Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НОТАТКИ НА МАРГІНЕСІ ТРАГЕДІЇ

(Початок у попередньому числі газети)

У повоєнних українських школах російська мова офіційно вивчалася з другого класу. Фактично - з перших днів. І в досить дотепний спосіб. На уроках співів малюки, котрі ще не знали всіх літер алфавіту рідної мови, мусили запам’ятовувати на слух і співати російською. Зокрема, м’яко кажучи, чудернацьку пісню “Это было в Краснодоне”. Текст нагадував “короткий зміст попередніх 99 серій” мексиканського серіалу. Себто - в чотири куці куплети автор втелющив усю офіційну історію організації “Молода гвардія”. Поезією там, звісно, і не пахло, чого вартий бодай приспів: “Это было в Краснодоне, в грозном зареве войны. Комсомольское подполье поднялось за честь страны”. В решті тексту справжню поезію теж годі й шукати. Але зате з політикою, як учив тов. Ульянов-Ленін В.І., було все гаразд. Особливо зворушувало, мало не до сліз, що відтепер і до віку “будут биться до конца вместе с партией любимой комсомольские сердца”.

Характерно, що навіть семи-восьмирічні дітлахи фальш пісні відчували інтуїтивно. Бо одразу починали укладати численні пародії, найбезневинніша з яких виглядала так: “Это было в Краснодоне, двадцать пятого числа, немцы прыгали в кальсонах со второго этажа”.

Діти підростали і ставили своїм вчителям незручні запитання. Приміром, чому в отій пісні - на фінал - вони мають співати, що крізь роки пам’ять і славу краснодонського підпілля пронесе тільки “благодарная Россия и великий наш (тобто  російський - авт.) народ”? Це що ж виходить? Решта народів СРСР і в першу чергу український - то, даруйте, свинота невдячна, котра і не оцінить, і не донесе, і не уславить. Вчителі не знали, що й казати.

Важко знайти якусь логічну відповідь і сьогодні. Бо створювали це пропагандистське повидло люди дуже навіть небезталанні - без тіні іронії класики радянської пісні: композитор Василь Лєбєдєв-Кумач і поет Сергій Островой. Останньому, до речі, належать слова до однієї з найкращих, на нашу думку, пісень про Велику Війну: “У деревни Крюково”. Хіба що автори цієї агітки вважали, що Краснодон - “ісконно русскій город” десь на території Російської Федерації.

* * *

Звісно, що свого часу інсценізація фадєєвської версії подій у Краснодоні пройшла на сценах провідних театрів країн т.зв. “народної демократії”. Цікаво, що особливим успіхом ця п’єса користувалась у Народній Польщі. Виконавець ролі Сергія Тюлєніна, в майбутньому живий класик світового кіно Роман Полянські писав у своїх спогадах, що справа тут не в ідеології, а в характерній для польського менталітету рефлекторній готовності до самопожертви навіть ціною власного життя.

Як ми вже згадували у попередніх нотатках, саме цю тему виділив як головну у своїй версії  провідний радянський письменник Анатолій Алєксін. Більше того, він попросив поета Роберта Рождественського і композитора Оскара Фельцмана  написати кілька пісень-балад, які б узагальнювали саме філософський сенс подвигу і зради. Їх записав дуже популярний тоді драматичний актор Валентин Нікулін (доктор Гаспар у фільмі “Три товстуни”). Пісні зажили самостійним життям, зазвучали на теле і радіохвилях, аж раптом за наказом “когось” згори були вилучені з ефіру. Виявляється, отому таємничому “комусь” не сподобалася головна думка провідної пісні: найголовнішою нашою зброєю має стати віра в людей. У відповідних кабінетах Рождественському і Фельцману нагадали, що головною для радянської людини має бути віра не в собі подібних, а у високі ідеї марксизму-ленінізму, котрі впроваджує в життя КПРС на чолі, самі знаєте, з ким.

