В Україні 54 мільйони кубометрів сміття!

За підрахунками, Україна накопичила 54 млн м3 сміття, і щороку даний показник зростає на 5-7%. Ці цифри стосуються легальних та нелегальних полігонів захоронення, але в Україні існують і стихійні звалища в лісах, кар’єрах та урвищах. З усього обсягу зібраного сміття в Україні переробляється лише близько 10%, решта — йде на полігон.

В країні нараховується 4,5 тис офіційних полігонів і близько 10 тис неофіційних. Для прикладу, в Німеччині — 162 полігони. Популярність неофіційних полігонів пояснюється дешевизною захоронення сміття.

Величезна кількість полігонів в Україні пояснюється відсутністю переробних потужностей, на яких, до речі, можна й добре заробляти: виробництво теплової та електроенергії і вторинна сировина, яка стала повноцінним продуктом міжнародної торгівлі. Її в величезних обсягах закуповує Китай. Наразі в Україні існує лише два сміттєспалювальні заводи із застарілим обладнанням. Зокрема, це київський завод «Енергія», відомий тим, що систематично забруднює екологію Харківського масиву столиці, і харківський завод з красномовною назвою «Екологія України». Щоб зупинити процес перетворення країни у величезний смітник посеред Європи, необхідно у кожному місті створити сміттєпереробні потужності.

Поки можновладці переймалися своїм добробутом, полігони країни обростали «сміттєвою мафією», яка заробляє на вивезенні сміття. Крім того, з’являлися нелегальні полігони для захоронення відходів.

Першим зрушенням став проект «Чисте місто» Держагентства з інвестицій та управління нацпроектами. Вже підготовлене техніко-економічні обґрунтування будівництва сміттєпереробних заводів у десяти містах. Схоже, на цей бізнес нарешті знайшлися охочі. 

Передбачається, що зі 100% відходів, спрямованих на заводи, якщо їх, звісно, побудують, буде відбиратися вторсировина, вироблятися енергія, виготовлятиметься паливо для цементних заводів, а на полігон потраплятиме лише 30%.

Співвідношення участі держави та приватного інвестора в цих проектах передбачена на рівні 30/70% відповідно.

Керівник національного проекту «Чисте місто» Богдан Баласинович в інтерв’ю «Економічній правді» назвав основний аргумент, чому у сміттєпереробку нарешті захотіли йти приватні інвестиції.

Це продаж енергії, виробленої в процесі переробки сміття, за вигідним «зеленим» тарифом. Наразі у Верховній раді зареєстрований відповідний законопроект за авторством Юлії Льовочкіної та Юрія Мірошниченка.

- Необхідність побудови сміттєпереробних заводів існує давно...

— В Україні не створені умови для розвитку ринку сміттєпереробки. Якщо існують законодавчі та економічні рамкові умови для розвитку якоїсь сфери, то приходять інвестори, формується ринок, він розвивається, капіталізується і функціонує за своїми законами. Сьогодні проблема побутових відходів існує в кожному населеному пункті, її потрібно вирішувати щоденно, а галузь фактично відсутня.

В Україні сьогодні фактично надаються лише послуги з вивезення побутових відходів, які включають в себе, згідно із законом України «Про відходи», збирання, зберігання, перевезення, перероблення, утилізацію, знешкодження та захоронення відходів.

Збирання, зберігання, перевезення — це один ринок, перероблення, утилізація, знешкодження — другий ринок, захоронення — третій ринок.

Відповідно у нас є тариф на послуги з вивезення побутових відходів, в який закладено кошти на вивезення та незначна частина — на захоронення відходів, а на переробку — нічого не передбачено. Тому сьогодні в основному заробляють перевізники і трохи полігони — 20-100 грн за захоронення тони відходів.

Якщо провести нормальний екоаудит, за європейськими стандартами, то жоден з наших полігонів його не пройде. Крім того, кількість відходів зростає щорічно на 3-5%, тобто навантаження на полігони збільшується.  Це створює проблему для прийдешніх поколінь.

Перед ними постане питання екологічної катастрофи внаслідок забруднення природи відходами, отруєння підземних водних горизонтів, значної емісії СО².

В Україні немає правових і ринкових механізмів примусу до цивілізованого поводження з відходами. Нема на рівні держави умов для сміттєпереробки.

