ВЕРШИТЕЛІ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМПЕРІЙ

Не любимо передмов, але куди подінешся, якщо шкільні підручники історії переписуються, згідно з «цінними вказівками», швидше, ніж попередні встигають вийти з друку. Тож доводиться розтлумачувати.

Міністерство внутрішніх справ Російської Імперії проіснувало рівно 115 років — з 1802-го до 1917-го. Далі його структуру та коло компетентності майже без змін перейняв «Тимчасовий Уряд» демократичної Росії, а одразу після Жовтневого перевороту — більшовицький Раднарком. З єдиною суттєвою відмінністю — політична поліція (ВЧК-ОДПУ) була майже одразу виведена за межі Наркомату внутрішніх справ і підпорядкована безпосередньо кремлівським вождям. Подальші численні реформи, включно з тимчасовою ліквідацією самого міністерства — на початку 30-х та на початку 60-х років минулого століття — надзвичайно цікаві, але виходять за рамки конкретного розслідування. Нас зацікавив дещо інший аспект цієї теми.

У 1802-му році першим в історії Росії міністром внутрішніх справ був призначений Віктор Кочубей, син голови Полтавського підкомірного суду Павла Кочубея, правнук генерального писаря українського козацтва Василя Кочубея, страченого гетьманом Мазепою «за зраду». Конкретно — за кочубеївський донос царю Петру Першому щодо намірів гетьмана повернути Україну незалежність за допомогою союзу зі шведами. Запам’ятаємо цей факт з біографії першого міністра МВС Росії і ненадовго сягнемо в майбутнє.

Офіційно першим наркомом внутрішніх справ радянської Росії з рекомендації Леніна був призначений Микола Риков. Але він одразу відмовився від «цієї роботи» і тому через тиждень фактичним першим більшовицьким наркомом НКВС став наш земляк — Григорій Іванович Петровський.

Якось уже забулося, що жертвою однієї з численних авантюр Микити Хрущова була радянська міліція. Наприкінці 50-х років він ліквідував союзне міністерство внутрішніх справ, а республіканські, обласні та районні структури кардинально скоротив, звівши всю діяльність цієї інституції до «охорони громадського порядку». Тож восени 1964-го року все довелося починати мало не з нуля, як у 1802-му та 1917-му. І тут уже навіть не співпадіння, а, на нашу думку, закономірність: першим міністром відродженого МВС СРСР знову стає наш земляк — колишній коногон з Кадіївки (нині Стаханов), що на Луганщині, Микола Щолоков. Більше того, коли через 18 років Щолокова з гучним скандалом відправляють у відставку, його замінює у Москві на Огарьова-6 ще одна «малоросійська кадра». Колишній голова КДБ УРСР Віталій Федорчук.

Неймовірно, але факт: незалежно від того, хто керував імперією — імператор чи генсек — формувати або реформувати органи внутрішніх справ він доручав етнічному українцеві.

На цьому передмові кінець. І — ближче до теми.

Отже, чому саме Віктора Кочубея вибрали з-поміж інших численних кандидатів на таку високу посаду? Річ у тім, що коло обов’язків майбутнього міністра виходило за межі суто правоохоронної діяльності і робило його де-факто третьою людиною в імперії після Государя і голови уряду.

Необхідно зазначити, що ніякої ролі у блискучій кар’єрі Віктора Кочубея авторитет його прадіда не відіграв. Навпаки — інтерес Олександра Сергійовича Пушкіна до цієї історичної постаті викликала яскрава особистість саме правнука.

Сучасні історики аргументовано стверджують, що в генеральні писарі Василь Кочубей не завдяки великому розуму пробився, а висидів цю посаду міцною канцелярською дупою. І гетьмана зрадив не з високих патріотичних міркувань, а сподіваючись, що булава йому перепаде. Типова, на жаль, для наших давніх і нинішніх реалій постать. Третій із Кочубеїв, Вікторів батько Павло, не мав навіть амбіцій свого діда. Посада судді-підкоморія у провінційній Полтаві його цілком влаштовувала, а решта обов’язків, включно з батьківськими, обтяжувала. Тож він із задоволенням і полегкістю віддав малолітнього Віктора під опіку швагра — всесильного і найвпливовішого на ті часи найсвітлішого князя, Канцлера Імперії Олександра Безбородька, фактичного лідера малоросійського земляцтва санкт-петербурзької еліти.