* * *

На нашу думку, найстрашнішим злочином Фадєєва перед сучасниками і нащадками є, звісно, не нахабний плагіат книги двох фронтових журналістів. І навіть не відвертий наклеп на щонайменше трьох реальних людей, яких він бездоказово звинуватив у зрадництві. Воістину сатанинська “подробиця” з його подачі опинилась на останній сторінці роману. А саме: повний, начебто, список героїв-молодогвардійців. Звісно, без Третякевича і ще чималої кількості членів організації. Батькам загиблих і декому з тих, кому пощастило вціліти, не вистачило всього життя аби добитися правди.

Звідки ж узявся цей триклятий список? Пригадайте горезвісну комісію ЦК ВЛКСМ-НКВС СРСР, котра працювала у Краснодоні всю весну 1943-го року. Вона прибула вже з готовими настановами: хто, на високу думку товариша Сталіна, заслуговує зватися героєм, а хто ні. Бо вождю з-за кремлівської стіни видніше.

Замисліться: чому командир Організації Іван Туркенич одержав за свій подвиг лише Орден Червоної Зірки? Зірку Героя йому присвоїли посмертно тільки в 1990-му році. Чому з незрозумілою поспішністю відправили на передову того ж Туркенича, Степана Сафонова і ще кількох хлопців-молодогвардійців? Сафонов, до речі, загинув у першому ж бою. Чому дехто з тих, кому вдалося вирватися з Краснодону, пішов не на схід, назустріч Червоній Армії, що наступала з-під Сталінграду, а на захід, у німецький тил? Звідки таємнича нерозшифрована фраза в одному з досліджень сучасних істориків про неназваних членів організації, котрі мусили, рятуючись від НКВС, нелегально залишити СРСР?

Річ у тім, що і Туркенич, і Третякевич, і ще кілька хлопців, котрі складали кістяк бойової структури “Молодої гвардії”, влітку 1942-го року як офіцери і солдати Червоної Армії потрапили до німецького полону. Як потім опинились у рідному Краснодоні - окрема тема. Головне, що вони, як професійні військові, перетворили розрізнені, часто не пов’язані між собою групи молодіжного опору “Зірка”, “Серп”, “Молот” та інші у структуровану організацію. І не їхня провина, що вони не змогли перемогти сильного і досвідченого ворога. Більшість із них заплатило життям за ще далеку тоді Перемогу. Але з точки зору особістів з НКВС усі вони були злочинцями, бо порушили отой страшний наказ тов. Сталіна стосовно “ні кроку назад”.

Зрозуміло, що після такої селекції чимало тих, хто справді заслуговував бодай доброго слова, опинилися за межами вже згаданого офіційного списку. І Фадєєв у даному разі слухняно озвучив брехню, яка бере початок у кремлівських кабінетах.

* * *

Коротко про нагороди, абсолютна більшість з яких - посмертні. П’ятеро членів штабу організації одержали звання Героя Радянського Союзу. У 1990-му до цього списку додали, знову ж таки, посмертно, Івана Туркенича.

Щодо решти: три Ордени Бойового Червоного Прапора, шість Орденів Червоної Зірки та тридцять шість Орденів Вітчизняної Війни. Шістдесят шість молодогвардійців посмертно відзначені медаллю “Партизану Великої Вітчизняної Війни” першого ступеня.

Попри прохання колишніх молодогвардійців, звання Героя Радянського Союзу комісару організації Віктору Третякевичу не присвоїли. Обмежилися Орденом Великої Вітчизняної Війни. Фадєєвський міф продовжував жити і після смерті його творців.

А тепер поставте себе на місце нещасної, згорьованої матері зовсім ще юної дівчини або хлопця, котрий не просто стратив своє життя, а помер у страшних нелюдських муках. До того ж кати з місцевих Кулєшов і Соліковський мали звичку знущатися над дітьми на очах їхніх батьків. І дайте відповідь на одне чесне запитання: чому отому чи отій дали Героя, а моєму, коханому і єдиному - лише якусь медальку? Як я людям в очі буду дивитися?

