СТРОКАТА ДОКТРИНА

На початку червня 2012 року сталися події, мало помічені як національними, так і зарубіжними ЗМІ. Президент Янукович ввів у дію нові редакції Військової доктрини України і Стратегії національної безпеки. Про це йдеться в указах президента № 389/2012 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Стратегії національної безпеки України», і 390/2012 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію Військової доктрини України». 

Необхідно відмітити, що за останні два роки сталися значні зміни в зовнішній і внутрішній політиці України. Закон «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики» зняв з порядку денного політики безпеки інтеграцію в НАТО і встановив новий — «позаблоковий статус» України, не пояснивши ні для України, ні для світу що це означає. Відповідно, необхідно було переглянути і привести у відповідність з цим законом усі існуючі стратегічні документи у сфері безпеки.

Більше того, перманентна «реформа» сектора безпеки і Збройних Сил, зокрема, призвела тільки до їх скорочення і деградації. Тому необхідно було вказати стратегічні цілі і шляхи в цій сфері як для здійснення реального планування і проведення дієвих реформ, так і для оборонного планування Генеральним штабом ВС України.

Та і зовнішньополітичні стосунки України з сусідами і світовою спільнотою, м’яко кажучи, зайшли в безвихідь. Тому як повітря були потрібні нові (чи оновлені) орієнтири для країни.

Спробуємо розібратися, що таке стратегія національної безпеки, і що таке військова доктрина. Система національної безпеки будь-якої країни базується на концептуальних політичних нормативно-правових документах, в яких викладаються офіційні погляди на роль і місце держави у світі, його національні цінності, інтереси і цілі, способи і засоби протистояння зов­ніш­нім і внутрішнім за­грозам.

У різних країнах назва документів, що розкривають зміст концепції національної безпеки, різний. Зокрема, в США — це «Стратегія національної безпеки», в Канаді і Туреччині — «Політика національної безпеки», в Італії — «Стратегічна концепція національної оборони». У Великобританії, Німеччині, Китаї, Японії і низці інших країн подібними документами є так звані «Білі книги». Положення цих документів є базою для формування і здійснення єдиної загальнодержавної політики реалізації і захисту національних інтересів, розробки приватних концепцій і планів, пов’язаних із забезпеченням національної безпеки в міжнародній, військовій, економічній, соціальній, екологічній, інформаційній і інших сферах.

Нова Стратегія національної безпеки визначена як документ, який «згідно із законодавством визначає загальні принципи, пріоритетні цілі, завдання і механізми захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз». Тобто, спочатку в Стратегії не висвітлені роль і місце держави у світі і його національні цінності. Чи не визначені, або не потрібні?

Згідно великої радянської енциклопедії «Військова доктрина — це система офіційних поглядів і положень, що встановлює напрям військового будівництва, підготовки країни і збройних сил до війни, способи і форми її ведення». В новій редакції Військової доктрини це поняття визначається як «система керівних поглядів на причини, суть і характер сучасних військових конфліктів, принципи і шляхи їх запобігання, підготовку держави до можливого військового конфлікту, а так само на застосування вій­ськової сили для захисту державного суверенітету, територіальної цілісності, інших життєво важливих національних інтересів». Ні слова про військове будівництво!

Хоча, справедливості ради слід зазначити, що, коментуючи нові документи на засіданні Комітету з реформування і розвитку Збройних Сил і оборонно-промислового комплексу 20 квітня 2012 року, Президент заявив, що «йдеться про розгляд з наступним прийняттям цілісної системи офіційних поглядів на сучасні особливості міжнародної ситуації, місце України у світі і в нашому регіоні, ключові національні інтереси, актуальні погрози безпеки, а також основні напрями і завдання державної політики національної безпеки». Тоді йшлося, окрім Доктрини і Стратегії, і про Концепцію реформування ВСУ. Тобто, необхідно чекати (скільки?) введення в дію як мінімум ще одного документу. А може і цілої низки документів.

Якщо говорити в цілому про Доктрину і Стратегію, то документи носять багато в чому декларативний характер протоколу про наміри, далекого від чіткого плану дій. Відсутні чіткі терміни рішення завдань, не визначені рамки дії Стратегії і Доктрини.

Документи не містять ніяких тимчасових вимірів їх реалізації, не мають реалістичного аналізу і принципів розподілу бюджетних ресурсів, механізмів реалізації стратегічних цілей. Наприклад, швидше благими побажаннями, ніж завданнями, що реалізовуються в короткостроковій перспективі, виглядають такі стратегічні пріоритети, як досягнення національної єдності і консолідації суспільства; підвищення ефективності системи державного управління і місцевого самоврядування; забезпечення прийнятного рівня економічної безпеки; забезпечення енергетичної безпеки країни. Відсутня виразна стратегія подолання фінансової кризи і її наслідків для України.

Очевидно, нова стратегічна ситуація припускає формування нових підходів до заборони і оборони, але ці положення не знайшли свого відображення в документах. У конкретизації мають потребу також і положення про реформування інститутів сектора безпеки — Збройних Сил України, інших військових формувань і правоохоронних органів; про прискорення реалізації судової реформи; про розвиток системи демократичного громадянського контролю над військовою організацією і правоохоронними органами держави.

Нова Стратегія безпеки України повинна чітко відповісти, який арсенал наших політичних і економічних способів дій в діалозі із стратегічними партнерами і сусідами. У цьому ряду особливе місце займає Росія. Проте окрім завдання «формування нової моделі стосунків стратегічного партнерства між Україною і Російською Федерацією на основі збалансованості національних інтересів, розширення діалогу з питань протидії новим викликам і загрозам безпеки, пошук спільних підходів до формування нової загальноєвропейської системи колективної безпеки» в документах немає нічого. Знову мова про не сформульовані національні інтереси, і ні слова про те, якими будуть наші кроки у разі раптового охолодження політичних стосунків (не лише з Росією).

