Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

У ЛІСАХ ПІД КИЄВОМ...

Коцюбинське можуть приєднати до Києва, скасувавши селищну раду. Такі чутки лунають у вищих ешелонах державної влади через ненаситні земельні апетити керманичів селища Коцюбинське. Десятиліттями це селище (більше відоме під назвою Біличі) тихо й мирно існувало на своїх законних 87-ми гектарах. Допоки його не очолив Вадим Садовський. Відтоді події почали розвиватися за Гоголівським сюжетом, екранізованому в знаменитому фільмі Івана Миколайчука «Пропала грамота». Пригадується епізод, коли чорт в образі сільського голови передає прохання козаку Василю, що вирушає у Петербург до цариці: «Скажи цариці, що у мене імущества мало — а я все ж таки голова!». Так-от, коцюбинські «чорти» вирішили не їздити до сусіднього Києва прохати милостині у «царів», а самі заходилися захоплювати столичні землі, скориставшись безвільністю й непевністю недавніх володарів «трону».

Так, 28 жовтня 2008 року Коцюбинська селищна рада ухвалила рішення про виділення у приватну власність 501 земельної, загальною площею 72 гектари на території Святошинського ліс­госпу, де росте прадавній ліс, який вже волею депутатів почали вирізувати. Далі більше, Коцюбинська рада приймає, а селищний голова Вадим Садовський 6 листопада 2009 року затверджує матеріали інвентаризації щодо «відновлення адміністративно-територіальних меж смт Коцюбинське… від 11.02.1941 року». Словом, знайшли якусь стару карту-план, що німці забули спалити при відступі, й вирішили відновлювати «історичну справедливість», зазіхаючи майже на 4 тисячі (!) гектарів Біличанського лісу (аби, краще уявити, 4 000 га — це такий прямокутничок розміром 8х5 км). Селищного голову та керовану ним раду мало обходило, що межі селища після війни неодноразово перезатверджувала Верховна Рада тодішньої УРСР у межах ввірених їм 87-ми гектарів, адже ліси тоді оберігалися державою зов­сім не так, як нині.

Бо ж вже «розкатали губу» Садовський і Ко на весь ліс по периметру від Ковельської траси, русла Ірпінь-ріки аж за Стоянку й до Ново-Біличів. До слова, нова дорога на Київ у проміжну між Романівкою та Ново-Біличами, згідно «реанімованого» Садовським плану-1941, переважною більшістю опинилася на території селища Коцюбинське. Тільки-от біда, профінансувати спорудження цієї траси з селищного бюджету не вийшло...

Також обізнаних з історією Приірпіння людей хвилює питання: чи не піде тепер далі 1941-го у своїх історичних фантазіях Садовський з очолюваною ним радою? Чом би не згадати період 17-го століття, коли річка Ірпінь була державним кордоном між Росією і Польщею, а біля Романівки стояв форпост, існував пропускний режим. Керуючись  такою «історично логікою» у Коцюбинській раді можуть додуматися «відновити традиції» і запровадити збір плати за проїзд новою дорогою.

Адже попри судові апеляції та категоричну незгоду Києва із згаданим загарбанням лісового фонду — у проектному інституті вже замовили й розробили проект забудови прадавнього лісу, на якому, фактично, його вже немає.

Щиро бажаю, щоб цим планам не судилося збутися. Свідома громадськість постала, аби не допустити такого варварства Коцюбинської влади. Адже це правічний ліс, яки тисячі років вберігав Київ від нападів степових кочівників та інших непроханих зазіхачів. У роки Другої світової війни у цих лісах був облаштований Київський укріпрайон. Досі тут знаходяться залишки ДОТів і траншей лінії оборони Києва, в яких точилися жорстокі бої 1941-го. Під цими правічними деревами покоїться не одне покоління захисників древнього міста. А тепер з чиєїсь забаганки збираються все це знищити для котеджів нинішніх скоробагатьків.

Розігруючи «земельну карту», Вадим Садовський у жовтні 2010 року був переобраний на посаду селищного голови Коцюбинського з рекордним показником — понад 2 тисячі голосів. Роздавши кільком десяткам місцевих жителів земельні ділянки, обнадіяв тисячі інших виборців земельною «манною небесною». Щоправда, не вказав, скільки землі надумав роздати іншим «потрібним» людям. Громадськості та журналістам так і не вдалося допитатися у Коцюбинської влади: скільки з-поміж розданих 501 земельної ділянки виявилося «ощасливлених» місцевих жителів? Під час громадських слухань на прямі запитання Вадим Садовський відповідав скупо: землю отримали громадяни України.  А от інформацію: скільки серед нових власників земельних актів (законність яких оскаржують в судах) справжніх біличанців, а скільки «чужих» місцева влада офіційно замовчує. Натомість, за неофіційною інформацією обізнаних з «кухнею» Коцюбинської влади, дана пропорція становить приблизно 1:10, тобто на одно біличанця припадає десяток «потрібних» людей, підставних осіб місцевих посадовців. Звісно, за такою схемою розподілу ніяких лісів не вистачить.

Це вже, здається, усвідомили не тільки прості смертні «низи», а й «верхи» державної влади, застигши наразі у роздумах: що робити з Садовським та його командою? Не відношу себе до особливих прихильників нинішньої державної влади, але треба відати їй належне: на відміну від своїх попередників, вона справді здатна виправляти вибрики місцевих посадовців. Гадаю, я далеко не єдиний, хто висловить вдячність, якщо вслід за земельним ненажерою Черновецьким «сплавлять» і Садовського.

Олександр НАКАЗНЕНКО

Р.S. Попри протести, суди й заборони, у тім числі й збоку найвищого державного керівництва, з вимогою не чіпати Біличанський ліс — на його місці спритні ділки вже… продають квартири. Мовляв, нам і Президент України — не указ...

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com