Якщо на попередніх поколіннях Кочубеїв природа відверто відпочила, то яскравий спалах таланту Кочубея Віктора був вражаючим. Женевський університет він закінчив у 16 років. І офіційно розпочав дорослу дипломатичну службу у посольстві Росії у Швеції. Ймовірно, дядько Олександр, котрий Безбородько, у такий спосіб підштовхнув племінника поміркувати над цікавим питанням: чи було би краще українцям під шведами, ніж під москалями? На жаль, особисто нам не вдалося знайти відповіді самого Віктора Кочубея на це запитання, але вишкіл у королівстві колишніх союзників гетьмана Мазепи він одержав хороший. Бо, ще не сягнувши повноліття, розпочав службу в Лондоні, столиці тодішньої Володарки Морів. Після Британії молодий дипломат очолює російське представництво у Константинополі, тодішній фактичній столиці Близького Сходу.

Скажете — без дядька не обійшлося? Але врахуйте: і тоді, і зараз у кожного впливового українського «дядька» одразу після високого призначення в столиці об’являється ціла орда племінників від сестер і братів рідних, двоюрідних і троюрідних, хрещеників власних, родичевих і сусідських, самих родичів «через город навприсядки» і нарешті просто любих друзів. І кожне просить, канючить, вимагає прилаштувати на теплу місцинку, де не треба нічого робити, зате добре платять. Сьогодні це делікатно називається «командою». Але чи багато з тих команд за 250 років від епохи графів Розумовських і Безбородьків породило нових Вікторів Кочубеїв?

Сьогодні його назвали б класичним дипломатом європейської, а не азійської чи євразійської школи. Кочубей відстоював інтереси Імперії, спираючись на логіку і економічну вигоду для союзників, а не на багнети імперської армії. Блискотлива слава не викликала у нього зоряної хвороби. Ось один лише приклад: імператор Павло Перший наблизив молодого Кочубея до себе, обдарував його графським титулом і найвищими орденами, після чого запропонував у добровільно-примусовому порядку одружитися з його фавориткою і коханкою фрейліною Лопухіною. Тоді це вважалося за честь. За таку пропозицію імператору ладні були не те що руки — дупу цілувати. А Кочубей категорично відмовився, одружився з дівчиною, яку по-справжньому кохав, і демонстративно подав у відставку.

На щастя для імперії добровільна опала талановитого сановника тривала недовго. В 1801-му році імператора Павла вколошкали змовники, і новий цар, а заразом і організатор замаху Олександр Павлович негайно викликав Кочубея до себе. Свіжоспечений імператор вирішив відмовитися від застарілої, заснованої ще Петром Першим адміністративної структури Росії і максимально наблизити її до європейських стандартів. Перш за все,  замість розсадників корупції і бюрократизму — колегій — створювалися міністерства. І, відповідно, уряд на чолі з головою кабінету міністрів. Для проведення такої складної реформи Олександр створив свій тіньовий уряд з необмеженими повноваженнями. До його складу увійшло всього четверо людей, серед них чільне місце «тіньового прем’єра» посів наш земляк.

А тепер — увага! Коротке, але суттєве пояснення. Проголошений царським маніфестом уряд складався з восьми міністерств: військового, морського, закордонних справ, юстиції, внутрішніх справ, фінансів, комерції (торгівлі) та народної освіти. Нескладно роздивитися, що до компетенції міністерства внутрішніх справ входили не тільки правоохоронні функції. Їх було набагато більше — від забезпечення призову до війська, чіткої роботи поштового зв’язку, пенсійного та соціального забезпечення, нормального функціонування місцевих органів влади до… селекційної роботи по виведенню нових порід коней для армії. Тобто — фактично весь комплекс внутрішніх справ величезної євразійської держави, що «приросла» землями на двох континентах і в майже всіх кліматичних зонах.

Віктор Кочубей за п’ять років — з 1802-го по 1807-й — поставив МВС, як кажуть, на ноги і знову зосередився на роботі у «тіньовому кабінеті». З Заходу вже долинало відлуння майбутніх наполеонівських війн, котрі мали перевірити на міцність ефективність запроваджених Кочубеєм і його соратниками реформ. Дивна річ! Тоді ніхто нікому не обіцяв негайного покращення життя. Навпаки, розтлумачували, що на всіх чекає довга, марудна і загалом невдячна робота. Але без цього не можна. Бо після століття петровських псевдореформ і наступних безперервних двірцевих переворотів жити без кардинальних перетворень виявилося не просто небезпечно, а смертельно небезпечно. Адже якщо попередні війни від часів прадавніх були часто-густо конфліктами особистих інтересів королів, царів, імператорів та обмеженого кола їхньої свити, то майбутнє зіткнення з Наполеоном мало стати двобоєм державно-адміністративних реформ — наполеонівської і російської, започаткованої значною мірою «тіньовим прем’єром» Віктором Кочубеєм. Найближче майбутнє показало, чий геній сильніший — колишнього корсиканського капітана артилерії чи сина провінційного судді.

