, були повернені вашою Службою в Україну?

У липні 2011 року знаковою подією стало повернення до України ікони «Покрова Богородиці», яке відбулося завдяки російському колекціонерові Ігорю Возякову. Колекціонер, заплативши за ікону 350 тисяч євро, повернув її українцям. Це була одна з 22 ікон, які було викрадено 27 років тому з фондосховища з Львівського музею українського мистецтва. У вересні цього ж року  у Києві відбулася урочиста церемонія повернення в Україну ікони «Розп`яття з пристоячими» XV ст., викраденої у 1984 році із Львівського музею українського мистецтва.

— Юрію Костянтиновичу, а яким чином ви ознайомлюєте громадськість із результатами діяльності Служби?

— Особливо належить відзначити, що діяльність Державної служби контролю щодо повернення культурних цінностей стала більш публічною. Виставки повернених культурних цінностей, безперервний діалог на шпальтах преси — наша повсякденна праця. Також ми  відновили традицію щорічних публічних звітів, започатковану у 90-х рр. XX ст., та видання журналу «Врятовані. Збережені. Повернені».

— Скажіть, на  яких законних підставах ввозяться і вивозяться культурні цінності в Україну, і чи не простежуються якісь незаконні «тіньові» дії під час цих процедур?

— Скажімо,  контрабандою вважається не тільки вивезення, але і ввезення культурних цінностей. Це парадокс нашого законодавства. До нас можна ввозити всі твори мистецтва, які не мають кримінального походження, але при перетині кордону необхідно заплатити досить високі податки. Такого немає в жодній цивілізованій країні світу. Крім того, деякі предмети на території однієї країни вважаються культурними цінностями, а на території іншої — ні. Тому на кордоні іноді виникають досить неприємні інциденти. Наприклад, коли люди змушені відмовитися від власних, подарованих їм або придбаних ними культурних цінностей, не бажаючи переплачувати за них 40% від їх вартості. Тобто, я хочу сказати, що така норма закону, як платне ввезення культурних цінностей, породжує можливі зловживання, суперечить європейському законодавству.

Тому вільне ввезення культурних цінностей сприяло б розвитку культури і науки. Наведу ще один приклад. Мій знайомий попросив колегу з Франції придбати рідкісний для України архівний документ, пов’язаний з історією нашої країни 18 століття. Коли він переслав його в Україну, виявилося, що вченому необхідно заплатити податок і інші збори на суму близько тисячі євро. Він не зміг знайти таких грошей, документ повернувся до Франції.

— Припустимо, людина придбала за кордоном предмет культурної цінності, перевезла його через український кордон, заплативши мито, і вже після цього як вона може користуватися ними на території нашої держави?

— Людина, яка за свої гроші купила якийсь предмет мистецтва, повинна зареєструвати його, пройти експертизу у відповідній службі Міністерства культури і туризму, заплатити податки, і лише після цього зможе ним розпоряджатися на території Україні. При цьому цілком можливо, що особа ввозить цей предмет з гуманітарною метою, тобто, заздалегідь хотіла експонувати його на безкоштовній виставці або передати в дар музею. Відповідно люди, які везуть в Україну придбані на західних аукціонах культурно-історичні цінності, абсолютно не зацікавлені в реєстрації і сплаті податків. Багато хто побоюється злодіїв і шахраїв, тому не квапиться реєструватися і заявляти на весь світ, що володіють шедевром. Ось так і створюється потихеньку «тіньовий» ринок антикваріату.

—  І на останок, поділіться вашими планами на майбутнє?

— Після завершення роботи в Службі я повертаюся до звичної для мене науково-дослідницької роботи в НАН України, на свою попередню посаду старшого наукового співробітника Інституту історії України. Хочу завершити, розпочаті раніше, архівні дослідження в Швеції стосовно геральдики України 17-18 ст. Сподіваюсь, що в Україні також буде продовжено роботу над створенням Великого Державного Герба України, співавтором проекту якого я є.

Розмову вела Ярослава ГУРБИК