В Україні сьогодні конкурують між собою не під­приємства, які можуть ефективніше, екологічніше та дешевше переробити сміття, як в цивілізованому світі. Конкуренція йде за те, хто дешевше захоронить сміття, тобто між офіційними полігонами та неофіційними.

Якихось лобістських груп, які б протистояли нашим починанням, немає. Звичайно власники незаконних полігонів або ті, хто за ними стоять, будуть не в захваті від того, що через деякий час вони позбудуться свого промислу.

Сміттєпереробних заводів у європейському розумінні в Україні немає. Є кілька десятків сортувальних ліній і два сміттєспалювальні заводи: київський завод «Енергія» та дніпропетровський завод, що належить підприємству з красномовною назвою «Екологія України», який зараз не працює. Це два майже ідентичні заводи, які були збудовані у 1988 році чеською фірмою «Дукла» з проектним терміном експлуатації 25 років. Сьогодні 2012 рік, тобто термін їх експлуатації закінчується у наступному році. Ці заводи за показниками екологічності сьогодні не витримують жодної критики.

Завод «Енергія» уже 24 роки переробляє сміття шляхом спалення. Його модернізація, наскільки мені відомо, не передбачає зміну технології.

Ми в Національному проекті виважено ставимося до технології спалення. Наприклад, у Німеччині 76 сміттєспалювальних заводів. Навколо Стокгольма, Швеція, і його сателітів — більше десяти заводів, які спалюють сміття і забезпечують місто теплом.

Однак за даними німецьких експертів в Україні, економічно доцільно будувати сміттєспалювальний завод, якщо його потужність перевищує 300 тис тонн на рік. Таку кількість сміття можуть забезпечити лише міста-мільйонники.

Вартість будівництва сміттєспалювальних заводів та витрати на їх утримання зменшуються не пропорційно їх потужності. 

Крім цього, спалення — дуже дорога технологія, і в мене є сумнів, що інвестори в рамках нашого проекту оберуть саме цю технологію. Хоча, наприклад, компанія «Еко-енерджі» планує збудувати сучасний сміттєспалювальний завод у Донецьку.

У перший рік проекту до нас зверталося багато компаній. Кожен день по дві-три фірми.

Однак завдання Національного проекту «Чисте місто» — запропонувати міс­там-учасникам проекту такі моделі вирішення проблеми, які потім можуть бути використані в інших містах в масштабах країни.

Базових технологій три. Перша — механічна обробка із спеціальним полігоном-біореактором для органічних відходів. Друга — механіко-біологічна переробка. Третя — спалювання. Хоча інвестори навряд чи оберуть цю технологію через її дорожнечу.

Всі інші технології, наприклад, плазмові горілки дуже-дуже дорогі. Населення платить в різних містах від 8 до 20 гривень за вивезення сміття на місяць, а якщо потрібно буде платити 200 гривень?

Дорогі технології, як плазма, добре підходять для знешкодження небезпечних відходів. Таких спеціалізованих заводів в Україні потрібно один-два.

Відходи збираються. Із зібраного відбирається до 10% вторинної сировини, яка може бути повернута у господарський обіг, решта захоронюється. У Києві частина відходів спалюється на заводі «Енергія», але ця частка в масштабах країни просто мізерна. Такого невігластва вже нема ніде в цивілізованому світі.

Якщо будуть прийняті законодавчі зміни, які ми ініціювали, то схема поводження з відходами зміниться. Усі відходи будуть потрапляти на сміттєпереробний завод.

Пепреробка і отримання  вторинної сировини — глобальний ринок. В Україні він ще розпорошений, але попит на скло, пластик, метали, папір значний. Проблеми з реалізацією вторинної сировини немає.  Китай, наприклад, скуповує все.

В рамках Національного проекту «Чисте місто» глибина переробки відходів повинна бути не меншою за 50%. Згодом цей показник повинен стати загальнодержавною нормою. 

В першу чергу — це відбір із загального об’єму відходів цінної фракції, що може бути продана ринку вторинної сировини: метал, скло, папір, ПЕТ. Потім — відбір фракції, що має високу калорійність і може бути перероблена в альтернативне паливо: пластик, гума, брудні ПЕТ і картон. Далі — переробка органіки із збиранням біогазу і спаленням його у газотурбінній установці з виробництвом електричної енергії та тепла.