Неважко вирахувати, що ту “медальку” одержала більшість героїв-молодогвардійців. Бо якщо врахувати, що ордени дісталися, зокрема, членам неіснуючого краснодонського партійного підпілля, то, вважайте, родичі майже всіх комсомольців почувались ошуканими.

На одному з історичних сайтів стверджується, що й цю вельми скромну відзнаку “пробив” для юних героїв колишній партизанський командир, заступник Голови Верховної Ради УРСР Сидір Ковпак.

* * *

Мало хто з сучасників знає, що одразу після проголошення незалежності України у Краснодоні та державних архівах працювала спеціальна міжрегіональна комісія істориків з метою стерти білі плями з молодогвардійських хронік. Комісія, зокрема, встановила, що Фадєєв мало не вдвічі занизив реальну кількість молодих краснодонців - учасників руху опору фашистам. Деякі з встановлених комісією фактів поки що не мають свого пояснення. Один приклад: на найближчій до Краснодону залізничній станції працювала невелика підпільна група, котра передавала штабу “Молодої гвардії” досить вагому інформацію. Про її існування ніхто, крім членів штабу, фактично не знав. І це зрозуміло. Надію Щербакову та Фаїну Лодкіну поліція схопила вже після масових арештів у Краснодоні. Дівчатам вдалося втекти. Та за кілька днів їх заарештували знову. На щастя бої йшли вже під містом, німці і поліцаї  дременули, обидві дівчини показалися вдома, прийшли до тями і… зникли безслідно. Ніякої інформації про них розшукати не вдалося.

* * *

Загадка одного з тих, хто пішов із Краснодону на захід. Василь Борисов щасливо уник арешту в січні 1943-го року. Проте подався не на схід, до лінії фронту, а на захід. Зупинився аж у Новоград-Волинському Житомирської області. Тут за офіційною версією приєднався до місцевого підпілля, яке, однак, зазнало провалу восени того ж року. Василя Борисова розстріляли 6 листопада 1943-го року.

А тепер подумайте, шановні читачі, людина мандрує через усю Україну за умов якнайжорстокішої окупації, де німецьке КПП та патрулі тубільної і гітлерівської поліції мало не на кожному кроці, де в усіх населених пунктах діє комендантська година. Ну, будемо вважати, пощастило. Але як абсолютно чужій людині вдалося самій віднайти глибоко законспіроване підпілля і переконати його учасників у тому, що він не “засланий козачок”? Тут одне з двох - або підпілля якесь неправильне, або, крім “Молодої гвардії”, Василь Борисов належав ще до якоїсь набагато професійнішої розвідувальної структури, котра забезпечила його необхідними документами, явками, провідниками і так далі.

За 70 років таємниця не розвіялася…

* * *

Недаремно чи не в усіх народів є приказка, що з трьох основних перешкод - вогню, води і мідних труб слави - найважче подолати останню. Ті кілька членів організації, котрих уберегла доля, у мирний час поводилися по-різному. Радій Юркін, наймолодший з молодогвардійців, і Георгій Арутюнянц у прямому розумінні слова спалили себе, обстоюючи честь і гідність несправедливо затаврованого Віктора Третякевича. Померли першими у 47 років.

Відчуття найбільшого протиріччя викликає й досі Валерія Борц. У неї якраз проблем не було, оскільки вона від самого початку усвідомила: хочеш жити - говори так, як написав Фадєєв, а не так, як було насправді. Вже не стало Сталіна та Берії, вже готувалася реабілітація, на жаль, посмертно, Віктора Третякевича, а підполковник радянської армії Валерія Борц уперто повторювала перед усіма комісіями: він зрадник, він зрадник! Все було так, як у Фадєєва!