Проте найбільшим «мінусом», на мій погляд, являється той факт, що автори Стратегії і Доктрини беруть за аксіому той постулат, що позаблоковість — об’єктивна необхідність, і декларують, що головним завданням для України є «збереження політики позаблоковості України з урахуванням геополітичних реалій і завдань з протидії сучасним викликам і погрозам». Сам підхід, зізнатися, виглядає спірним, і явно потребує обговорення.

Єдине виразне, проте що не має юридичної сили як в Україні, так і в міжнародних відносинах (що набагато важливіше) визначення позаблоковості було дане Януковичем, в щорічному посланні Президента України, з яким він виступив 7 квітня 2011 року в парламенті: «Позаблоковість розглядається Україною, як послідовна позиція захисту національних інтересів без участі у військових союзах, що створює необхідні можливості для розвитку партнерських взаємовигідних стосунків з іншими державами і міжнародними організаціями по усіх напрямах. Її основним завданням повинне стати створення «периметра безпеки» уздовж усього державного кордону України».

При цьому, на думку експертів, автори «забули», що Збройні Сили України, як і увесь військовий сектор безпеки, останніми роками у своєму розвитку орієнтувалися на подальший вступ України в НАТО: було проведено впровадження натівської структури в органах військового управління, і (що куди важливіше) формувався комплект військ, здатний виконувати завдання в основному у взаємодії з підрозділами армій країн НАТО. А це означає, що на даний момент система обороноздатності країни орієнтована на гарантії колективної безпеки, від яких Київ відмовився навіть в перспективі, — заявою про свою позаблоковість, не маючи військового потенціалу для самостійного відбиття масштабної військової агресії. У той же час українська влада  скорочує Збройні сили, що передбачено презентованим Стратегічним оборонним бюлетенем на період до 2025 р.

Необхідно зазначити, що в Стратегії серед принципів політики національної безпеки вказано «послідовна реалізація політики позаблоковості з використанням на користь України механізмів міжнародної безпеки». При цьому в Загальних станах Стратегії вказують,  що «спостерігається небезпечна тенденція перегляду національних меж поза рамками міжнародного права», крім того гарантії безпеки України там же названі неефективними. Це означає, що Україна не може розраховувати ні на які міжнародні договори і угоди у сфері безпеки, якщо хоче надійно захистити свої національні інтереси, — тільки на власні військові можливості.

Знову-таки, автори вказують, що політику позаблоковості супроводить «активна роль України в процесі вдосконалення архітектури європейської безпеки і підвищення ефективності діяльності її інститутів, зокрема ОБСЄ, підтримка ініціатив по зміцненню регіональних механізмів, які створюють додаткові міжнародно-правові гарантії безпеки європейських держав; подальша участь в міжнародній миротворчій і антитерористичній діяльності, багатосторонніх заходах щодо протидії глобальним і регіональним викликам і погрозам з урахуванням інтересів України, ... продовження співпраці, партнерства і взаємодії з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) у рамках наявних механізмів і інструментів».

Це — заклик, як це було і раніше, активно брати участь в різних регіональних і міжнародних ініціативах в сферах безпеки, але при цьому не користуватися тими можливостями і гарантіями, які вони відкривають. Яскравий приклад — участь України упродовж багатьох років в усіх операціях НАТО (на даний момент виключенням стала хіба що нинішня операція НАТО в Лівії), включаючи ті, в яких не брали і не беруть участь деякі країни-члени самого Альянсу. Що стосується «процесу вдосконалення архітектури європейської безпеки», — ситуація та ж: Україна другий рік бере участь в діяльності бойових груп ЄС (як єдина країна-не член Євросоюзу), у військово-транспортних програмах ЄС, в антипіратській операції ЄС «Аталанта». Але при цьому не отримує тих же гарантій безпеки, що країни-члени НАТО і ЄС. Питання: навіщо Україні потрібна така участь?

Заради справедливості, необхідно зазначити, що в Стратегії і Доктрині є і позитивні моменти.

Чітко визначений  стратегічний курс України. Цей курс буде спрямований в основному на євроінтеграцію, а не на ЕврАзЕс (про яке в Стратегії навіть не згадується).

Запропонований цілий комплекс заходів по оптимізації системи сектора безпеки. Деякі з них виглядають, звичайно, більше як і побажання. Наприклад, «стабілізація ситуації в Збройних Силах і зупинка пониження рівня їх боєздатності і боєготовності». Цей захід зрозумілий і своєчасний, проте наскільки це можливо в умовах хронічного недофінансування? В той же час велика частина заходів, прописаних в Стратеги, виглядає цілком до ладу і розумно. Також Стратегія припускає реформування сектора безпеки і оборони як цілісної системи.

У Доктрині серед критеріїв, що визначають наміри або дії, які створюють умови для виникнення військового конфлікту і застосування військової сили проти України, прописані наступні положення: «залишення без узгодження з Україною пунктів дислокації підрозділами збройних сил іншої держави, які згідно з укладеними міжнародними договорами перебувають на території України, а також дії із застосування таких підрозділів проти третьої держави». Враховуючи, що, виконуючи «Угоду між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України», підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації зобов’язані виконувати і дотримувати українське законодавство, такий пункт в доктрині — це серйозний крок по приведенню в нормальне правове русло непростих стосунків з Чорноморським флотом.

Дмитро Штибліков,
директор міжнародних програм аналітичного Центру «Номос»
м. Севастополь