- Що робити з полігонами після будівництва заводів? Вони будуть перероблятися?

- Ні, це економічно недоцільно і досить небезпечно, оскільки на полігонах відбуваються процеси гниття та бродіння, виділяється рідка високотоксична фракція — фільтрат. Існуючі полігони необхідно буде лише рекультивувати.

Взагалі чим більше сміттєпереробних заводів буде збудовано, тим менше сміття буде захоронюватися.

Яскравий приклад — Німеччина. В кінці 1960-х — на початку 1970-х років в ФРН була така ж ситуація з відходами, як в Україні сьогодні. Однак з прийняттям першої Директиви ЕС про відходи вона почала змінюватися.

Були створені умови для розвитку сміттєпереробки та значно зросли екологічні збори за захоронення відходів. На початку 1990-х років після об’єднання Німеччини там було 3 тисячі полігонів. Нині в ФРН з населенням 82 мільйони осіб лише 162 полігони, але є 76 сміттєспалювальних заводів і кілька сотень інших сміттєпереробних заводів.

Ось це показник ефективності державної політики в сфері поводження з відходами і в сфері екології. У нас при населенні 46 мільйонів маємо понад 4,5 тисячі офіційних та близько 10 тисяч неофіційних полігонів, працюють лише декілька десятків сортувальних ліній.

Слід зазначити, що в середньому європейська сім’я сплачує на місяць 20-30 євро за вивезення, утилізацію та захоронення відходів, у нас — максимум 2-3 євро.

Шлях підвищення тарифів проходили всі європейські країни. Останніми його пройшли країни Балтії, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Болгарія. Не можна одночасно говорити, що у нас погана екологія і нічого не робити для того, щоб не засмічувати довкілля через нарощування площ полігонів та звалищ.

Зростання тарифу має відбуватися поетапно, паралельно з соціальною рекламою та роз’яснювальною роботою серед населення. 

Питання тарифу порушують досить часто для отримання політичних дивідендів, але чому значно рідше порушують питання відповідальності перед прийдешніми поколіннями? 

Необхідно змінити свідомість громадян у ставленні до відходів, відійти від споживацького ставлення до навколишнього середовища і виховати нову культуру поводження з відходами у суспільстві. Це дуже складне завдання і не на один рік.

Хіба збільшення тарифу на 5-7 гривень сильно на вплине на бюджет сім’ї? Хіба це ціна за екологічно безпечне майбутнє? Ліквідація наслідків екологічних катастроф, якими може обернутися для нас сучасний стан справ у цій галузі, коштує істотно більше.

Якщо сміттєпереробні заводи не будуть рентабельними, вони ніколи не будуть збудовані. Якщо не буде чітких захищених джерел повернення інвестицій, то жоден інвестор не прийде. Якщо не буде «зеленого» тарифу, то рівень рентабельності зменшується, і в першу чергу це зменшить інвестиційну привабливість заводів. Важливо, щоб був прийнятий «зелений» тариф на електроенергію, вироблену внаслідок перероблення побутових відходів. Це буде значним стимулом потенційним інвесторам для початку активного інвестування в українську сміттєпереробну галузь. З НКРЕ ми плідно співпрацюємо. Я бачу розуміння проблеми з боку НКРЕ та певну підтримку. Питання тільки в економічних показниках і розрахунках, щоб коефіцієнт «зеленого» тарифу був економічно обґрунтований.

- Недавно Рада відмовилася проголосувати за законопроект, який передбачав введення заборони на захоронення неперероблених відходів з 2016 року. Він мав відношення до проекту з переробки сміття?

- Якби його прийняли, це був би ривок вперед у сфері поводження з відходами. Ця норма передбачена європейською Директивою про відходи і повинна бути імплементована у законодавство усіх країн-членів ЄС.

У Німеччині ця норма діє з червня 2005 року. Звичайно, був перехідний період для того, щоб міста встигли підготуватися до цієї заборони. Сьогодні у Німеччині відходи без попередньої переробки на полігони не потрапляють.

Якщо цю норму приймуть в майбутньому, це буде чітким орієнтиром для усіх мерів, що потрібно вже сьогодні робити кроки на шляху до цивілізованого поводження з відходами, а для інвесторів — що ринок сміттєпереробки в Україні відбудеться.