Віктор Кочубей був не лише першим міністром внутрішніх справ Імперії, він був чи не єдиним із цієї когорти високих сановників, хто двічі очолював відомство. Неважко здогадатися, що змусило Кочубея в 1819-му році знову повернутися до міністерського керма. Так, його адміністративна реформа витримала найтяжче випробування війною. Та ще й такою, якої тодішня Європа ще не знала. Але, з іншого боку, отой триклятий камінь на шиї — КРІПАЦТВО — з кожним роком ставав усе тяжчим. Благі наміри чотирьох лібералів із «тіньового кабінету» та молодого царя призвели, врешті решт, до заколоту так званих декабристів, націленого не стільки проти інституції самодержавства, скільки проти демократичного реформування суспільства. Ще раз підтвердилося те, про що згодом один із прекрасних російських поетів скаже: «Умом Россию не понять…». Крапку на сподіваннях поставила таємнича передчасна смерть Олександра Першого і гарматні залпи на Сенатській площі.

Дивно, але Микола Перший не тільки не відсторонив від реальної влади Віктора Кочубея, а й зробив його де-юре другою після себе людиною в імперії. Кочубей одночасно був призначений керівником двох найвищих органів влади: Державної Ради та Кабінету Міністрів. У 1831-му році нащадок гетьманського писаря був возведений у князівське достоїнство. І одержав найвищий державний ранг — Канцлера, що прирівнювалося до військового звання фельдмаршала.

Здавалося б — усе йшло добре. Кохана дружина породила аж 12 дітей. Щоправда, вижило з них лише п’ятеро. Такі тоді були часи, коли не те що щеплень (окрім віспи), а й самого поняття педіатрія не існувало. Увесь вільний час фактичний диктатор Росії і його родина проводили в Диканьці, яку невдовзі обезсмертить  Микола Гоголь. Ще одна іронія долі.

Віктор Кочубей помер у 1832-му році зненацька — від «грудної жаби». Так тоді називали інфаркт. А рівно 30 років потому у Новгороді урочисто відкрили пам’ятник до 1000-річчя прибуття на тамтешні землі обмеженого контингенту варязького спецназу на чолі з Рюриком та його воєводою Ольгердом (Олегом). Цю дату і сам монумент імперська пропаганда негайно оголосила Тисячоріччям існування Російської Імперії. Хоча, якщо рахувати від першого офіційного імператора «Великої, Малої, Білої Русі і прочая, і прочая…», то цій імперії не нараховувалося й двохсот років. Тож, як водиться, для круглої цифри приростили і Київську Русь Володимира Мономаха та Ярослава Мудрого, і Велике Князівство Литовське Гедимінаса. Але не будемо зосереджуватися на цьому аспекті.

Головним елементом вищезгаданого монументу стали бронзові фігури сто двадцяти дев’яти найвидатніших особистостей отого тисячоліття. Найважливіший фриз називався «державні люди». Двадцять п’ять постатей. Поряд із Ярославом Мудрим і Володимиром Мономахом ще двоє українців — Віктор Кочубей та Олександр Безбородько. І від цього факту нікуди не подінешся.

Сторіччя кочубеївських адміністративних реформ у 1902-му році російські терористи «відзначили» демонстративним убивством тодішнього міністра внутрішніх справ Дмитра Сипягіна. Замах здійснив студент Київського університету, керівник організації соціалістів Сергій Балмашов.

У 2002-му році в Росії на державному рівні вшанували пам’ять Віктора Кочубея і його реформ. Природно, що в усіх довідниках наш земляк фігурує як «один із найвидатніших РОСІЙСЬКИХ державних діячів і дипломатів». Спроби тодішнього українського міністра внутрішніх справ генерала Кравченка хоч якось пом’янути нашого видатного земляка наштовхнулися на абсолютну ігнорацію з боку Верховної Ради.

В.Н.