Попри все, життя у Валерії Борц вдалося. От тільки чому вона раптом обрала абсолютно не жіноче захоплення - автогонки найекстремальнішими маршрутами? Чому плакала і виправдовувалася перед товаришами за свою позицію щодо Третякевича, а потім заходила до кабінетів, де засідала чергова комісія, і знову говорила “як у Фадєєва”?

Вона пережила майже всіх своїх товаришів. У 1994-му році вийшла з компартії. У 1996-му пішла з життя. Згідно з заповітом останки Валерії Борц кремували і попіл розвіяли над Краснодоном. Багато хто цього не зрозумів.

* * *

І остання знахідка, приголомшуюча! Крім трьох згаданих нами вище версій опису подій - Лясковського-Котова, Фадєєва і Алєксіна - існувала четверта. Зовсім уже несподівана, оскільки вона належить відомим українським поету і композитору.

Спочатку про маестро. Юлій Мейтус заслужено вважається одним із найсерйозніших композиторів-симфоністів колишнього СРСР. І не тільки СРСР. Фільм Олександра Довженка “Іван” (1930 р.в.), до якого Мейтус разом із Борисом Лятошинським написали музику, був чи не першим радянським звуковим фільмом, котрий здобув високу нагороду, спеціальну премію журі Венеціанського Міжнародного кінофестивалю. А в 1946-му році Мейтус запропонував молодому, але вже популярному поетові Андрію Малишку написати лібрето опери про молодогвардійців.

Опера? Про підпільників? Не поспішайте усміхатися. По-перше, на відміну від декого зі своїх колег, Мейтус не став переводити нудну прозу в такі ж нудні вокальні речитативи, а попросив Малишка укласти поетичний текст арій, дуетів та хорів. По-друге, хоча під заголовком опери стояло “за О.Фадєєвим”, Мейтус і Малишко поїхали до Краснодону, зустрілися з  батьками героїв свого майбутнього твору, уважно переглянули ті матеріали слідства, які проігнорував Фадєєв і в 1948-му році, якраз до чергової річниці Великої Жовтневої революції випустили прем’єру у Київському Оперному Театрі.

На жаль, на жаль… у жодному з доступних нам матеріалів про творчість Андрія Малишка немає навіть згадки про лібрето опери “Молода гвардія”. Те ж саме і щодо музикознавчих праць сучасників Мейтуса. Вдалося відшукати лише видану малесеньким тиражем напівкнижку-напівброшуру короткого змісту ста опер радянських композиторів і серед них - дещицю про твір Мейтуса-Малишка. Та навіть з тієї куцої інформації випливає, що для героїв Мейтуса і Малишка поняття Україна ширше адміністративних кордонів УРСР. Вони чітко акцентують свою українськість, своє глибоко генетичне пов’язання з сивою давниною України-Неньки. Саме так вони називають свою батьківщину. Арії персонажів стилізовані під українські народні пісні, а деякі з цих пісень звучать зі сцени у їх первісному вигляді.

Дивовижна сміливість, якщо згадати люте переслідування Сосюри за його поезію “Любіть Україну”. Не Сталіна і навіть не СРСР, а саме Україну. Залишається тільки дивуватись, як пильна більшовицька цензура проморгала цей “націоналістичний твір”. Щоправда, в Росії опера пройшла лише на малій сцені у Ленінграді, зате лібрето переклав російською мовою офіційний поет номер один СРСР Михайло Ісаковський. І зробив це з великою повагою до оригіналу.

Усі рецензенти, не змовляючись, відзначили приголомшуюче враження, яке справила на глядачів київська прем’єра опери. Краснодонські юнаки і дівчата гинуть під мелодію старовинного, ще добільшовицьких часів революційного маршу: “Ви жертвою пали в зловісній борні”.

Так, усі вони ішли на смерть, як герої аби в результаті стати жертвами зловісної борні двох жорстоких диктаторів за право панувати у світі.

 

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com