Нині відчувається жвавий інтерес інвесторів до того, що ми робимо. Є інтерес інвесторів як американських, так і європейських. Проявляють інтерес росіяни. У всіх є розуміння, що цей ринок в Україні починає формуватися і він дуже перспективний.

Для багатьох інвесторів «зелений» тариф є одним з ключових моментів. Якщо термін повернення інвестицій збільшується в півтора-два рази, без «зеленого» тарифу, то відразу зростає їх ризикованість через можливу зміну політичної ситуації в країні.

Наше головне завдання — створити прозорий, зрозумілий і привабливий інвестиційний продукт.

Саме тому інжинірингову частину для нас розробляли найкращі німецькі компанії, фінансово-інвестиційне обґрунтування міст робила компанія Deloitte&Touche, а форматувати угоди державно-приватного партнерства нам допомагатиме американське Агентство міжнародного розвитку — USAID.

Будівництво одного заводу триватиме в середньому два роки. Період окупності такого заводу з урахуванням «зеленого» тарифу приблизно 6-8 років.

Ми закінчили розробку ТЕО щодо десяти міст України. Київ, мабуть, буде першим. Ми плануємо, що в столиці на першому етапі буде збудовано один завод потужністю 300 тис. тонн на майданчику біля п’ятого полігона в Обухівському районі, а пізніше — ще один.

Сьогодні Київ виробляє 1,2 млн тон сміття на рік. Завод «Енергія» спалює біля 200 тис тонн, а 1 млн тонн побутових відходів захоронюється. Це — дикунство у 21 столітті.

 ТЕО буде подано до Кабміну. Після прийняття постанови уряду про його затвердження буде оголошений конкурс на залучення інвесторів. Думаю, що реально будівництво почнеться приблизно на початку літа 2013 року. Орієнтовна вар­тість сміттєпереробного заводу потужністю 300 тис. тонн на рік — близько 40-50 млн євро. Для порівняння: сміт­тєспалювальний завод такої ж потужності коштує близько 200 млн євро.

Ми регулярно спілкуємося з інвесторами з Німеччини, Австрії, Словенії, Росії і, звичайно, з України. Всі очікують законодавчих змін, які створять умови для розвитку галузі сміттєпереробки.

Співінвестором може бути і ЄБРР. Ми ведемо з ними діалог з осені 2011 року. Те, що ми зробили, прийнятне для них. Вони фінансують такі проекти. Але за умови якщо 30% профінансує за власні кошти приватний партнер.

ЄБРР орієнтується скоріше на захист угод — аби були зрозумілі джерела повернення інвестицій.

Його більше цікавить, щоб при запуску заводу у підприємства був договір з містом на тривалий час — 10-15 років — постачання певного обсягу сміття із захищеним прозорою угодою тарифом на переробку чи формулою його утворення, що дозволить інвестору повернути свої кошти та отримати справедливу норму прибутку відповідно до ризиків.

Приватні інвестори хочуть мінімізувати свої ризики в довготривалих періодах, зокрема політичні ризики, ризики неповернення інвестицій або захоплення бізнесу.

Десять заводів — це пілотний проект. Набутий досвід повинен бути використаний в інших містах України. На розробку ТЕО для десяти проектів держава витратила близько 50 млн грн, куди входить вартість ТЕО для всіх десяти міст. ТЕО десяти переробних заводів розробляли українські компанії. Якщо в Україні нема сучасних заводів, то, відповідно, в компаній нема досвіду і кваліфікованих кадрів, щоб розробляти такі ТЕО.  Коли ми починали проект, ми зіткнулися з тим, що у нас фахівців у цій сфері немає. Жодна компанія в Україні не проектувала і не будувала сучасні переробні комплекси.

Дослідивши досвід різних країн, ми з’ясували, що лідерами з технологій сміттєпереробки є німці та японці. До нас приходили німецькі, австрійські, італійські, голландські, шведські, китайські компанії, але вони не мали українських ліцензій на виконання робіт з проектування.

Пізніше деякі з них познаходили українських партнерів, які і брали участь у конкурсних торгах. Думаю, це ефективна модель співпраці та оптимальний варіант поєднання зусиль українських та іноземних компаній.

ЕП